Згодом газети перестали згадувати про ту жінку взагалі. 

Остання згадка про неї була в «Берлінер таґеблятт». Стентон занотував собі ім’я та прізвище журналіста, який підписав статтю, і попросив у бібліотекарки адресу редакції цієї газети. 

— Адресу я вам дати можу, — сказала та, — але там і так нікого немає. Їх закрила поліція. 

Відповідала коротко й уривчасто, немовби хотіла чимскоріше цю розмову закінчити. Нічого дивного, подумав Стентон. «Таґеблятт» мала виразно ліберальний ухил; за словами Бернадет, то було чи не єдине велике періодичне видання, яке сповідувало бодай якісь принципи, тож тепер воно, безперечно, впало жертвою армійської чистки. Бібліотекарка належала до класичних представниць «нових жінок», як їх тоді називали. Зібране у строгий пучок волосся, окуляри в черепаховій оправі, ошатна блузка з краваткою: суфражистка, без сумніву, до того ж, мабуть, читачка «Таґеблятт». Стентона у його нинішньому образі вона, ясна річ, прийняла за німецького мілітариста-реакціонера і, звичайно, вбачала в ньому одного з винуватців утрати улюбленої газети. 

— Це просто ганьба, — мовив він. — Мені конче треба поговорити з одним їхнім автором. Покажіть, будь ласка, де у вас тут телефонні довідники. 

Жінка з байдужим виглядом кивнула у бік столу, де лежало кілька примірників «Берлінської телефонної книги». У ті часи бібліотеки виконували функцію не лише книгозбірень, а й довідкових бюро, де можна було знайти всіляку корисну інформацію. 

Стентон заходився гортати сторінки на літеру «Ф»: шукав Антона Фідлера, автора замітки у «Таґеблятт». Сподівався, що успішному журналістові, який вів колонку в солідній газеті, без телефону не обійтися, і мав рацію. Пан Фідлер сам підняв слухавку і радо повідомив свою адресу. Стентон подякував бібліотекарці й знову піймав на вулиці візника. 

Пояснювати Фідлеру, навіщо йому підстрелена на даху універмагу жінка, він не став, а той і не запитував. Один із багатьох тисяч постраждалих від мстивих, дедалі жорстокіших репресій, які розпочала після вбивства кайзера влада, газетяр сидів без роботи. В обмін на інформацію йому потрібні були гроші, і Стентон дав зрозуміти, що готовий заплатити. 

— Це взагалі збіса цікава історія, — сказав Фідлер, коли Стентон повів його у розташований неподалік бар промочити горло і замовив випивку. Мешкав журналіст у Веддінзі — дільниці, яку пов’язували з робітничим класом і радикальними політиками. — Але поліцаї все одно не дали б мені її надрукувати, навіть якби не прикрили газети. І що на них найшло? Божевілля якесь. Щоб не виявитися в їхніх очах революціонером, треба бути хіба що якимсь прусським генералом, не інакше. Радикальних ідей у «Таґеблятт» було не більше, ніж у картоплі з сосискою, а вони накинулися на нас так, ніби ми «Маніфест комуністичної партії» видрукували на першій шпальті. 

Стентон вирішив повернути Фідлера до теми, яка цікавила його насамперед. 

— І що ж такого збіса цікавого в цій історії? — запитав він. 

— Зараз розповім, — відповів той, нахиляючись трохи ближче, а тоді витер з губ пивну піну і відкинув з чола пасмо масного волосся. — Та жінка — справжнісінька відьма, кажу вам, і це таки справді збіса цікаво. Я бачив її у камері ще до того, як поліція почала кидатися на все, що рухається. Вона майже лиса, на голові тільки коротка щетина, крізь яку видно витатуюваний номер. Руки-ноги також усі в наколках. Жахлива любительська робота: лише ніж і чорнило, мабуть. Це ж боляче, певно, просто страх. Та й узагалі вона, таке враження, проти болю нічого не має. Є в мене один інформатор у центральній тюрмі, то він каже, що у неї все тіло в шрамах. І всюди наколки — навіть на шахні, прости Господи. І це жінка. Біла жінка з наколками на шахні. Вражає, ні? 

Стентона почуте й справді вразило, хоч і не з тих причин, які могли спасти на думку Фідлерові. Татуйованих жінок він бачив на своєму віку чимало; в армії круті дівчата частенько робили собі тату, але щоб отак, по цілому тілі… Та ще й любительські, ножем та чорнилом? І шрами? Гай-гай, якщо ті нові хроносити взагалі завдали собі клопоту шукати агента, котрий легко вписався б у світ 1914-го, то вибір усе одно зробили доволі дивний. 

Що ж це за світ такий, з якого прибула та жінка? Тепер це цікавило його ще більше. 

Фідлер замовив собі ще одне пиво, а з пляшки, яку поставив перед ним Стентон, знову наповнив чарку. На склі зосталися масні відбитки пальців. Стентонові впало в око, що й комір сорочки у нього був далеко не першої свіжості. Ще кілька тижнів тому цей чоловік вів колонку в респектабельній щоденній газеті й міг оплачувати телефон, а тепер явно економив навіть на гарячій воді для прання й умивання. Справді, часи наставали скрутні. Не мине й місяця, як він скотиться до справдешньої нужди, розсудив Стентон. Зрештою, пив колишній журналіст так, наче той місяць уже минув. 

— Та жінка, схоже, якась іноземка чи щось таке, — квапливо повів далі Фідлер, бо конче не хотів утрачати доступу до пляшки. — Можливо, англійка, хоча говорила й німецькою. Але такою дивною, утятою німецькою, казав мій інформатор, пересипаною вельми специфічними російськими слівцями. 

— Знаєте, де її тепер тримають? — поцікавився Стентон. 

— Ну, вже не в каталажці. У неї ж стріляли, ви пам’ятаєте. А потім вона була в дуже кепському стані: отруєння крові, ясна річ. Так часто вбиває насправді не куля… Думаю, я міг би щось розвідати, порозпитувати, кого треба. Але така робота дорого коштує… 

— Що швидше ви щось дізнаєтеся, то краще я заплачу, — мовив Стентон. — Скажете вже — отримаєте сто марок одразу. 

Він чудово розумів, що Фідлер тягне час, намагаючись вициганити в нього побільше грошей, бо ж напевне вивідав уже все, що можна. 

— А ви непогано читаєте людей, капітане Дрехслер, — посміхнувся той. — Вам би в журналісти… 

— На жаль, попит на цю професію, здається, падає. 

— Еге ж, — спохмурнів Фідлер. — Ще трохи, й усі новини в місті надходитимуть лише з Вільгельмштрассе. Отже, поліція відвезла її до шпиталю. Сподіваються, певно, що вона все ж таки виживе, і тоді можна буде ще щось з неї витягнути. Правда, її там охороняють. Поговорити з нею вам не дозволять. 

Адресу він записав на підставці для пива. 

Берлінер-Бух. Шпиталь, де одужував після поранення і Стентон. Гаразд, місце вже трохи знайоме, та й поліція убивцю кайзера там не чекатиме аж ніяк, це точно. 

Залишивши Фідлера тішитися грішми та пляшкою, Стентон подався шукати візника. Якщо після поранення та жінка ще у шпиталі, то це майже напевне означає, що в рани потрапила інфекція. Треба поспішати. Хто знає, може, вона вже й померла. 

У тому, що вирвати жінку з лап поліції він зуміє, Стентон не сумнівався анітрохи. Шпиталі надійністю охорони не відзначалися ніколи, хоч яких зусиль докладала задля цього влада. Надто багато людей сновигає то туди, то звідти, надто багато білих халатів та масок на обличчях, надто багато метушні з тими, хто потребує невідкладної допомоги. Надійністю в цьому плані шпиталі не могли похвалитися й у двадцять першому столітті, а вже на сто одинадцять років раніше — то й поготів, у цьому Стентон був упевнений. 

Проте забрати жінку звідти — це тільки пів справи. Потім же її доведеться ще десь ховати, доки вона одужуватиме. Щоб переховувати хвору, а може, й непритомну жінку, та ще й забезпечити їй належний догляд, треба підготуватися. 

Від самого початку Стентон розумів: якщо йому вдасться знайти стрільця з даху «Вертгайму», почуватиметься той, скоріш за все, геть кепсько; тому-то, як і у випадку з МакКласкі тієї першої ночі у Константинополі, він узяв собі двокімнатний номер. Щоправда, тоді йому й на думку не спадало, що це так само буде жінка. Щоб не привертати уваги адміністрації готелю, здалося б завчасу надати якісь пояснення. Видати її, як стару професорку, за свою матір не вийде: вона, мабуть, таки замолода. Що ж, доведеться в такім разі скористатися іншою ріднею.