Відчувати, що більше не мариш, було дуже дивно.
— Давно? — прошепотів він.
Бернадет як сиділа, так і підстрибнула на місці від несподіванки.
— Боже мій, це ти, Г’ю?! — вигукнула вона. — Ти повернувся у країну живих?
— Давно, Берні?
— Відколи ти послав мене по ті чудодійні ліки? Чотири дні.
Його знову віднесло у сонну далечінь, та цього разу вже ненадовго, і коли він знову розплющив очі, то відчув, що самі по собі вони більше не заплющаться. Бернадет урятувала йому життя.
Доки Стентон зміцнів настільки, що міг уже залишити шпиталь, минув ще тиждень, і весь цей час Бернадет сиділа біля нього щодня від ранку й до самого вечора, коли мусила йти. Звісно, тепер її розпирало від цікавості ще сильніше, ніж перше.
— Г’ю… а що було в тих кумедних голках? — уже вкотре пошепки запитувала вона. — Лікарі направду приголомшені, бо ж не сумнівалися, що зараження крові тебе прикінчить. Я їм нічого не сказала, але втикати ті штучки в тебе, тільки-но вони відвернуться, було збіса непросто. Думаю, ти заборгував мені принаймні пояснення.
— Це такі новітні ліки, Берні, — відповів він. — Їх щойно починають застосовувати. Називаються «антибіотики».
Нічого більше сказати Стентон не міг, та вони мали про що розмовляти й без цього.
Ситуація в Німеччині погіршувалася з дня на день. Доки Стентон, набираючись сил, сидів у ліжку і сьорбав юшку, Бернадет переповідала йому останні новини про країну, яка геть пустилася берега.
— Наступного ранку після вбивства кайзера запровадили воєнний стан, — пояснювала вона, — на додачу — ще й місяць офіційної жалоби, тож насправді мені було неймовірно важко навіть в’їхати у Німеччину. Кордони тепер великою мірою під замком, особливо для німців, які намагаються виїхати, ну, й були тисячі, фактично — десятки тисяч арештів. Це просто жах, що тут коїться. Влада, по суті, скористалася цим убивством, щоб знищити політичну опозицію. Усім тепер заправляють військові, які вважають, що завдяки цьому отримали право поквитатися абсолютно з усіма, хто їм не до вподоби, а це і є практично всі, крім них самих. СДПН заборонили, всі профспілки розгромили і розігнали. Силу-силенну людей хапають і відправляють бозна-куди, у якісь тюремні табори, здається. Військо і поліція — всюди, на кожному кроці, місто нагадує озброєну до зубів фортецю. Ще з усім цим чомусь пов’язують євреїв. Газети переконані, що соціалізм — ідея насамперед єврейська. Чому — гадки не маю, мені це в голові не вкладається. Так чи інак, євреям цими днями зовсім не солодко.
— Їх переслідують офіційно, за наказом влади? — запитав Стентон.
— Не те щоб офіційно, переважно це діло рук юрби, але я б не сказала, що поліція аж так намагається цьому завадити. Бідолашні старі євреї знай присягаються у невмирущій відданості короні й намагаються виглядати ще більшими консерваторами, ніж військові, проте пуття з того небагато. Чесно кажучи, я завжди вважала погроми російською проблемою. Не думала, що таке може відбуватися в цивілізованій країні. До речі, про Росію: їхній цар, схоже, теж остаточно збожеволів. Він оголосив тримісячну жалобу за «любим кузеном Віллі». Розігнав Думу, більшість депутатів заарештував, деяких узагалі стратив, а тепер країною носяться козаки і тнуть шаблями кожного єврея та демократа, який трапить під руку. Тож добра половина Європи, від царя Миколи до кайзера Віллі ІІІ, опинилася нині під владою одержимих кровожерливих психопатів.
— Роза Люксембург це передбачала, — сказав Стентон.
— Що ж, мала рацію.
— Вона вважає, що вбивство кайзера — це змова реакційних сил, спрямована на те, щоб розібратися з лівими раз і назавжди.
— Звісно, так і є! Кожен, хто має якусь клепку в голові, вже давно це вирахував. Бо що ж іще то може бути? — із запалом погодилася Бернадет. — Навіщо якомусь справжньому соціалістові таке робити? Це точно була змова. Чи замішана тут держава — не скажу, а от військові за лаштунками стоять напевне. Кайзер Віллі, бач, був для них занадто миролюбний. Його ж не просто так уколошкали якраз тоді, коли він якісь трамвайні лінії відкривав. Військові здобувають дуже багато, ліві втрачають усе.
Звучала ця теорія і справді вірогідно. Всілякі криваві помисли завжди звучать вірогідніше за правду.
Стентону спав на думку Апіс із його «Чорною рукою». То були армійські офіцери, та це не завадило їм убити свого ж таки монарха заради того, що вони вважали більшим благом для Сербії. А вже для його, Стентонового двадцятого століття всілякі військові перевороти були однією з основних питомих ознак. Випадкам, коли генерали у темних окулярах скидали законних глав держав і самі посідали їхнє місце, історія майже втратила лік.
— Врешті-решт усе заспокоїться, — сказав Стентон.
— Сподіваюсь.
Розмова ця відбувалася у той день, коли Стентона мали виписати зі шпиталю. Повністю його рана ще не загоїлася і далі потребувала догляду, проте від інфекції та зараження крові не зосталося й сліду — на превеликий подив лікарів. Час од часу вони зазирали у двері і, не вірячи своїм очам, лише хитали головами.
— Берні, як же чудово, що ти все зробила, як я просив, — мовив Стентон. — Якби ти не приїхала, мене б уже й на світі не було.
— Та бачу, — відказала вона, — якби я не принесла те, за чим ти мене послав…
— Аж не віриться, що ти отак узяла, кинула все і поїхала сюди мене шукати… так мило з твого боку.
— Ну, насправді там не дуже було що кидати і за чим шкодувати. Я — та сама багата, знуджена безцільним життям дівчина. Як і більшість представниць свого класу, добре освічена, але навіщо — хтозна, пуття з тої освіти жодного.
— А як же боротьба? Боротьба за жіночі права? Коли ми прощалися у Відні, ти казала, що знову до цього візьмешся.
— Боюсь, зараз усе це трохи відійшло вбік, опинилося ніби десь на узбіччі. Нині всі переймаються тільки ольстерською кризою, і жінки здебільшого й думати забули про жіночу солідарність, їм важливіше, на чий бік стати у цій ситуації. Ти уявлення не маєш, як усе загострилося…
— Берні, — перебив Стентон, беручи її за руку, — коли я лежав і марив, а ти до мене говорила, то розповідала багато про себе і про свої почуття…
Він раптом збагнув, що про політику говорити не хоче взагалі. Зрештою, ця тема його ніколи особливо не цікавила. Говорити йому хотілося про Бернадет.
— А, ти про це, — відповіла вона, знову страшенно мило почервонівши. — Та то я лише намагалася втримати тебе тут, щоб ти не віддалявся від дійсності. Так, белькотіла, що на язик прийде. Може, це й добре, що ти марив, інакше міг би померти від нудьги, заки ті твої голочки підняли тебе на ноги!
Він стиснув їй руку трішечки сильніше.
— Пригадую, ти, здається, казала, що думала про мене і хотіла знову зі мною побачитися. То це ти просто так собі белькотіла?
На мить вона відвела погляд і втупилася у покривало, край якого нервово теребила між пальцями, а тоді глянула прямо йому у вічі.
— Ну, може, я й справді щось таке казала, але ж це все нічого не варте, хіба ні? Бо ж ідеться насамперед про той твій емоційний багаж, з яким ти носишся повсюди, мов із писаною торбою — дуже великою, таємничою торбою під сімома замками. Та й у Відні ти тоді з самого ранку дав драла, наче перестрашений кіт.
Стентон хотів був щось сказати, але Бернадет одразу повела далі:
— Ні-ні, я нічого не мала проти. Така у нас була домовленість, і ти її дотримався, а я чудово поснідала на нашому балконі та й пішла собі, високо піднявши голову. Тож не хвилюйтеся, містере Стентон, я не приїхала сюди в надії, що у відплату за роль доглядальниці ви у мене закохаєтесь. Якщо чесно, я просто рада була поїхати з Ірландії. Там зараз зовсім не весело, як і в Британії загалом, коли вже на те пішло. Тобто, звісно, краще, ніж тут, цілих прошарків населення за ґрати не кидають, та все одно війська на вулицях… ну, й таке інше.
Стентону хотілося й далі говорити про неї. Сказати, що вона помиляється, бо після Відня не йшла йому з думки ані на день. Проте почуте геть його приголомшило.
