Зрештою, певний сенс у цьому був. Адже кайзера Стентон убив, коли той не встиг іще все спартачити. Імператор загинув, коли очолював країну, ще не заплямовану війною та варварством, країну — світового лідера у промисловості, економіці та технологіях, країну з добре розвиненим соціал-демократичним рухом. 

Спостерігаючи за натовпом, який проймала дедалі сильніша лють, Стентон раптом усвідомив, що у липні 1914-го року кайзер в уяві німецького народу асоціювався насамперед із поступом, процвітанням та миром. Так-так, власне — миром. Люди навколо не знали того, що знав Стентон. Вони бачили одне: всі двадцять шість років правління їхнього імператора у країні панував мир. За цей час Німеччина перетворилася на одну з провідних держав світу: німецька промисловість конкурувала з американською, військово-морський флот наздоганяв британський, а армія взагалі не мала собі рівних. 

Тож не дивно, що берлінці, які, сповнившись гнівом та розпачем, заполонили того дня столичні вулиці, саме у кайзері вбачали найпотужніший символ своєї дедалі більшої могутності та заможності й боялися, що з його смертю усьому цьому настане кінець — їхня щаслива зірка згасне. Серед усього того люду лише Стентонові було відомо, що край їхньому мирному, затишному світові мав покласти власне живий, а не мертвий кайзер. 

Йому кортіло гукнути: «Агов, хлопці, спокійно! Усе гаразд! Він же просто марив війною!». Розповісти, що не минуло б і п’яти тижнів, як ось цей начебто оплот миру та стабільності насправді втягнув би країну у самовбивче протистояння. А вже через чотири роки той, кого вони оплакували як найвагомішу запоруку щасливого майбуття Німеччини, чкурнув би, підібгавши хвоста, з Берліна до Голландії, у ганебне й безславне вигнання. 

Та тепер усе це, звісно, було вже історією… чи, радше, історією не було. Власне, у тім-то й річ: усе це якраз історією не було, а тепер уже ніколи й не буде. Залишиться лише химерним видінням, що житиме у пам’яті однієї-єдиної людини на цілій планеті. Нова ж дійсність полягала у тому, що могутній правитель Німеччини у найуспішніший в історії цієї держави період загинув, і його народ був просто спустошений. 

А дехто з цього народу вже повнився шаленою люттю. 

Люттю загрозливою і дедалі небезпечнішою. 

На місто спала ніч, і Стентонові почали траплятися молодики з дрючками й кийками в руках. Ніхто не тягатиме з собою кийок, якщо не має бажання когось ним почастувати, а тих молодиків від такого бажання аж розпирало. Ще зловісніший вигляд мали добре організовані загони студентів у напіввійськовій уніформі й кашкетах. Студенти ці ходили під імперськими прапорами та стягами з орлами і присягалися, що відомстять або помруть. 

Відомстити-то відомстять, але кому? 

Хто скуштує кийка? Супроти кого підуть вони під своїми прапорами і стягами? Хто скоїв цей злочин? І хто за ним стоїть? 

Тут замішані соціалісти. У цьому ніхто в Берліні не сумнівався. Але які соціалісти? І де вони? Де їхнє гніздо? Де вони ховаються? Листівки хроносити сфабрикували зумисне вельми туманні, у них не було за що зачепитися. 

Подальші випуски вечірніх газет ситуацію змінили. Журналісти мали час зібратися з думками, з’ясувати деякі деталі, і тепер почали називати певні імена та вказувати певні назви. І хоч імен конкретних змовників назвати поки що не могли, та недвозначно кивали у бік соціалістів. До того ж робили це з неабияким ентузіазмом, без особливих вагань тицяючи пальцем у гаданих винуватців. 

— До штаб-квартири СДПН! — залунало в натовпі. — Викуримо ту наволоч із нори! 

Про Бранденбурзькі ворота всі одразу забули й подалися натомість до канцелярії соціал-демократичної партії — респектабельної парламентської партії, яка отримала на останніх виборах мільйони голосів. А проте, тут-таки поквапилися нагадати своїм читачам газети, саме ця організація була до 1890-го відома як Соціалістична робітнича партія Німеччини. 

Стентону залишалося лише сподіватися, що лідерам СДП вистачило здорового глузду розійтися зі свого офісу по домівках. 

Чи, якщо вже на те пішло, лідеру. А якщо ще точніше, то лідерці. Бо у ґвалті й шумі навколо Стентон щораз частіше чув одне ім’я: воно, таке враження, просто притягувало до себе загальну ненависть. Ім’я, яке — вечірні газети дуже постаралися — було того вечора в усіх на вустах. 

Роза Люксембург. 

Героїня-кумир Бернадет. 

Знаменита соціалістка, яка колись стане засновницею Німецької комуністичної партії і загине від рук членів якогось парамілітарного загону смерті. 

Принаймні такий кінець спіткав Люксембург у попередній часовій петлі. 

Де ж тут угадати, як складеться її доля цього разу? 

Та поки що нічого доброго для неї на обрії не вимальовувалося. 

Схоже, сама думка про Розу Люксембург доводила юрбу мало не до сказу. Така ненависть пояснювалася кількома причинами. Насамперед то була абсолютно безкомпромісна і надзвичайно красномовна соціалістка. Далі: не справжня німкеня, а натуралізована, по суті, брудна чужинка — правдоподібно, з Польщі, не інакше. Ще далі: жінка. А насамкінець — найгірше: вона була єврейського походження. 

От про це Стентон не подумав. 

Не подумав, що звинуватять у всьому євреїв. 

А чому ні? Їм же в тогочасній Європі клали на карб геть усе. Відколи Карл Маркс уперше закликав робітників усього світу єднатися, євреїв звинувачували у тому, що за міжнародним соціалістичним рухом стоять саме вони (по той бік барикад їм, правда, закидали, що саме вони стоять за міжнародним капіталізмом). Так уже повелося з незапам’ятних часів: варто було здійнятися в Європі хвилі ненависті, як вигрібали, само собою, євреї. Тож насправді й не дивно, що багато хто в натовпі звинувачував у смерті свого імператора вже не Люксембург-соціалістку, а Люксембург-єврейку. 

Справді, про це Стентон таки не подумав. Цікаво, а МакКласкі та решта хроноситів подумали? Чи їм було начхати? 

Занепокоєння, яке проймало Стентона раніше, тепер змінилося на відчуття свинцевої важкості у шлунку; від тривоги його вже мало не нудило, але позбутися її він не міг, як не намагався переконати себе, що це ж, мовляв, лише на одну ніч. Просто люди на вулицях приголомшені й засмучені. Звісно, зараз усе розвивається за сценарієм гіршим, ніж він сподівався, але це мине. 

Стентон віддався на волю натовпу, який усе більше перетворювався на роз’юшене збіговисько — сумнівів тут уже не було. Він відчував, як на плечі йому тисне всією своєю ваготою історія. Нова історія. Історія у процесі творення. 

Попереду замерехтіло вогнище. 

Вогнище на вулиці, не дуже й велике — звичайна жарівня, над якою спрагло лизали повітря жовті й помаранчеві язички полум’я, але у Стентона від цього видовища тенькнуло в грудях. Нічний Берлін, розлючений натовп, вогнища. Миготливі тіні на бруківці. Підноситься у повітря і, підхоплений вітром, стелиться сивими пасмами у напрямку річки Шпреє дим. Усе це він уже бачив. Не на власні очі, ясна річ, а у незліченних документальних фільмах та випусках старої кінохроніки. Образи, намертво вкарбовані у колективну пам’ять його двадцятого століття. Колись їх умить впізнавали сотні мільйонів, тепер — тільки він один. 

Палили листівки. Стентон бачив, як вони чорніли, скручувалися і перетворювалися на попіл, поглинуті жовтогарячим полум’ям, що витанцьовувало у нічному повітрі. Спершу йому навіть здалося, наче то горять його листівки, але цього просто не могло бути. Їх же було лише дві-три сотні, кілька годин тому, в іншій частині міста. Він вихопив одну з вогню і погасив, чорну від сажі, оторочену з одного боку розжеврілими іскрами; текст вкривала кіптява, але читати це майже не заважало. Виявилося, що то відозва соціал-демократів. Вони, либонь, зметикували, куди дме вітер і до чого можуть призвести чутки, які циркулювали у натовпі, а тому поквапилися заявити про своє обурення вбивством і висловити вірність короні. 

У листівці писало: