Литмир - Электронная Библиотека

Поруч валялося поламане крісло. У світлі ліхтарика Стентон підняв його й акуратно поставив точнісінько посеред прямокутника. 

— Тож отут ти й стоятимеш опівночі, — мовила МакКласкі. — Уявляєш, ото тішився б старий Ісаак, якби знав, що його послання дійшло за призначенням і хтось таки виконав усі вказівки. 

У тиші, що панувала у погребі, й у слабкому світлі двох ліхтариків усе це раптом видалося Стентонові напрочуд реальним. Так, наче це місце й справді могло бути брамою, що вела в інший усесвіт. 

МакКласкі, схоже, читала його думки. 

— Це має бути правдою, — твердо сказала вона. — Людство заслуговує на другий шанс. На краще двадцяте століття, ніж те, у якому ми народилися. 

— З тим, що ми на цей шанс заслуговуємо, я не згоден, — озвався Стентон. — Але ось цієї миті я щиро сподіваюся, що ми його таки отримаємо. 

13 

Завершивши розвідку, Стентон із МакКласкі тією ж дорогою вийшли з уже вповитого темрявою будинку і повернулися до готелю. Увечері вони зустрілися у «Східному барі», а звідти подалися до ресторану вечеряти. МакКласкі знову добряче налягала на їжу і вино, налаштована потішитися цією, як вона висловилася, «останньою вечерею», Стентон же їв небагато і пив лише воду. 

— Якщо виявиться, хоч це й малоймовірно, що Ньютон таки мав рацію, мені потрібна буде ясна голова, — сказав він. — Мандрувати в часі напідпитку якось не хочеться. 

Після вечері Стентон залишив професорку насолоджуватися кавою з коньяком, а сам пішов перевдягнутися. Зиркнув на себе у дзеркало і подумав, що в одязі, який пасував би спортсмену чи мисливцю початку двадцятого століття, — гольфах, бриджах і цупкій твідовій куртці — матиме цього вечора у Стамбулі вигляд доволі дивний. Утім, це місто славилося розмаїтими вечірками, тож навряд чи хтось узагалі зверне на нього увагу. Потому він перевірив спорядження, спаковане у великий ранець, а також у менший, запасний на екстрений випадок, де було все те саме, що й у великому, лиш у меншому обсязі. Брав із собою зброю і вибухівку, медикаменти, комп’ютери, документи і багато грошей у валюті різних країн та урядових облігаціях, майстерно підроблених за оригінальними взірцями з музеїв і банківських архівів. 

О десятій вечора вони з МакКласкі зустрілися у вестибюлі і знову поїхали лімузином через Галатський міст. Вечірні вулиці заполонили натовпи охочих прогулятися, тож просувалися вони цього разу повільніше і власне тому й виїхали завчасу. 

Дивлячись через вікно машини, Стентон вирішив, що нічого опівночі не трапиться. Надто вже реальним, надто міцним на вигляд видавалося двадцять перше століття за склом. Була субота, і місто мало намір добряче розважитися. З дверей ресторанів лунала музика. На кожному кроці — усміхнені, веселі обличчя. Все це жваве, рухливе, тріпотливе життя просто не могло взяти і з доброго дива щезнути, щойно годинник проб’є північ. 

І знову МакКласкі ніби прочитала його думки. Ймовірно, вони просто віддзеркалювали те, про що думала вона сама. 

— Влітку 1914-го світ теж здавався міцним і непохитним, — мовила професорка. — Раніше такого не бувало, направду. Життя, мовляв, ще ніколи не було таким безпечним і передбачуваним. Та все розвіялося мов дим. Зникло за кілька коротких літ. Не думаєш, що цей світ може розтанути без сліду так само раптово? 

— Той світ знищили розпеченим свинцем, отруйним газом і бризантною вибухівкою, — відповів Стентон. 

— Газ. Бризантна вибухівка. Гравітаційні зсуви у часі та просторі, — сказала МакКласкі. — Все це — фізичні явища на субатомному рівні. У Велику війну один-єдиний снаряд із великокаліберної гармати міг випарувати хтозна-скільки людей. У буквальному сенсі звести їх до клітинного рівня. Трансформувати матерію і відправити її у вільне плавання всесвітом. Твої складові вирушать, гадаю, у мандрівку не таку драматичну. Гравітація, безперечно, — найбільш стала сила в усесвіті. Все нею наділене, все зазнає її впливу. То чому час має бути винятком? 

Вони вже наближалися до мети, і натовп на вулицях відчутно порідів. Район старих міських корабелень особливою популярністю не тішився, й усміхнені обличчя навколо траплялися дедалі рідше, а гамір вечірок і веселі крики безтурботної молоді поступово стихали віддалік. 

— Тихо й спокійно, — пробурмотіла МакКласкі. — Якраз те, що треба. 

Насправді, де ж пак. Коли машина повернула на потрібну вулицю, у вуха їм раптом ударила пульсуюча хвиля трансмузики. Тротуар перед будинком, де ще кілька годин тому не було ні душі, тепер періодично накривало світло. 

— От дідько, — вилаялася МакКласкі. 

Єдиний охоронець стояв, страшенно збентежений, неподалік на вулиці. 

— Вибачте, пані професорко, — залопотів він. — Вони щойно прийшли і просто ввірвалися досередини. Святкують, комусь стукнув двадцять один. Їх там не менше двох сотень. 

— Боже мій милий, — сполотніла МакКласкі. — Спонтанна рейв-вечірка, бодай би їм. Про це Ньютон не подумав. 

— Викликати поліцію? — спитав охоронець. 

— Ні! — притьмом заперечила МакКласкі. — У жодному разі. На це немає часу. Щоб їх порозганяти, треба кілька годин, та й буча буде чималенька. Г’ю, ходімо! 

Вони проштовхалися крізь гурт обкуреної та задурманеної «екстазі» молоді, що юрмився перед вхідними дверима, і ввійшли в дім. За тих кілька годин, що минули після їхнього першого приїзду, все тут змінилося до невпізнання. Різко спалахувало сліпуче світло, гриміла й пульсувала гучна музика, повсюди танцювали, цілувалися, химерно виверталися і викручувалися людські тіла. 

— Бачиш, Г’ю, — закричала МакКласкі, — це те, про що я постійно товкмачила тим дурнуватим марксистам, діалектичним матеріалістам. Історію роблять люди. Збіги обставин, чиїсь капризи і забаганки. Ось через цю банду п’яних рейверів Велика війна, можливо, таки почнеться і знищить Європу. Через день народження якогось ідіота! Але ми зробимо все, що зможемо. Ходімо! 

І вона заходилася прокладати дорогу крізь те спітніле збіговисько. При собі мала, як завше, об’ємну торбину; фактично, цей конкретний екземпляр з її колекції нагадував радше невеликий ранець, і професорка нітрохи не вагалася використовувати його як таран. Стентон, упріваючи під вагою свого багажу, намагався не відставати. 

Визначити, куди рухатися, було нелегко; стіни в кімнатах та коридорах позавішували зафарбованими у різні кольори полотнищами і казна-чим пообмальовували, тож на вигляд вони здавалися геть інакшими, ніж пополудні. Було принаймні світло: в саду за будинком, очевидно, стояв генератор, від якого через розбиті вікна протягнули кабелі всередину. 

— Чорт, як усе організовано! — гиркнула через плече МакКласкі. — Аж не віриться, що це зробили за тих нещасних кілька годин. Якби ті придурки підходили так само креативно й інноваційно до пошуку роботи, то, може, й дебільних анархістів у світі було б менше! 

Стентон ледь розчув, що вона каже. У кожному кутку висіли динаміки, і ді-джей додавати звуку зовсім не соромився. 

Врешті вони таки знайшли дорогу вниз, у погріб, і зійшли не надто довгими сходами до виламаних дверей, що дивом трималися ще на одній завісі. Тих самих дверей, які люди Ньютона замкнули триста років тому. 

Надія, що рейв-вечірка обмежувалася верхньою частиною будинку, відразу випарувалася. Тут відбувалося окреме дійство, ще несамовитіше, ніж нагорі. За пультами божевільно вистрибував інший ді-джей, на якому не було нічого, крім пари тісних лискучих шортів. 

— Той нагорі грає лише драм-н-бейс, — закричала МакКласкі, — а от цей — реально стара школа, гай-енерджі-транс. Повне лайно, як на мене. Відколи дітваки перейшли з коноплі на «екстазі», вся музика зійшла на пси. 

Хай чим накачалися тут гультіпаки, відривалися вони, видно, просто фантастично. Скакали і стрибали без упину, нікого й нічого не помічаючи навколо. 

22
{"b":"845941","o":1}