Либонь, запевнення у відданості старшому синові загиблого імператора далося цим поміркованим, ліберальним парламентарям дуже нелегко. Молодий Віллі був добре знаний загалу як марнотратник, невіглас і нестримний бабій, а його потяг до розкішного життя особливо дратував тих, хто, як‑от автори цієї листівки, ратував за соціальну рівність. Та попри це лідери СДП поквапилися сповістити світові, що їхня партія стоїть на боці нового імператора. Видно, настрої у місті нагнали їм страху таки добряче.
Однак на студентів, які заполонили вулицю, це особливого враження не справило. Слухати, як підступні солодкомовні соціалісти, потерпаючи за своє життя, розсипаються облудними словами, вони не бажали. Потребували помсти, і через таку дрібницю, як непричетність потенційної жертви до злочину, відмовлятися від неї не збиралися. Тому вкинули листівки у вогонь і подалися далі.
Невдовзі їм трапився на дорозі чоловік у робітничому кашкеті, який роздавав такі самі листівки. Стентон стояв і дивився, як бідолаху стягнули з тротуару в саму гущу натовпу і збили з ніг.
— Це ваша робота! — кричали молодики, а в діло тим часом пішли вже й черевики. — Ваша — соціалістів і євреїв!
Стентон роздумував, чи не втрутитися, і навіть стиснув уже в кишені руків’я пістолета. Проте так нічого й не зробив, бо й справді не зумів би нічим тут зарадити. Це божевілля просто мало котитися своїм шляхом.
Коли юрба, що налічувала осіб триста, дісталася до штаб-квартири соціал-демократів, виявилося, що під будинком уже зібралося люду аж ніяк не менше. Знервовані партійці підготувалися заздалегідь: спорудили поміст для промовців, а зверху почепили наспіх накреслений транспарант, на якому були лише три слова: «Відданість німецькій короні».
Стентон бачив, що вони налякані. Зазвичай їхні транспаранти вимагали восьмигодинного робочого дня, встановлення прожиткового мінімуму та відшкодування за отримані на роботі травми. Нині ж вони квапилися запевнити цілий світ, що нічого не прагнуть більше, ніж жити під владою п’яниці та сексуального маніяка.
На помості стояло кілька серйозних на вигляд бороданів, один намагався щось сказати, розмахував, закликаючи до тиші, руками, та навіть його товариші навряд чи могли розібрати бодай слово, хоч і стояли поруч, — так завивала й галайкала юрба. Перед помостом вишикувалися шерегом прихильники партії; намагаючись захистити своїх лідерів, вони стояли пліч-о-пліч, зчепившись ліктями. То були міцні чоловіки, робітники з рішучими обличчями, та Стентон не сумнівався, що натовп, навалившись з усієї сили, змете їх за лічені хвилини.
Насправді, спало йому на думку, він мав би бути цим видовищем цілком задоволений. Усе йшло так, як і задумали хроносити; власне, його й відрядили сюди спровокувати саме такий перебіг подій. Німеччина, яка повернула проти себе самої, Німеччина, яка більше не прагне чужої крові, бо запрагла своєї. Він мовби на власні очі бачив у себе за плечем МакКласкі: ось вона, пишаючись своєю проникливістю, безжально щириться і хихоче: «От бачиш! Історію роблять люди! А цього конкретного разу — ти, Г’ю! Кілер-одинак, який розвернув історію навспак! Змінив світ! Одна куля — і Німеччина вирушає у майбутнє абсолютно іншою, новою дорогою! Тепер час та натхнення вдертися, наприклад, до Бельгії з’явиться у цього наброду не скоро. Вони вчепляться в горлянки одне одному і нічим більше особливо не перейматимуться».
І, ніде правди діти, певною мірою побачене Стентона таки порадувало. У перші години після успішного замаху на кайзера план хроноситів працював, мов годинник. Того дня якісь там загарбницькі війни не спали б на думку жодному німцеві. Вони мали з ким зводити рахунки й удома.
Тож британську армію він урятував. Урятував усю молодь Європи і не тільки. Поки що, одначе, картинка око не тішила. Принаймні не у Берліні.
— Червона Роза! Червона Роза! — злостиво скандувала юрба.
Слухати жменьку безіменних бородатих інтелектуалів-ліваків, яких і між собою не розрізниш, ніхто не хотів. Їм потрібна була окраса програми, головне чуперадло, відьма-революціонерка. Польська шльондра. Роза Люксембург, яку багато хто шанував, але більшість люто ненавиділа. Номінально — все ще соціал-демократка, проте добре відома як непримиренна радикалка і запекла противниця правлячих кіл держави з династією Гогенцоллернів на чолі.
Авжеж, їм потрібна вона, але дідька лисого вони її отримають, думав Стентон. Усе ж таки Роза Люксембург — жінка дуже розумна, а щоб з’явитись ось так перед цим натовпом, треба бути хіба що самогубцем психованим, не інакше.
І тут, на превеликий подив Стентонові та й усім решта теж, саме так вона і вчинила. З-поміж людей, які скупчилися у глибині помосту, виокремилася постать і, накульгуючи (наслідок перенесеної у п’ятирічному віці хвороби), рішуче вийшла на середину.
То була невисока, скромно одягнута жінка. Кремова спідниця, біла блузка, чорна краватка, простенький капелюшок пастельної барви — якої саме, Стентон у світлі вуличних ліхтарів розрізнити не міг. Одначе, на відміну від інших на помості, чорної жалобної пов’язки на руці в неї не було. Натомість вона виклично пов’язала собі через плече червоний шарф.
На мить усі аж притихли, вражені так само, як і Стентон: невже ця жінка справді зважилася на такий крок попри те, що багато хто в натовпі прагнув її крові? І власне цією хвилевою тишею вона й скористалася, щоб її почули. Жодного рупора не мала, проте давно вже звикла виступати перед публікою і голос мала гучний та виразний, добре чутний принаймні у перших рядах.
— Друзі! — крикнула вона. — Дякую, що долучилися до нас на цьому мітингу. Попрошу хвильку уваги, бо хочу дещо вам пояснити. Покійного імператора я вважала деспотом, це правда, але…
Продовжити їй не дали.
Далі, зрозуміло, мало йти засудження вбивства деспота, але сказати цього вона вже не змогла. Натовп ураз кинувся вперед, усі як один, наче звір на здобич. Квола лінія оборони з партійних працівників та робітників розсипалася вмить, і студентський авангард опинився на помості, перш ніж у когось з’явилася бодай найменша нагода звідти втекти. Погромники відразу пустили в діло кийки і кинулися на вражених підстаркуватих бороданів, яких намагалися вивести у безпечне місце вірні прибічники.
У будівлю полетіли цеглини й каміння, почувся дзенькіт скла, що розліталося на друзки. Де ж поліція, запитував себе подумки Стентон. Та у поліції, безперечно, були тієї ночі справи важливіші, ніж рятувати жменьку соціалістів від доброї прочуханки, на яку ті, байдуже, винуваті чи ні, давненько вже заслужили. Коли почалася сутичка, Стентон згубив Розу Люксембург з очей і тепер лише сподівався, що вона зуміла повернутися в будинок. Справді, її відданість принципам, байдужість до небезпеки та відвага викликали захоплення. Не хотілося б, щоб оскаженілий натовп роздер цю жінку на шматки. Поза тим, і Бернадет про неї високої думки. Він мав усе ж надію, що їй пощастило вибратися.
А тоді її побачив.
Полонену. В руках у юрби. Наче якийсь згорток, Розу Люксембург просто передавали над головами, несли у саму гущу натовпу. Геть безпорадну, ніби мишу, що потрапила в лапи котячій зграї.
І тягнули прямісінько до вуличного ліхтаря.
Стривайте, вони ж не лінчувати її збиралися?
Атож, власне: лінчувати. І не збиралися, звісно, а якраз це й робили: лінчували. Колективна істерія замкнулася на собі. Юрба, як то зазвичай буває, заводила сама себе. Якщо вихопити зараз із цього натовпу окремого індивіда, здогадувався Стентон, відвести його набік і спокійно запитати, чи справді він хоче зробити те, що, властиво, вже робить: повісити людину без суду і слідства, фактично, скоїти прямо на вулиці холоднокровне вбивство, — то більшість ось цих консервативно налаштованих молодиків від такого наміру майже напевне відхрестилася б. Але разом, об’єднані спільним божевіллям, радістю та, звичайно, анонімністю, вони були глухі до будь-яких аргументів, навіть якби комусь стало відваги такі аргументи висловити.
