Тепер уже люди хапали червоне конфеті — і звідусіль залунали розгнівані й нажахані крики. Стентон спускався, а весь універмаг уже розтривожено гудів: жахливу новину перетравлювали, нею обурювалися, їй просто не йняли віри. 

Крізь схвильований натовп Стентон проштовхався до дверей і вийшов на Ляйпціґерштрассе. 

Днина видалася гаряча, але з заходу, якраз у напрямку двох майданів-близнюків, названих на честь міст Ляйпціґа і Потсдама, віяв доволі сильний вітер. Стентон повернув на захід, проти вітру, і на ходу запхав руку в сумку, де лежала решта листівок. Одним упевненим, але майже непомітним рухом він витягнув їх і впустив на землю, а сам пішов далі, навіть не завдавши собі клопоту бодай раз озирнутись. Бо навіщо? Знав, що червоні листівки позаду підхопив вітер і жене їх через трамвайні колії туди, де, поза всіляким сумнівом, лежав іще труп кайзера. 

Стентонова місія завершилася. 

Хвиля адреналіну, яка захлеснула його в попередню годину, пішла на спад, натомість прийшло усвідомлення, що дихати трохи боляче. Приклавши руку до грудей, він намацав на сорочці дірку з обвугленими краями і вперше після того, як зійшов з даху, згадав, що в нього ж двічі стріляли. Зиркнувши вниз, побачив під розстебнутою твідовою курткою чорну пропалину — акурат навпроти серця. Така самісінька пропалина є, відомо, й на спині — знову ж таки, акурат навпроти серця. Ніде правди діти, таки збіса влучний стрілець той охоронець. Схоже, німецька поліція анітрохи не поступається німецькій армії та німецькій промисловості. 

Довелося куртку застебнути. Краще вже попріти, аніж випадково дати комусь нагоду побачити у себе на сорочці дірку від кулі. 

На ходу Стентон обережно обмацав собі груди, мимоволі кривлячись, варто було натиснути трохи сильніше. Потовкло його, безперечно, таки добряче, на ранок буде чималий синець, але нічого не зламано. Так, досі фортуна йому посміхалася, тут не посперечаєшся. Якщо тепер вирішить відвернутися — що ж, нехай. Світ він уже врятував. 

По Унтер-ден-Лінден Стентон дійшов до парку Тірґартен, а там вирішив пообідати. Сарделькою зі свинини з гірчицею і кухлем пива. Типова німецька трапеза на відзнаку суто приватної таємниці: завдяки своєму останньому вчинку він зберіг для прийдешнього століття кращу Німеччину. Німеччину вдоволених, прогресивних людей, яким до вподоби пиво і сардельки, а не завоювання й убивства. Ту Німеччину, яку попереднє двадцяте століття звело нанівець. 

Коли він проходив через Тірґартен минулого разу, той видавався тихим і якимсь статечним; тепер же парк був залюднений і, як сказали б за інших часів, аж гудів. Доки Стентон сидів і обідав, новина про смерть кайзера гриміла містом, наче залп із важкої артилерії, і завдавала глибокої рани його мешканцям. Навколо говорили тільки про одне. Няньки, які гляділи довірених їм дітей, приголомшено витріщали очі, огрядні панове нажахано розмахували руками, серйозні студенти міцно стискали губи і темнішали на виду. Хтось ішов собі в якихось справах, хтось прогулювався парком, хтось балакав з друзями або й просто думав про щось своє, а тоді випадково чув якусь репліку або сам з кимось заговорював — і враз геть перемінювався, спинявся, ніби громом прибитий. На обличчя вмить набігав вираз повного заціпеніння і безмежного жаху. 

Якщо можна одним махом увігнати у шоковий стан ціле місто, то саме це й відбувалося у ті хвилини з Берліном. 

Ніхто з берлінців до скону не забуде, що робив, коли його вух сягнула звістка про вбивство кайзера. 

Стентон аж почувався дещо незручно — наче змушений був мимоволі підглядати за чужим горем. Це відчуття нагадало йому про те, наскільки він сам тут ізольований і самотній. Адже й далі перебував, так би мовити, на узбіччі, без емоційного зв’язку зі світом, у якому тепер жив і, властиво, житиме довіку. Та все ж у той день його самотність була забарвлена радістю, яка накочувалася на нього хвиля за хвилею. Адже він упорався із завданням усесвітньо-історичної, по суті, ваги, виконав свій обов’язок. 

Зробив те, про що мріяв мільйон британських солдатів. Убив кайзера. 

З цією думкою Стентон вирішив замовити собі друге пиво; втім, як тут-таки з’ясувалося, йому пощастило, що він устиг замовити бодай перше. Вражені приголомшливою новиною власники швидко дійшли висновку, що в такий день торгувати пивом і сосисками якось не личить. Офіціанти вже закривали невеликі вхідні ворітця закладу й повідомляли відвідувачам, що з поваги до загиблого імператора зачиняються на невизначений час. 

Стентон подався до свого помешкання. 

Йому до їхнього горя й болю діла не було. Так, можливо, він спричинив їх, але не розділяв, аж ніяк. З його боку то було хірургічне втручання, з їхнього — реакція організму. Своєю смертю кайзер об’єднав усе місто так, як жоднісінького разу не об’єднував за життя. Та Стентона це не стосувалось. 

Удома на нього чекала пляшка малинового шнапсу, а на додачу ще й пляшка вина «лібфраумільх» — сиріч «молока Пресвятої Діви» — обидві загорнуті у вологу спідню сорочку, що зберігала прохолоду. Що робити, коли вже буде по всьому, він не надто собі уявляв, тож отак і підготувався. Тепер же вирішив повернутися до себе, трохи випити і знову поміркувати про майбутнє — цим разом уже своє, суто своє майбутнє. 

Дорогою до Мітте йому впало в око, що двері зачиняло не тільки кафе у Тірґартені: зачинялося, таке враження, ціле місто. Пригадавши, що у помешканні в нього немає ані крихти їжі, він устиг іще заскочити до невеличкої продуктової крамнички на Александерпляц буквально за хвилину до того, як зачинили і її. Тут йому таки пощастило, бо інакше довелося б сидіти без вечері, а може, й без сніданку. Стентон купив хліба, сиру, шинки, печива і кілька персиків — цього вистачить, аби перебитися, доки місто відчиниться знову. Цю крамничку він уже знав, заходив сюди на закупи раніше, й упізнав молоду жінку на касі. Напередодні купував тут фрукти, і вона навіть дещо його причарувала, так широко усміхалася, а зважуючи йому полуниці, наспівувала впівголоса пісеньку про те, що хоч які солодкі бувають Erdbeere (власне, полуниці), але любов усе ж солодша. Сьогодні, однак, не було ні усмішок, ні співу. Жінка, видно, так сплакалася, що ледь зуміла порахувати решту. 

— Наш кайзер уже на небі, — сказала вона і додала: — Прокляття на голову того, хто це зробив. 

Прокляття, отже, на його, Стентона, голову. Дивне відчуття. 

Плакала і проклинала не тільки продавчиня з продуктової крамнички. Мертві вожді завжди популярніші за живих, і на вулицях багато хто не міг стримати своїх почуттів. Стентонові трапилася літня вже жінка, яка аж у груди себе била від розпачу. Він якось і не уявляв собі щось таке насправді, в реальному житті. Думав, це лише старомодний, заїжджений вислів із тих часів, коли люди полюбляли мелодрами; а проте ту жінку горе пройняло так сильно, що вона гатила себе в груди геть по-справжньому, а інша тим часом намагалася її утішити. Хто не плакав відкрито, той усе одно вигляд мав такий пригнічений і сумний, наче ледь стримував сльози. Словом, усі до одного переживали, вочевидь, національну трагедію нечуваного й небаченого масштабу. Чогось такого Стентон, звісно, сподівався, та все ж розмах народної скорботи його просто вражав. 

Так він дістався до своєї вулиці й увійшов у будинок. Щоб потрапити на сходи, треба було пройти через невеликий вестибюль, де чергував консьєрж — мовчазний старигань, від якого Стентон досі чув лише коротке вітання, «Morgen!» або «Abend!», залежно від часу доби. Проте того пополудня консьєрж мовчати не міг. 

— Покидьки, — мало не плюнув він у відповідь на привітання. — Свинота. Хробаки. Недолюдки. Нічого, ми їх усіх перевішаємо. 

— Кого? — перепитав Стентон. — Кого перевішаєте? 

— Соціалістів, звісно, — пояснив старий. — А з ними й анархістів, усю ту революційну наволоч.