А зараз треба негайно ухвалити рішення: що робити далі. Залишитися в місті чи їхати геть? 

Спершу інстинкт підштовхував до другого варіанта. Згребти манаття і накивати п’ятами, перш ніж поліція візьметься прочісувати готелі, шукаючи англійців. Утім, найшвидше місто можна було покинути залізницею, а заки він дістанеться до вокзалу, там, безперечно, буде вже повно поліції. 

Іще раніше Стентон дізнався про єдину в місті фірму, яка здавала напрокат авто, і знав, що одна вільна машина там є. Але оформлення паперів — справа у цих краях доволі марудна. Поза тим, з міста вели тільки дві більш-менш пристойні, вкриті гравієм дороги, які поліцейські на цей час просто зобов’язані були перекрити. 

Тож утікати з Сараєва негайно надто ризиковано. Краще зачаїтися напоготові й сподіватися на краще. Сподіватися, що слух у герцогині Софії не такий гострий, як він боявся. 

Досвід підказував Стентонові, що ховатися найкраще на очах у всіх. Якраз ті, хто намагається не потрапляти нікому на очі, здебільшого й привертають до себе увагу. Добра міна за поганої гри іноді спрацьовує дуже непогано, і якщо вже вдавати з себе нахабного дурня, якому й море по коліна, то братися до діла треба негайно. 

Тож Стентон подався прямісінько у бар і гучно, з усіма командними нотками в голосі, на які тільки був здатний, замовив собі англійською віскі. 

— За його королівську високість ерцгерцога Фердинанда і герцогиню Софію, — проголосив він, піднісши догори склянку. — Нехай благословить їх обидвох Господь. І прокляття на голову тих, хто наміриться завдати їм шкоди! 

— Добре сказано, сер! — відгукнувся так само англійською хтось із іншого кінця приміщення, а деякі з присутніх підняли на знак згоди свої склянки. 

Наступні дві години Стентон просидів у барі, граючи роль британського туриста, запеклого монархіста-імперіаліста і повного ідіота. 

— Зазвичай до полудня я не вживаю ані краплі, — запевняв він кожного, хто хотів його слухати, — та коли почув, як дивом уникли смерті ерцгерцог із герцогинею, то подумав собі: що ж, вип’ю хоча б за їхнє здоров’я, не можу не випити. Будьмо! 

Навколо тільки й мови було про невдалі замахи на ерцгерцога, а позаяк у готелі зупинилося чимало англійців і американців, співрозмовників Стентонові не бракувало. Знання німецької та французької він не афішував. Що тупоголовішим його тут вважатимуть, то ліпше. 

— Але ж пощастило, просто диво та й годі. 

— Яка ницість, це жах. 

— Цього разу ті серби зайшли таки задалеко. 

— Благослови, Боже, ерцгерцога і герцогиню Софію! 

Він не забув наголосити, що й сам побував на війні і частенько опинявся під вогнем — «Головно в Афганістані, серед тамтешніх гірських племен», — і, певна річ, не брехав, хоч ішлося про інший вимір часу і простору. 

Згадав і про те, що під час першого замаху, коли вибухнула бомба, перебував зовсім неподалік, і присягався, що це страшна підлість і боягузтво — кидати бомбу поміж безневинними цивільними. 

— Я, звісно, робив, що міг, — знай повторював він. — Помагав підвестися жінкам, підібрав кількох дітлахів і знайшов їхніх батьків. Але декого посікло осколками таки добряче. Ну, тут я вже мало на що здатний, я ж не лікар. 

Час спливав, і в бар поступово просочувалися всілякі новини про замахи, переважно напівправда та різні чутки, буквально за хвилину відомі вже всім присутнім. Кожна звістка обростала при цьому щораз новими подробицями. 

— Очевидно, вбивця якраз витягав пістолет, коли його застрелив інший. 

— Та ні, той боягуз застрелився сам. 

— Хтось казав, що то солдати. Там узагалі була страшна перестрілка. 

— Ще й дівчина якась замішана, видно. 

— Той мерзотник безсоромно нею прикривався, ніби щитом. 

— Ні, та дівчина теж належала до вбивць. Ті падлюки вже й жінок озброюють! 

Подейкували про якихось незрозумілих бородатих анархістів у плащах, зловісних османців та закутаних у покривала фатальних жінок. Одна за одною з’являлися теорії змов; найпопулярніша зводилася до того, що насправді за вбивцями стояв австрійський імператор: йому-бо страх кортіло позбутися спадкоємця, який не зумів знайти собі кращої пари. Ні про якого англійця ніхто й словом не прохопився, і Стентонові поступово почало відлягати від серця. Якби герцогиня впізнала мову, якою він так по-дурному прошепотів тоді ті три слова, то це вже напевно не пройшло б повз увагу любителів перемивати кісточки. 

Принесли перші випуски вечірніх газет, які остаточно розвіяли всі сумніви. Стентон був поза підозрою. Статтю в одному німецькомовному часописі він крадькома прочитав, зачинившись у кабінці в чоловічій вбиральні. Журналіст, таке враження, був добре поінформований і писав доволі посутньо. За наявними у нього відомостями, другий замах на ерцгерцога здійснило двоє: невідомий чоловік у твідовій куртці і дев’ятнадцятилітній серб на ім’я Гаврило Принцип. Невідомий, схоже, намагався вбити ерцгерцога, але промахнувся і натомість смертельно поранив свого ж таки спільника, який стояв по той бік машини і якраз витягав зброю. На лихо, між двома напасниками опинилася юна дівчина-квіткарка; її — такий-от похмурий вибрик долі — вразила на смерть та сама куля, що вбила Принципа. Згадувалася у статті і герцогиня Софія: вона перебувала найближче до стрільця і чула, як перед пострілом той щось прошепотів — на її думку, сербською. Можливо, «Хай живе Сербія!». 

Вигадавши належний привід, Стентон подався геть. Вже вкотре йому пощастило вийти сухим із води; він був поза загрозою. Знав, проте, що великі сірі очі дівчини-квіткарки переслідуватимуть його тепер до самого скону. 

Із Сараєва Стентон поїхав наступного ранку, з того самого вокзалу, де напередодні спостерігав за прибуттям ерцгерцога з герцогинею. У вокзальному кіоску він купив дві газети — місцеву німецькомовну та «Нью-Йорк гералд». У «Гералд» під назвою стояла дата: понеділок, 29-те червня. 

«Гералд» з тією самісінькою датою йому вже доводилося бачити раніше. Зрештою, те число газети він мав із собою — у цифровому форматі, зіскановане і завантажене у пам’ять комп’ютера. Заголовок був довгий і детальний: у 1914-му такі речі робили як належить. 

ЕРЦГЕРЦОГА ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА 

ТА ЙОГО ДРУЖИНУ, ГЕРЦОГИНЮ ГОГЕНБЕРЗЬКУ, 

ВБИТО У БОСНІЇ ПІД ЧАС ПОЇЗДКИ ВУЛИЦЯМИ САРАЄВА 

Цій події у «Гералд» присвятили цілу першу шпальту, за винятком крихітної замітки про якусь корабельну аварію у нижньому правому кутку. Так само широко висвічували подію всі європейські часописи. Навіть в ізоляціоністській Америці «Нью-Йорк таймс» уділила їй добру половину першої сторінки. Кожен, хто мав бодай якесь розуміння історії, усвідомлював, що вбивство спадкоємця австро-угорського престолу нічого, крім великого лиха, принести не може. Втім, навряд чи хтось уявляв собі, наскільки великим виявиться насправді це лихо. 

А сьогодні у нього в руках газети, що вийшли під тією ж фатальною датою, і нічого вельми істотного там немає. Заголовок на першій шпальті «Гералд» повідомляє, що ««КАЛІФОРНІЯ» ПРЯМУЄ ДО БЕРЕГА БІЛЯ ОСТРОВА ТОРІ»; «У пароплава компанії «Анкор» пошкоджений ніс, два трюми наповнені водою», — доповнював звістку підзаголовок. У зісканованому числі газети, що зберігалося на жорсткому диску Стентонового комп’ютера, цій новині, властиво, й відвели ту крихітну замітку внизу сторінки. Ніхто там не загинув, ніхто не зазнав жодного ушкодження, море було спокійне, аварія трапилася зовсім неподалік від узбережжя Ірландії, шість британських есмінців, які прибули на місце події, готові були у разі потреби здійснити евакуацію пасажирів та команди без будь-якої загрози для їхнього життя. 

Оце й була головна новина у газетах, що вийшли вранці наступного дня після візиту ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво. Позаштатна ситуація в морі, яка не забрала жодного життя. У новому двадцятому столітті, появу якого спричинив Стентон, понеділок 29-го червня 1914-го року був напрочуд бідним на новини днем.