Крім того, жертва їм трапилася досконала.
Їхнього імператора вбив якийсь соціаліст, а вона — найвідоміша у Берліні соціалістка.
Жінка. Іноземка. Революціонерка. Та ще й єврейка.
Хто з-поміж верстви німецьких юнкерів уважав, що повісити єврея — аж такий уже злочин? На якусь сотню миль східніше їх вішали просто так, для розваги.
Встояти годі.
Стентон не вірив своїм очам. Упорядковані й самовдоволені, електрифіковані й помережані трамвайними лініями вулиці, якими він захоплювався ще зовсім недавно, того ж таки дня, моторизована мережа доставки Kaffee und Kuchen, кави та тістечок, якій заздрив увесь світ, артерії славного Weltstadt-а, першого «світового міста», буквально за кілька годин перетворилися на джунглі.
Крові, щоправда, жадали не всі. Дехто дивився на те, що діялося, стурбовано, з острахом, вражений тим, як стрімко розвивалися події. Проте в епіцентрі бурі натовп обернувся на справжнє багатоголове страховисько, об’єднане спільною метою. Стентон побачив, як через перекладину ліхтарного стовпа перекинули мотузку. Електричний ліхтар, цей яскравий символ упорядкованої та прогресивної нації, вмить перетворили на шибеницю, що мала послужити найбільш ницому та первісному з людських інстинктів — жадобі крові.
Йому впало в око обличчя жертви, яке то білішало, то темнішало, бо та пручалася, викручувалася, поверталася туди-сюди під різким електричним світлом, що падало на неї згори. Таке дрібне лице. Така дрібна жінка. Проте водночас і велика. Колись йому траплялося читати, що, виступаючи перед людьми, вона аж наче ставала вищою на зріст, заворожувала слухачів своїм звучним голосом і дошкульною дотепністю. Тільки-от цієї миті весь її уславлений розум нічим зарадити їй не міг. Стентон бачив, що губи у неї ворушаться. Що ж вона робила — сперечалася з напасниками? Намагалася розкрити їм очі, прибрати шори, вказати на те, що в їхніх діях відсутня елементарна логіка? Та ні, швидше за все, просто благала дарувати їй життя — справа так само безнадійна.
Навколо неї вирувала сила-силенна рук: вони шарпали її, штовхали, підносили до шибениці. Жити їй залишилось якусь хвилину, не більше.
Стентон відвернувся. Дивитись, як вона помирає, йому не хотілося.
І тут у нього в голові залунав голос. Голос Бернадет. Теплий голос із таким милим ірландським акцентом ніби нашіптував прямо у вухо: «Знаєш, це чудова жінка. Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому».
Саме так сказала Бернадет тієї ночі, яку вони провели разом у Відні. Її уста були тоді так близько біля його, що майже їх торкалися. І тепер вона говорила далі: «Що ж це ти робиш, капітане Стентон з повітряно-десантного полку спеціального призначення? Невже так просто дозволиш, щоб ця безневинна й беззахисна жінка померла? Оце так поводяться британські солдати? Не забудь, що лінчують її через тебе! У тебе, чорт забирай, залишилася ще бодай дрібка честі чи ні?».
Вона таки мала рацію.
А тоді в друге вухо зашепотіла Кессі. Обидві жінки закликали його негайно братися за розум і до діла.
У нього в портмоне лежав лист від дружини: «Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям».
Того чоловіка вона кохала. Хлопця, який робив те, що треба.
Дівчата мали рацію. Час зібратися й узятися до чоловічої роботи.
Стентон обернувся і заходився проштовхуватися вглиб натовпу. Зрештою, а що йому втрачати? Місію виконано, історія пішла новим руслом, його життя тепер належить лише йому і нікому іншому, а вчинки важать не більше й не менше за вчинки будь-кого з решти люду на цій планеті. Він вільний діяти, як сам собі вирішить, і має право ризикнути життям, щоб ні в чому не винну жінку не повісили зараз прямо на вулиці.
А якщо його спіткає така сама доля? Що ж, непоганий спосіб померти.
Часу в нього було небагато.
«Ворушися, чорт забирай, ворушися!» — кричав йому в одне вухо голос Бернадет.
«Швидше, Г’ю! Швидше! — підганяв його в друге вухо голос Кессі. — Її ж зараз уб’ють!»
Він то штовхав, то тягнув, то буквально прорубував собі шлях крізь юрбу, відганяючи відпрацьованими ударами тих, хто, собі на лихо, опинився в нього на дорозі й не зреагував одразу на його уривчасті команди. Знав із власного досвіду, що розлючений натовп хоч і небезпечний, проте водночас млявий і тупий, а тому рішуча людина здатна з ним упоратися — принаймні до певної міри. Люди розступалися практично тієї ж миті; гадали, без сумніву, що він квапиться долучитися до вбивства, і потай раділи, мабуть, що брудну роботу виконають інші, а вони просто тішитимуться виставою збоку, не беручи на себе жодної відповідальності.
Не минуло й пів хвилини, як Стентон дістався до самого осереддя колотнечі й тут-таки привернув до себе увагу.
— Поставити жінку на землю і відступити на крок назад, усі до одного! — крикнув він по-німецьки. — Ну, я кому сказав?! Облишити і відступити, вже!
Голос у нього був сильний. Звучний. Владний. Голос, який звик віддавати накази і звик, що ці накази виконують. Молодики, які, несамовито вирячивши очі, вчепилися у жінку, що знай намагалася вирватися з їхніх рук, завмерли на місці. Тут панувало масове божевілля і повний параліч особистої волі; всіх з головою затопила хвиля лютої ненависті. Стентонове тверде, цілеспрямоване втручання було наче палка, встромлена раптом поміж спиці колеса, що досі шалено крутилося і лише набирало обертів.
Він знову ступив уперед, проштовхуючись до самого стовпа, який мав стати шибеницею для Рози Люксембург.
А там поставив ногу на основу того стовпа, одною рукою схопився за нього, підтягнувся, щоб його краще бачили, і крикнув:
— Ця жінка — член легальної політичної партії! Жодних доказів, які пов’язували б її з убивством імператора, немає! А якщо хтось такі докази має, то нехай учинить з ними так, як велить закон!
Йому майже вдалося. Слово «закон» подіяло на всіх, мов удар. То було покоління студентів, яких професори мали право карати фізично за найменшу провину. Вони виховувалися у середовищі прусської військово-соціальної культури, а тому дисципліна і послух були для них поняттями майже релігійними. Відтак кільце люті, що стискалося навколо Стентона й Рози Люксембург, трохи відступило, інстинктивно скорившись новому лідеру, який хтозна-звідки й узявся.
На жаль, серед студентів знайшовся один хлопець, який теж тією чи іншою мірою претендував на право вважатися лідером, а тому поступатися не збирався.
І Стентон побачив молодика у студентському кашкеті, який виступив уперед і підвів на нього очі. Ліхтар добре освітлював згори його обличчя. Холодні, бляклі очі. На щоках — характерні для запеклих дуелянтів рожеві шрами. Явний нащадок аристократів, прусський юнкер до самих підборів своїх високих чобіт, який також звик, щоб йому корилися.
— А ти хто в біса такий? — владно поцікавився він.
Перш ніж відповісти, Стентон зістрибнув на землю, проте й далі височів над молодим студентом.
— Я — той, хто не дає тобі зробити дуже серйозну помилку, синку, — сказав він, нахилившись мало не впритул до обличчя свого супротивника.
То був хід сміливий, але за тих обставин не надто ефективний. У 2025-му, з таким самим дитям привілейованих класів, зарозумілим хлопчаком-аристократом, який би теж ліниво розтягував слова і протестував, бо йому, бачте, не дали поцюняти прямо на вулиці після оксбриджського студентського балу, це, може, й спрацювало б. Але молодик перед Стентоном був вихований на аристократичних принципах, що кувалися ще у дев’ятнадцятому столітті, й поступитися міг тільки тому, кого вважав собі рівнею.
— Це ж соціалістка, брудна польська шльондра! — крикнув він Стентонові в лице. — Вона вбила кайзера, і ми зараз розберемося з нею раз і назавжди. Будеш нам заважати — розберемося і з тобою.
Тепер лідерів було вже двоє, і натовп, звісно, тягнув за своїм. Стентон відчував, що ще мить — і вони знову посунуть уперед. Діяти треба було негайно. Блискавичним рухом він ухопив студента за шию і відпрацьованим борцівським прийомом затиснув йому голову, а тоді крикнув:
