Вона не зводила з нього погляду, й очі на обрамленому пишними світло-каштановими пасмами обличчі спалахували мерехтливими смарагдами з-під ледь-ледь припухлих повік. 

— Гаразд, — визнав урешті-решт він, — я й справді думав про вас, відколи ви тут з’явилися. А щодо думок, то… звісно, це не моя справа, але я думав, що ви дуже… мила. 

— Мила? 

— Так. Дуже. 

— А чому це не ваша справа? Чудова думка, як на мене. 

— Ну, розумієте… леді сама в потягу і… 

— О так, звісно, ви ж не знали, що я ніяка не леді, правда? Сказати вам, що подумала я? 

— Гм, авжеж, було б чудово. 

— Добре. Насамперед я теж подумала, що ви доволі симпатичний. Але лише з цієї причини я б до вас не заговорила. Вродливих чоловіків у світі набагато більше, ніж цікавих, чоловіки, які поєднують у собі обидві ці риси, трапляються ще рідше, а зустріти такого, коли сидиш сама у потягу і їхати ще не одну годину — це вже справжнє диво. До речі, мене звуть Бернадет Бердетт. 

— Дуже приємно познайомитися, місс Бердетт, — сказав Стентон. — А чому ви подумали, що я можу бути цікавий? 

У задумі вона легенько наморщила носика. 

— Ну… у вас цікаве обличчя, але це враження може бути оманливим. Головно, мабуть, через газети. Не може ж чоловік, здатний з власної волі читати новини двома мовами, бути цілковитим занудою, правда? Особливо військовий. Військові, судячи з мого досвіду, зазвичай особливим розумом не відзначаються. Принаймні про товаришів мого брата цього не скажеш. Чи про нього самого, якщо вже на те пішло. 

— А яким чудом ви дізналися, що я військовий? 

— Ой, та по поставі, напевно. І замовлення ви робили так, знаєте, по-військовому. 

— Замовлення? Хочете сказати, ви… 

— Так, я тут уже давненько, сиділа он там, у кінці вагона. Просто попросила офіціанта пересадити мене сюди. 

Стентон спробував оцінити ситуацію. Що, власне, відбувається? Вона до нього клеїться? А у 1914-му дівчата взагалі клеїлися самі до хлопців? На якусь божевільну мить йому прийшла до голови геть уже безглузда думка: ану ж вона за ним стежить? Таємнича шпигунка, яка знає про його місію і тому й опинилася у цьому потягу. Та ні, такого бути не може. Мабуть, їй і справді закортіло поговорити. 

Власне, він абсолютно не проти. 

— Може, я пересяду до вас? — запитав Стентон. — Ми могли б навіть разом пообідати. 

— Боюсь, не все так просто, — відказала вона. — Залежить від того, чи пройдете ви перевірку. 

— Перевірку? 

— Якої ви думки про виборче право для жінок? 

Звісно ж, можна було й здогадатися. На початку літа 1914-го року в головах у схильних до вільнодумства жінок гвіздком стриміло одне-єдине питання. 

— Обідати з чоловіком, який не вважає мене рівним собі членом суспільства, я не буду. Таке у мене залізне правило. 

Цього разу палку можна й дещо перегнути, вирішив Стентон. 

— Як на мене, те, що всюди у світі жінок позбавляють права голосу… — почав він. 

— Всюди, крім славної, чудової Нової Зеландії, — перебила його вона. 

— Всюди, крім, як ви кажете, Нової Зеландії… так от, це факт абсолютно ненормальний, абсурдний, ідіотський і глибоко аморальний, факт, якому немає жодного виправдання. Ось таке моє ставлення до питання про виборче право для жінок, міс Бердетт. 

— У такому разі, гадаю, ми просто мусимо разом пообідати, — мовила вона. — І я була б вдячна, якби ви звали мене Бернадет. 

— Врешті-решт, — додав Стентон, — жінки ж теж тримають половину неба. 

— Господи, — аж рота роззявила вона, — таких прекрасних слів я ще в житті ні від кого не чула, а тим більше від чоловіка. Зовіть мене Берні. 

Зацитувавши Мао Цзедуна, Стентон усвідомлював, що, власне кажучи, фліртує; сідаючи навпроти Берні Бердетт, дивувався сам собі і не знав, що й думати, адже буквально напередодні навіть уявити не міг, що з ним ще коли-небудь відбуватиметься щось подібне. 

— Замовимо ще кави? — запитала вона. 

— Хіба що ви, — відповів він. — Я вже нею по горло залився. 

— Залився… по горло? — дещо спантеличено перепитала дівчина. 

— О, та це такий армійський вислів. Означає: напився вдосталь. 

— А, зрозуміло. Тоді я теж не буду. Можна випити по коктейлю, як гадаєте? Все одно ж робити тут нічого, тільки сидіти. Коктейлі нині в моді, правда? Вам вони до вподоби? 

— Певно. Коктейлі — це круто. 

Не встигли ще ці слова злетіти з язика, як Стентон уже відчув, наскільки недоречно прозвучали вони на тлі характерної для цього століття мови, от наче хтось узяв і в сковорідку закалатав у залі філармонії. Залився по горло? Круто? З якої це радості він заговорив раптом, ніби підліток з двадцять першого століття? 

— Круто? — знову розгубилася вона. 

Розгублений вираз обличчя, правда, робив її ще милішою. Посеред чола, над самим носом, з’являлася ледь помітна зморшка. 

— Даруйте, знову казарменний жаргон, — вибачився Стентон. — Звичайно, коктейлі мені до вподоби, особливо сухі. 

— А я люблю солодкі, з вишнею чи гранатом або з темним вермутом. Ви чули про «Мангеттен»? Я тільки нещодавно його для себе відкрила. 

— Так, чув. Хоча якщо вже змішувати, то я волію мартіні. 

— Ну, мушу сказати, так набагато краще. 

— Що краще? — не зрозумів Стентон. 

— Краще, коли ви посміхаєтеся. Бо перше вигляд у вас був страшенно серйозний. 

— Невже? 

— Еге ж, коли ви читали ті свої газети. Я помітила. Ну, тоді, знаєте, коли ви на мене не дивилися. Я теж, звісно, на вас не дивилася, але ви весь час супились. Я ще подумала собі, що ви, мабуть, дуже суворий. 

— Та ні, яке там, я не суворий. Напевне, просто газети були нудні, от я й… 

— А я, виходить, не нудна. 

— Ні. Про вас, звісно, такого не скажеш. 

Стентон усміхався і відчував це. Відчував, як працюють м’язи на щоках біля кутиків рота; після того, як загинула його сім’я, роботи у них було зовсім мало. 

Мені добре, подумав він. 

Коли востаннє так було? 

Дуже давно. І тут, сидячи у вагоні експреса Сараєво-Загреб — потяга на паровій тязі — навпроти привабливої суфражистки у вузькій фіолетовій спідниці і в солом’яному капелюшку зі стрічкою відповідного кольору, Стентон усвідомив нараз усю романтичність цієї ситуації. Надворі 1914-й, у голові потяга чмихає паровоз, він у товаристві гарненької дівчини їде до Відня. Звучить, наче приємний сон, а проте діється насправді. 

Та чи правильно це — тішитися? Може, це зрада? 

— Ну от, ви знову супитеся, — мовила Бернадет. — Я вже нудна? 

— Ні! — аж дещо заголосно вигукнув він. — Яке там! Тобто, хочу сказати, однозначно — ні. 

— Добре. 

Що подумала б Кессі? 

Але ж нічого вона не подумає; він любив її усім серцем, але то було в іншому всесвіті. 

— То що, — сказав Стентон, — почнімо з вас. Викладайте свою історію. 

— Викладати свою історію? Який гарний вислів. І навряд чи армійський. Маєте на увазі, від самого початку? 

— Ну, так, звісно. Хоч як по правді, я про те, чому ви їдете до Загреба. 

— До Відня, — поправила його Бернадет. — Через Загреб до Відня. 

— Он як? Я теж їду до Відня. 

— Ну, і хіба ж це не удача, що ми розговорились? 

На мить їхні погляди зустрілись. 

— Я так ніби трохи мандрую, — повела далі вона. — Поїхала торік до Угорщини на сьомий конгрес Міжнародного альянсу за виборче право жінок, його проводили у Будапешті. Можливо, ви про це чули. 

— Боюсь, не чув, але звучить крутезно. 

— Крутезно? 

— Тобто вражаюче, — Стентон нараз гостро усвідомив, що це у нього перша більш-менш тривала розмова відтоді, як місяць тому він викрив зраду МакКласкі. Давалася взнаки відсутність практики, а тут ще й інше століття. — Це мало бути вражаюче. 

— Так і було. Надзвичайно. У Будапешті я пробула до минулого Великодня.