Либонь, не надто значна аварія пароплава взагалі потрапила на перші шпальти тільки тому, що ще дуже свіжою була у пам’яті загибель «Титаніка» на два роки раніше. Ця грандіозна морська катастрофа, без сумніву, становила найгучнішу на той час сенсацію століття. Історія «Титаніка» пройшла крізь не одне десятиліття і відлунювала в серцях навіть у Стентонові часи. Навіть тоді, попри безпрецедентну війну і геноцид, пережиті опісля, та давня катастрофа все одно дивно зворушувала людей. Тепер же через Стентона новина про ту крижану ніч та загибель півтори тисячі душ так і залишиться, цілком імовірно, найстрашнішою звісткою всього того століття. Залишиться мірилом драми й трагедії, з яким не зрівняється жодна подія, що трапиться впродовж решти дев’яти десятиліть, до початку століття наступного. 

Через нього. 

Бо ж саме з його провини журналісти в цілому світі того ранку сиділи і знічев’я барабанили пальцями по столах, замість мало з ніг не збиватися, намагаючись передати весь масштаб убивства, яке скалічить усе століття. 

Стентон починав пишатися собою. 

Смерть дівчини ще й досі пекла вогнем, але у глибині душі він знав, що не винен. Йшлося про сам факт перебування там, де попереднього разу його не було. Дав би він квіткарці чайові чи не дав, це так чи інак призвело б до якихось наслідків — наслідків, у минулій версії століття відсутніх. Будь-який його порух міг спричинити наслідки, передбачити які наперед не зумів би ніхто. 

Тепер треба рухатися далі. 

Принаймні про страшну безупинну тривогу, пов’язану з «ефектом метелика», можна забути. Історія рушила у новому напрямі, і віднині майбутнє для нього вповите таким самим мороком, як і для всіх решта. 

Стентон пройшов потягом до вагона-ресторану і замовив каву. За обідом треба буде випити вина, австрійського вина. Йому хотілося якось цю подію відзначити. Хотілося з кимось поділитися. Закричати на весь потяг: «Вчора я врятував світ!». 

Хоч, як по правді, світу він ще, звісно, не врятував. Друга, значно складніша частина місії — ще попереду. Убити кайзера. На найближчі години, одначе, це завдання можна відсунути на задній план, принаймні, доки він дістанеться до Берліна. Та наразі — відкинутися на спинку сидіння, розслабитися і милуватися чудовими гористими краєвидами Боснії і Герцеговини, що пропливають за вікном. 

У вагоні-ресторані був доволі широкий прохід зі столиками на чотири особи по один бік і на дві — по другий. Стентон сів за столик для двох, але потяг їхав напівпорожній, і за більшим столиком навпроти нікого не було. Якийсь час він навіть сидів у вагоні ледь не сам-один, аж доки позаду не зашарудів сатин і не війнуло парфумами. За секунду місце біля протилежного вікна зайняла жінка. 

— Дякую, — мовила вона англійською офіціанту, який ішов слідом. — Ось тут буде чудово. 

Ірландський акцент. Південь, околиці Корка, подумав Стентон, хоча, можливо, сьогочасні говірки настільки відмінні від майбутніх, що де вже тут бути певним. 

— Чашечку кави я, звісно, візьму, — продовжувала жінка, — а от їсти поки що нічого не треба, дякую. 

Вимова таки ірландська. І приємна. Є акценти, які просто звучать приязно, так завжди було і завжди буде, незалежно від того, у якому столітті їх чуєш. 

Стентон удав, наче поглинутий своєю газетою, а тим часом нишком зиркнув через прохід. Був певний, що зробить це непомітно. Зрештою, стежити його навчали професійно. Якщо йому доручали вистежувати повстанців-фундаменталістів, то що‑що, а глянути крадькома на гарненьку жінку він таки зуміє. 

У неї була книжка, і то не одна, а кілька, та ще й блокноти і олівці на додачу. Щоб мати де їх покласти, вона відсунула вбік столові прибори. 

Стентонові захотілося з нею поговорити. 

Вперше після того, як він опинився у двадцятому столітті, ба навіть уперше після загибелі дружини й дітей, йому запраглося товариства. Жіночого товариства. Можливо, так подіяло на нього відчуття полегші після успішного завершення першої частини місії. 

А може, й те, що жінка за сусіднім столиком була доволі вродлива. 

Гаразд, якщо не вродлива, то вельми ефектна. Гарненька — це визначення, мабуть, підійде найкраще. З-під капелюшка вибивалося світло-каштанове волосся, а очі були класичні ірландські — зелені, з ледь помітно загнутими донизу зовнішніми кутиками. Про такі очі кажуть — усміхнені, а от про так само загнуті кутики рота цього вже не скажеш. На носі й щоках прозирало ластовиння. Рот маленький; у ті часи, з яких прибув Стентон, його, певна річ, гарним не назвали б, адже тоді, хтозна й чому, жінкам подобалося напомповувати собі губи так, що вони робилися схожі на якісь безформні автомобільні шини. Зуби не ідеальні, як, зрештою, в усіх у 1914-му, але Стентонові це подобалося, бо додавало характеру. 

І сіла вона навпроти нього, попри те, що вагон практично порожній. 

Тут він притримав свої думки і втупився у газету. 

Вона не сама обрала собі місце навпроти, її привів сюди офіціант. Так частенько роблять у ресторанах — розташовують відвідувачів купкою навіть тоді, коли вільних столиків не бракує, і часом це неабияк дратує. 

Поза тим, яка взагалі різниця, де вона сидить? 

Про що, до дідька, він думає? 

Вже вдруге впродовж менш ніж доби його вабить жіноча краса. Першого разу це миттєво обернулося трагедією. 

Та все ж Стентон іще раз зиркнув крадькома на ту жінку. 

Їй десь під тридцять або трішки за тридцять. Не набагато молодша за нього. Подорожує сама. І має таке миле обличчя. 

Стентон налив собі ще кави, відклав «Гералд» і спробував зосередитися на німецькомовній газеті. Він же на завданні, у нього місія, і думати про дівчат не повинен. Та й узагалі, він у жалобі після смерті дружини. Все, жодних більше поглядів. 

І тут жінка заговорила. 

— Ну, і що ж ви думаєте? — ні сіло ні впало спитала вона. 

Стентон підвів очі й озирнувся: мабуть, у ресторані саме з’явився якийсь її супутник. 

— Та ні, я до вас, — озвалася вона знову, дивлячись, без сумніву, на нього. — Мені цікаво, що ви думаєте. 

Такий співучий, дуже виразний акцент. Хтозна, може, вона навіть трохи ним хизується. Адже у ці часи гарно вбрана жінка, яка може дозволити собі мандрувати першим класом, мала б отримати несумісне з таким-от просторіччям виховання. 

— Даруйте? — перепитав він. — Думаю про що? 

— Про мене, звісно, — сказала жінка. — Чи, може, ви думали про щось інше, відколи я тут сиджу? 

— Я… е-е… — геть сторопів Стентон. Він був чоловіком вродливим і до уваги з боку жіноцтва давно звик, проте не пригадував, щоб навіть у двадцять першому столітті його зачіпали отак відверто. А у часи, коли жінки з незнайомими чоловіками у публічних місцях не заговорювали взагалі, такого не сподівався й поготів. — Запевняю вас, міс… 

— Ой, та не заперечуйте і не робіть з мене дурепу, — мовила вона. — Будьте справжнім джентльменом і просто визнайте це, гаразд? 

Стентон пробував на якусь відповідь знайтися, але був зовсім спантеличений і зрештою сказав: 

— Не може бути, щоб ви спіймали мій погляд. 

— То він таки був, той погляд? — напівкомічно нахмурилася вона, наче прокурор, який угледів неточність у показах свідків. 

— Я цього не кажу, аж ніяк. Кажу лише, що спіймати мого погляду ви не могли. Будьте справжньою леді й просто визнайте це, гаразд? 

Жінка усміхнулася, а очі у неї вже майже сміялися. 

— Ех, — зітхнула вона, — от бути справжньою леді у мене ніколи добре не виходило. 

— То ви визнаєте, що мого погляду не спіймали? 

— А я не казала, що спіймала. Я казала, що ви дивилися. Хіба ні? 

Стентон розумів, що заперечувати безглуздо. 

— Ну, хіба що трішки. 

— Гаразд, тоді почнімо спочатку. І що ви думали? 

Тепер уже він розгубився остаточно. 

— Ну… а звідки ви знаєте, що я дивився, якщо погляду не піймали? 

— Я вас прошу, містере… 

— Стентон. 

— Містере Стентон, навряд чи самотній жінці у потягу треба аж так знатися на людській природі, аби здогадатися, що самотній чоловік навпроти спробує крадькома на неї зиркнути. Я ж не кажу, що вам тільки це й у голові було. Можливо, я вас узагалі не зацікавила. Може, ви лише мимохідь подумали собі: «Ет, шкода, що вона не білявка, як ті віденські красуньки». Але щось же ви таки подумали.