— Ну, спочатку їх мала б упіймати поліція, ні? — нагадав Стентон. 

— Де вони, ми і так знаємо, — похмуро відказав старий консьєрж. — Не сховаються. 

Стентон піднявся у своє невеличке помешкання і, відклавши на потім їжу, відкоркував вино, а тоді відсалютував самому собі у дзеркалі над умивальником і вихилив першу склянку до дна. 

Тепер настав час повернутися до списку, який він почав укладати напередодні ввечері. Шеклтон. Еверест. Переліт через Атлантику. Військова служба… Бернадет. 

Нарешті можна рухатися далі. 

Та насправді тут-таки з’ясувалося, що якраз рухатися далі геть неспромога. Відчуття того, що місію завершено, чомусь не було і квит. 

Навпаки, його охопило таке ж сум’яття, як у ті перші секунди, коли він опинився начебто сам у стамбульському погребі, все ще відчуваючи на губах смак м’ятної помади тієї напівголої дівчини-туркені. 

Наливши ще склянку вина, Стентон спробував пояснити собі це сум’яття скоєним того дня вбивством. Учинок жахливий, і тому, кого це залишає байдужим, зброю довіряти не можна у жодному разі. Вбивати Стентонові, звісно, доводилося й раніше, але з часом легше не ставало. Так чи інак, це ж лише цілком природний для людини страх перед тим, щоб відібрати життя в іншої людини; він про свій учинок не шкодував. Аж ніяк, якщо вже на те пішло. Був упевнений, що вчинив правильно і мав на це всі підстави. У разі потреби зробив би так само знову. 

То звідки ж тоді сум’яття? 

Шукаючи якоїсь розради, Стентон дістав з ранця книжку. Ту книжку прихопив із собою з майбутнього; тепер через нього її так ніколи й не буде написано. То була збірка віршів Вілфреда Овена. Одна з улюблених його книжок ще з дитинства. 

Він уже не раз і не два перечитував ці вірші, відколи опинився тут, у минулому, бо якось і уявити собі не міг кращого аргументу на користь своєї місії, ніж ось ці моторошні та водночас безмежно зворушливі хроніки тихого героїзму, жахливої бійні й безглуздої жертви. Написані від щирого серця, вірші Овена описували жахіття, яке прагнув відвернути Стентон, проникливіше і пронизливіше за будь-які цифри та статистичні дані. 

Думка про те, що в разі успішного завершення його місії Овен напише зовсім інші вірші, додавала йому сил, і то чимало. Замість накласти головою у великій, страшній війні, Вілфред Овен отримає шанс на життя. А разом з ним — і Брук, і Сассун, і мільйони інших відважних молодих людей, життя яких таке ж важливе, хоч їхні імена й згадані лише на воєнних меморіалах, споруджених на міських і сільських майданах, — меморіалах, на які у його столітті мало хто вже й звертав увагу. 

Та цього пополудня, попри вино, шнапс і смерть великого німецького підбурювача війни, вірші чомусь не допомагали. Відчуття тривоги і занепокоєння, яке, відколи Стентон вийшов з універмагу «Вертгайм», лише наростало, з жодними сумнівами щодо справедливості його місії пов’язане не було. 

Просто на серці було якось бентежно — оце й усе. 

Знадвору тим часом доносився дедалі сильніший шум і гамір. Погода стояла тепла, вікно Стентон відчинив навстіж, і от тепер поступово йому вже починало здаватися, наче на вулицю ні сіло ні впало висипало все населення Берліна. 

І хоча люди й далі здебільшого плакали, та потім поволі-поволі той плач став тонути в інших, уже не таких мирних звуках. З вулиці долинали крики, співи, а часом і брязкіт розбитого скла. 

Ще там деренчали дзвінки, лунали свистки, гуділи клаксони: то влада розставляла тенета, розпочинаючи полювання на вбивцю, якого все одно ніколи не спіймає. 

Сидячи у себе в помешканні зі склянкою «лібфраумільху» в руці — вино, попри всю свою «солодку» славу, чомусь гірчило — і прислухаючись до всього цього, Стентон відчував у повітрі дух шаленства і божевілля. Колись йому вже довелося переживати щось дуже подібне: було це в Кабулі, коли американський безпілотник, над яким утратили контроль на землі, врізався прямісінько у школу, вщент її зруйнувавши. Кабульці тоді заполонили вулиці так само, як нині — берлінці. Американцям та й узагалі будь-кому з Заходу стало в афганській столиці геть незатишно. Стентон і його товариші забарикадувалися на базі, де й сиділи безвилазно, зі зброєю напоготові, цілими днями. 

Цього разу натовп шукав соціалістів, та Стентон мав підозру, що вже невдовзі ненависть розростатиметься щораз ширше й ширше без особливого розбору. Через відчинене вікно до нього доносилося скандування: «Смерть соціалістам! Усіх на шибеницю!». 

Отож-бо й воно: всіх. Не винуватих, а всіх. 

Висунувшись з вікна, він побачив, що люди розмахують першими, дуже ранніми випусками вечірніх газет, а тоді зійшов униз і купив газету й собі. Заголовок у чорній рамці був витриманий у звичному для тих часів велемовному стилі. У Стентонові роки писало б просто: «Кайзера вбито». Тут натомість основний заголовок проголошував: «ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКУ ВЕЛИЧНІСТЬ УБИТО В БЕРЛІНІ». «Підозрюють соціалістичну змову», — доповнював звістку підзаголовок. 

Стентона побачене розхвилювало. Це ж урешті-решт перша, історична передовиця нового, цілковито інакшого двадцятого століття. Він упіймав себе на тому, що уявляє цей заголовок, уже оцифрований, у якомусь документальному фільмі, який вийде на телеекрани через багато-багато років. 

Ціну, одначе, так чи інак заплатити все ж доведеться. Людей на вулицях проймав дедалі сильніший гнів. Там обмінювалися чутками вже й незнайомці: мовляв, поліція розкрила масштабну змову лівих з метою повалення уряду. До Стентона доносилися уривки розмов; багато хто впевнено просторікував про сотні революціонерів та анархістів, які збиралися захопити владу. 

Слово «помста» лунало знову й знову. 

Повернувшись до своєї кімнати, Стентон ковтнув ще трохи шнапсу і сів читати перші повідомлення у вечірній газеті. 

Поліція, як він і сподівався, спрацювала ефективно. Його вогневу позицію і гільзу від «маузера» вже знайшли. Згадали в газеті і про пораненого, якого виявили неподалік на даху. На думку репортера, то був хтось із охорони. Перш ніж спробувати його допитати, поліція чекає на висновок лікарів щодо важкості поранень. 

Стентон порадів, що не вбив того хлопця, хоч і замислився водночас, чи не зросла тепер для нього загроза бути впізнаним. Якщо й зросла, вирішив він, то зовсім не суттєво, бо особливої нагоди роздивитися його так, щоб більш-менш точно потім описати, охоронець не мав. Коли Стентон перекрутився на спину, той саме цілився в нього з гвинтівки, яка суттєво обмежувала поле зору. З упевненістю можна було побачити тільки, що вбивця кайзера високий і світловолосий, а таких у німецькій столиці хоч греблю гати. Поза тим, той охоронець, цілком можливо, взагалі не очуняє, помре від ран. 

Хоча спина і груди таки поболювали, Стентон вирішив прогулятися, осушив склянку і вже вийшов був на сходи, та потім повернувся і поклав у кишеню штанів свій «ґлок». У такий вечір на вулиці можна сподіватися чого завгодно. 

За порогом його одразу поглинула бурхлива юрба, яка тяжіла начебто до Бранденбурзьких воріт. Ті ворота звів кайзерів батько на відзнаку великої звитяги Пруссії над Францією, тож збиратися там, аби пом’янути загиблого німецького героя, було цілком природно. 

У місті вирували емоції. Багато людей плакали просто на ходу, приголомшені, об’єднані спільною втратою. В інших, одначе, розпука вже перейшла у гнів, і вони волали до небес, вимагаючи помсти. Стентона здивувало, як стрімко погіршувалася ситуація навколо. Звісно, він і раніше знав, що масова публічна реакція неминуча, а її можуть, безперечно, супроводжувати і спорадичні спалахи насильства, але переростання цієї реакції у всеосяжну і начебто геть невичерпну істерію, спрямовану на негайну відплату, якось не очікував. 

Усі навколо поводилися так, наче втратили святого. Свою провідну зорю.