— Боже, оцього мені таки бракувало! 

Вона дуже відрізнялася від Кессі: та поводилася пасивніше і з радістю просто пливла за течією. Як і будь-яка вірна в коханні пара, вони поступово перейняли звички одне одного. Тоді то було справжнє щастя, проте так чи інак незвідане жіноче тіло і його буйне шаленство видавалися Стентонові тієї ночі несамовито еротичними і страшенно збуджували. 

І це мало не призвело до повної руїни. 

Думка про Кессі. 

Спроба порівняти Бернадет із нею. 

З його дружиною. З беззаперечною любов’ю його життя і матір’ю його дітей. Нараз на Стентона бурхливою хвилею накотила провина. От наче Кессі раптом увійшла до кімнати й упіймала їх на гарячому. 

Він відчував, як слабне, відлітає жага, хоч Бернадет саме спрагло вп’ялася йому в губи вустами. Непрохана думка відволікала. Жінкам легше, вони можуть удавати пристрасть, доки такі-от думки врешті не заберуться геть, чоловіки ж на таке не спроможні, адже по доказ далеко ходити не треба, онде він. 

У руці в Бернадет. 

— Ой, — збентежилася вона, — я щось зробила не так? 

Безглуздя, повне безглуздя. Він же цього хотів. І потребував. І мав на це повне право. І, сміх та й годі, знав, знав напевне, що Кессі нічого проти не мала б. Звісно, не мала б. 

Кессі. Ох, Кессі. Як же зробити так, щоб вона пішла. Зазирнула в сусідній номер. Вийшла на балкон. 

Він приплющив очі — і побачив оголену Бернадет. Ось вона стягує з себе ту довгу сорочку — і перед ним постає її доладне тіло. Гарні, обтягнуті білим шовком стрункі ноги. Волосся на лобку. Густе й жіночне. Світло-каштанове. Чудове і напрочуд доречне. 

Стентон провів рукою вниз по її тілу і сягнув туди. Відчуття було дуже дивне. Він звик, що там у жінок або гладенько, або трохи шорстко — залежно, як вони за собою доглядають. Цього разу, одначе, там було м’яко. Тепло й податливо. Розкішно. Захопливо. І його враз пройняло бажання всім своїм єством пірнути туди всередину, якомога глибше, глибше, глибше… 

— Це вже краще, — пристрасно видихнула Бернадет. — Ось тепер пішло, таки пішло! 

Потім вони лежали разом у ліжку. Допили вино, а тоді Бернадет закурила і згорнулася клубочком у його обіймах. 

— Дуже добре було, — сказала вона, закидаючи на нього ногу. 

— Так, було чудово, — погодився Стентон. 

— Ти ж не залишив у мені… е-е… сімені, правда? — спитала Бернадет. — Трохи запізно вже питати, але… 

— Навряд. Я намагався бути обережним, — відповів він. — Думаю, воно все в тебе на животику і на простирадлах. 

— Добре… як то кажуть, краще сюди, ніж туди. 

Стентон замислився: надто вже химерною видавалася ідея про те, що в цій новій версії століття якась дівчина могла б від нього завагітніти. Діти у двох різних вимірах часопростору: еге ж, від думки про це таки й справді могла піти обертом голова. Ця думка нагадала йому про Тессу та Білла — його дітей, дітей, навколо яких оберталося все його життя. Зрештою, обертається й далі. 

От тільки їх більше немає. А він у ліжку з жінкою, яка померла за десятки років до їхнього народження. 

Бернадет, либонь, відчула, про що він думає, бо спитала: 

— Ти ж не почуваєшся винним, правда? Через твою дружину, себто… Я певна, вона зрозуміла б. Чи це надто вже самовпевнено з мого боку? Звісно, я не можу знати, що вона подумала б. Але ж таки зрозуміла б, ні? Навряд чи їй хотілося б, щоб ти завжди, весь час був сам. 

— Так, думаю, вона зрозуміла б, — відповів Стентон. — І ні, винним я не почуваюся. 

Бернадет поклала голову йому на плече і поцілувала в шию. Він обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони якийсь час і лежали. Трохи піднявши голову і скосивши очі, Стентон бачив її обличчя. Таке миле, миле обличчя. 

Раптом гарненький кирпатий носик ледь помітно поморщився. Бернадет явно збентежилася. 

— Що таке? — запитав він. 

— Я думала, твій годинник зупинився, — сказала вона, повернувши голову так, щоб глянути йому на зап’ястя, — але ні, йде, бачиш, секундна стрілка рухається. І світиться. 

— То й що? 

— Ну, він не цокає. Твій годинник не цокає, — мовила вона. — Дивина. 

— Та цокає, тільки дуже тихенько, — запевнив її Стентон. 

— Ні, не цокає, — стояла на своєму Бернадет. — Він лежав у мене під вухом, а на слух я ніколи не скаржилася. Він не цокає. 

— Це особлива розробка. Дуже новітній механізм. Швейцарський. 

— Гм… «Сейко». Звучить якось не дуже по-швейцарськи. 

— Це така малесенька фірма, зате дуже просунута. На роки випередила свій час. У мене тонка робота, тому спорядження мені потрібне найновіше. 

— І це підводить до наступного запитання: а чим ти, власне, займаєшся? — спитала, перекрутившись на живіт, Бернадет і сперлася підборіддям на складені докупи долоні. — Ти такий дивний, навіть, я сказала б, загадковий. Кажеш, що начебто військовий… 

— Начебто? Як це — начебто? 

— …і водночас ти ще й рудокоп з австралійської глибинки, де добуваєш золото. При цьому не тільки чув про Карла Крауса, але й знаєш назву його сатиричного журналу, який лиш у Відні друкується, та й читати той журнал можеш німецькою. Маєш нечувано передові погляди на жінок і сексуальні стосунки. Вмієш так підбирати слова, що деякі твої фрази хоч одразу вписуй до словника цитат. Кажеш, що вчився у Кембриджі, але, таке враження, не пам’ятаєш, що жінок там немає — ні серед студентів, ні серед професорів. Далі, ти страшенно міцний фізично, міцнішого чоловіка я в житті не зустрічала. У тебе просто залізні м’язи, й обіймати тебе, до речі, — неймовірна приємність. А ще я помітила в тебе на тілі два шрами — схоже, від кульових поранень. Ти очей не спускаєш з двох своїх ранців і маєш годинник, який не цокає. Ані от стілечки. То хто ж ти такий, Г’ю Стентоне, і чим займаєшся, якщо чесно? 

— Ну… я міг би тобі сказати, — мовив він, пригадавши відомий у його столітті вислів, — але тоді мені доведеться тебе вбити. 

Бернадет усміхнулася. 

— Сподіваюся, це жарт. То ти шпигун? 

— Для тебе я лише незнайомець із потяга, Берні. Як і ти для мене. 

— Незнайомець із потяга, — поволі повторила вона. — Звучить дуже романтично. 

— Це і є романтично. Принаймні для мене. Випадково познайомитись в експресі Сараєво-Загреб з чудовою дівчиною і провести з нею ніч у віденському готелі під місячним світлом — куди вже романтичніше, навіть не знаю. 

— Тільки ніч? 

Стентон відповів не одразу. Може, й справді залишитися? Ненадовго. Поснідати на тому ж таки балконі, далі цілий день, аж до вечора, гуляти містом, потім повечеряти, випити вина, ба навіть потанцювати. Це ж усе-таки, хай там як, Відень часів імперії. Тоді повернутися з Бернадет у номер і… 

Однак у нього ж місія і свої таємниці. Багато таємниць. А ця жінка — дуже розумна, спостережлива і допитлива. 

— Мабуть, так буде краще, тобі не здається? — нарешті озвався він. 

— Мабуть, — погодилася вона, хоч і з явним смутком у голосі. — Якби ми провели ще одну таку ніч, я б, напевне, у тебе закохалась, а кохати я, здається, не дуже вмію і можу. 

— Кохати може кожен. Просто треба знайти відповідну людину. 

— Ти дуже кохав свою дружину? 

— Так, дуже. 

— Я певна, вона цього заслуговувала. 

— Авжеж. 

— То мені просто треба знайти відповідну людину? 

— Саме так. 

— І шукати не серед угорських феміністок. 

— Судячи з усього, ні. 

— А таємничі незнайомці з потяга? — вона й далі спиралася підборіддям на складені долоні і дивилася на нього. Позаду світив місяць, і Стентон бачив перед собою лише темний силует, але відчував на собі її погляд. — Думаєш, їх також краще уникати? 

— Знаю лише, що навряд чи маю що запропонувати — чи тобі, чи комусь іншому. І, якщо вже бути відвертим до кінця, дуже сумніваюся, що коли-небудь матиму. 

— Емоційний багаж? 

— Еге ж. Емоційний багаж. Багаж, який об’їздив уже багато доріг. 

— І що ти робитимеш? Маю на увазі, зранку, коли викинеш мене, ніби забруднену рукавичку, і я муситиму покрадьки вибиратися з цього готелю сама, нещасна й покинута, намагаючись приховати свою ганьбу?