— Війська? На вулицях? У Британії? 

— Боженьку, та ти ж нічого не знаєш! Ми тут так заговорилися про Німеччину, що розповісти про те, що діється вдома, я й забула. Все сталося буквально за кілька останніх днів. Після того, як убили Черчілля. 

Стентон мало не подавився своєю юшкою. 

— Черчілля? — закашлявся він. — Убили? У 1914-му? 

— Певно, що у 1914-му, а який же зараз, по-твоєму, рік? То було суще жахіття. Він виступав на мітингу, присвяченому гомрулу в Ірландії. Говорив у своєму дусі: мовляв, це зрада з боку торі погрожувати, що вони підтримають армію, якщо та відмовиться застосовувати силу для впровадження в дію відповідного закону. Так воно, чорт забирай, і мало трапитися, тут жодних сумнівів. І тоді хтось його застрелив. 

— Хтось? 

— Якийсь ольстерець, юніоніст. І навіть не пробував утекти. Був гордий зі свого вчинку. Сказав, що зрадник — це власне Черчілль, який намагався розвалити Сполучене Королівство, а він сам — патріот, бо захищає володіння корони. Можеш собі уявити, який ґвалт здійнявся у країні, і далеко не всі — на боці Черчілля. Кажу тобі, багато хто називає героєм якраз убивцю. Тим часом Ірландія взагалі знавісніла. Вибухи. Заворушення. Вулицями Дубліна розгулюють озброєні республіканці й уже ні від кого не ховаються. 

Стентон похолов. Відчував, як на очах закипають сльози. 

— Г’ю? З тобою все гаразд? Тебе аж трусить. Я розумію, новини направду страшні, але багато хто закликає і до спокою… 

Стентон відкинувся на подушку і втупився у стелю. 

— Берні, ти не розумієш. Черчілль відігравав ключову роль. Він же нас урятував… 

— Урятував? Від чого? Ну, так, він добряче пришвидшив розбудову флоту, але на дідька нам тепер той флот, усі ж переймаються тільки тим, як би то пошвидше та понадійніше роздерти на клапті країну — кожен свою, ніхто ні на кого нападати не збирається. Слухай, мені Черчілль теж подобався, бо займав сміливу позицію щодо Ірландії і до суфражисток ставився не найгірше в уряді, але ж він був лише міністром. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що він нас урятував? 

— Та нічого такого, — відповів, опанувавши себе, Стентон. — Я лише думав, йому судилися великі звершення, оце й усе. Хто знає, можливо, великі звершення й не знадобляться. 

— Боюсь, таки знадобляться. У країні всі вчепилися в горлянки одне одному. Сто тисяч озброєних прибічників Карсона взяли під контроль Белфаст, а армія виступити проти них і навести там лад відмовляється. Причому відмовляються, зверни увагу, не солдати — генерали! У мене таке враження, що вони бачать, як поводяться військові тут, у Німеччині, і беруть приклад. Деякі полки навіть заявили, що впровадженню ірландського гомрулу не сприятимуть, хай що там каже закон. Схоже, тільки особисте втручання короля завадило їм рушити маршем на Вестмінстер. Тому, сам розумієш, сьогодні питання права голосу для жінок нікого особливо не цікавить. Відверто кажучи, мені вже починає здаватися, що скоро може не стати й парламенту, за який жінки мали б голосувати. Тож бачиш, насправді я була дуже рада хоч ненадовго все це полишити і трохи пограти роль Флоренс Найтінґейл. Життя ж важливіше за політику, га? Маю на увазі, треба ж просто жити врешті-решт. Себто, мені треба… але тобі, цілком можливо, й не треба. Чи таки треба? 

— Треба, Берні, — сказав він, беручи її руку в обидві свої долоні. — Я справді хочу жити. Дуже хочу. 

Наступного дня Стентон оплатив рахунок, подякував лікарям, які й далі знай зачудовано хитали головами, і залишив шпиталь. Зійшов із допомогою Бернадет униз масивними сходами і сів у таксі. 

У своєму помешканні він розраховував побачити порожні пляшки та черствий хліб і запліснявілий сир на столі — рештки вечері з дня смерті кайзера. Проте там було прибрано; на полиці лежали свіжі продукти, на столі стояли свіжі квіти. На ліжку красувалися чисті простирадла, у відчинене вікно дихав вітерець. 

— Сюрприз! — вигукнула Бернадет. — Взагалі-то це дещо суперечить моїм принципам — прибирати за чоловіком, та оскільки в тебе дірка від кулі у животі, то я подумала, що цього разу можу зробити виняток. 

Роззирнувшись по кімнаті, Стентон помітив у кутку торби, які йому не належали. Ці торби він востаннє бачив у Відні, в готельному номері. 

Торби, певне, стояли порожні, бо все вбрання Бернадет висіло на вішачках у шафі. 

— Дещо самовпевнено, га? — запитала вона. 

— Анітрохи, — запевнив він. 

— Ну, тобі ж іще якийсь час буде потрібна доглядальниця, доки рана належним чином загоїться, то я подумала, що… Але, чесно, я можу так само легко спакуватися і забратися геть, якщо тобі не… 

Стентон обернувся, узяв її в обійми і став цілувати. 

— Ходімо у ліжко, — видихнув він поміж цілунками, на які палко відповідала Бернадет. 

— А як же твій живіт? Рана? — здивувалася вона. 

— Я ризикну. 

— Аби тільки шви не розійшлися, заради всього святого. Ти просто лягай навзнак, а все решта я зроблю сама. 

Цілий наступний тиждень Стентон провів у своєму невеличкому помешканні; сили його швидко відновлювались. Бернадет ходила на закупи, готувала їсти, всіляко про нього дбала. І щоночі вони кохалися. 

Стентон розумів: це й справді кохання. Він закохався в іншу жінку. Ще зовсім недавно щось таке й уявити було годі. 

Його гризла провина, і Бернадет це відчувала. 

— Ти почуваєшся так, ніби зрадив свою дружину, правда? — озвалася вона якось невдовзі після півночі, коли сиділа в ліжку й уже звично після любощів палила цигарку. 

— Вибач, — мовив він. — Це так помітно? 

— Тільки коли ти змовкаєш отак, як зараз. — Літо й далі тішило чудовою погодою, вікно було відчинене, і кімнату заливало місячне світло, у якому бліда шкіра Бернадет аж наче світилася сама. — Знаєш, любощі тобі не заборонені. Тобто я не бачу в цьому нічого поганого. Її ж немає уже досить давно. 

— Не в любощах справа, — відповів він. — Навряд чи Кессі заперечувала б, щоб я кохався з іншою. Особливо з такою чудесною жінкою, як ти. 

— А проти чого вона в такому разі заперечувала б? 

— Мені цікаво, чи заперечувала б вона проти того, що я у тебе закохуюсь. 

Бернадет глибоко затягнулася димом. Стентон дивився, як підносяться в такт віддиху її груди. 

— Ох, так, розумію, — сказала вона. — То ти в мене закохуєшся? 

— Думаю, вже закохався. 

— Що ж, це добре, — відповіла Бернадет, — бо я в тебе також закохалася. — Вона простягнула руки й обняла його. — І знаєш, мені здається, що й проти цього Кессі не перечила б. Вона ж тебе кохала, а ти кохав її, і якщо те, що кажуть про небо, — правда, то зараз вона там і розуміє, що мертва, а ти — живий і мусиш жити далі, скільки тобі відведено, і хай що з тобою нині відбувається, це жодним чином не применшує того, що ти колись мав і завжди матимеш із нею. 

Стентон розумів, що вже вдруге у житті опинився на великому емоційному роздоріжжі. 

Вперше таке трапилося з ним тоді, коли він познайомився й одружився з Кессі. Дехто вважає, що, знайшовши кохання, сягає сповнення, досконалості. У кількох фільмах йому траплялося чути слова «Ти мене сповнюєш», які там мали чомусь за достоту великий вияв ніжних почуттів. Сам Стентон ніколи не дивився на кохання так, ніби це лише якийсь не надто й значний придаток до його особистості. Кохання, яке він відчував до Кессі, його не сповнило — воно його створило. Адже раніше, наскільки йому бачилося, сповнювати там не було особливо чого. Своє життя до знайомства з Кессі Стентон не надто й пригадував. Мама померла, коли він був ще підлітком. Потім потяглися один за одним різні навчальні заклади, і сім’ю йому до певної міри замінило курсантське середовище; звідти він і пішов в армію, яка, по суті, стала його життям. Але ж не можна бути лише солдатом, треба бути ще й особистістю, повноцінною людиною, яка відчуває, що знайшла своє місце у світі, і власне такою людиною Стентон почав відчувати себе тільки після того, як познайомився з Кессі. Фактично, кохання до неї подарувало йому буття.