— Я вам, звісно, дуже вдячна, містере Стентон, — мовила вона, — та боюсь, ви тільки трохи відтермінували страту. Наступного разу вас тут не буде. 

— Думаєте, натовп повернеться? — запитав Стентон. 

— Можливо, не сьогодні, — тихо відповіла вона, — але вони повернуться, запевняю вас, точно повернуться. 

— Ну, так, згоден, якийсь час у місті, можливо, буде не дуже спокійно, і вам усім краще частіше озиратися і взагалі поберегтися, але ж рано чи пізно все заспокоїться, хіба ні? Я дуже поважаю німецьку владу і певний, що порядок скоро відновлять. 

У відповідь Люксембург посміхнулася, проте в її посмішці читався страх і сум. 

— А їм не потрібен порядок, містере Стентон, — так само тихо сказала вона. — Вони ж самі все це влаштували. 

Стентон аж сторопів. 

— Що? Організували натовп, який на вас напав? Ну, навряд, не думаю. Я ж сам був у тому натовпі і… 

— Організовувати натовп не було потреби, — перебила його вона. — Натовп організувався сам після того, як вони вбили кайзера. 

Стентон озирнувся навколо і побачив тепер уже серйозні, ба навіть похмурі обличчя: хтось кивав на знак згоди, хтось втупив очі в підлогу. Він був приголомшений і ледь спромігся перепитати: 

— Ви серйозно? 

Бо просто не йняв віри. Він завжди тримався думки, що всілякі несусвітні теорії змови — це прерогатива доби інтернету, часів, коли будь-яку абсолютно параноїдальну, божевільну ідею можна було миттєво поширити на весь світ, надаючи їй таким чином ореолу вірогідності. Адже йому й самому часто-густо траплялося стикатися з вельми глибокодумними ідіотами, які запевняли, що принцес убивають колишні чоловіки, аби не дати їм вийти заміж за мусульман, а президентів усувають їхні власні секретні служби. Проте від Рози Люксембург, однієї з найвідоміших і найпроникливіших інтелектуалок століття, такої маячні він якось не сподівався, тому спробував заперечити: 

— Та ну, дайте спокій… невже ви справді вважаєте, що німецького імператора вбили німецькі ж правлячі кола? Щоб дістатися до вас усіх? Та ну. З усією повагою, не думаю, щоб ви аж так багато для них важили. 

— Не думаєте? — перепитала Люксембург. — А от вони, мабуть, таки думають. Гаразд, те, що ми собі тут гадаємо, особливого значення не має: що буде, те буде. Одне скажу вам напевне: його імператорську величність убив не соціаліст. Наша організація існує в цьому місті вже тридцять років. Ми своїх знаємо. 

— Так, але ж кожного психопата ви знати не можете, правда? Можливо, стріляв якийсь одинак… божевільний, який уявляє себе соціалістом. 

— І має доступ до друкарні? Вибачте, але таку високоякісну листівку, яка проголошує смерть імператора і закликає до революції, законним шляхом не надрукуєш. — Вона витягнула з кишені одну зі Стентонових листівок. — Той, хто зробив ось це, мав доступ до таємної друкарні; це не та річ, яку може склепати на горищі самотній божевілець. А друкарня, містере Стентон, займає чимало місця і страшенно шумить, її так легко не сховаєш. 

Тільки не та, де видрукували ці листівки, подумав Стентон, хоч і розумів, що про настольні лазерні принтери його співрозмовниця жодного уявлення мати не може, а тому нічого такого у своїх логічних побудовах і не враховує. 

— Послухайте, — вела тим часом далі Люксембург, — я розумію, це звучить неймовірно і навіть приголомшливо, але є лише два середовища, спроможні потай надрукувати щось подібне: революціонери, тобто ми, і влада. Ми знаємо, що у жодній з наших друкарень цього не робили. То де ж тоді робили? 

— Ну, листівки могли надрукувати за кордоном… чи щось таке, — не здавався Стентон. 

— Та невже? А навіщо якійсь соціалістичній організації з-за кордону це робити? Скоїти, фактично, анонімне вбивство кайзера і залишити послання, яке неминуче викличе масові, брутальні гоніння соціалістів. Навіщо? Тим, хто убив кайзера, стало розуму виготовити таку-от високоякісну листівку та досвіду й уміння порішити його одним-єдиним пострілом з дуже великої відстані у велелюдному місті. А проте текст у цій листівці такий беззмістовний і розпливчастий, наче його єдина мета — спровокувати заворушення. 

— Так, але вбити свого ж імператора… 

— Я теж вважаю це вчинком неймовірно брутальним і цинічним. Ціле життя мене вражає той цілковитий моральний вакуум, який існує всередині цього так званого «християнського панівного класу», та все одно я ніколи не повірила б, що вони на щось таке здатні. Але іншого реального пояснення я не бачу. 

Що сказати, Стентон не знав. Адже вона, властиво, мала рацію і змальовувала ситуацію абсолютно точно. Досвідчене і проникливе угруповання, що викристалізувалося у середовищі правлячої еліти, вбило кайзера і цинічно підставило лівих. Єдине, чого Роза Люксембург уявити не могла вже ніяк, — це те, що це угруповання сформувалося в Кембриджі 2024-го року, а не на Вільгельмштрассе 1914-го. В усьому ж іншому вона влучила в самісіньке яблучко. 

— Вам, звісно, зрозуміло, до чого я веду, — продовжувала його співрозмовниця. — Схоже, ми мусимо прийняти той факт, що певна частина військового керівництва оголосила нам війну на знищення і не зупиниться ні перед чим — навіть своїм імператором вони, як бачите, пожертвували. Тож попереду — достоту страшні часи. Нас чекають середньовічні за своєю брутальністю репресії. Тенета розкинуть широко, й усіх, окрім хіба що лідерів ультраконсервативних сил та догідливого й улесливого селянства, вважатимуть за цілком справедливу здобич. Люди нашого штибу мусять негайно йти у підпілля або неминуче зіткнуться із загрозою арешту чи просто безслідно зникнуть. Як я вже казала, містере Стентон, це війна, й усі перші битви ми, безперечно, програємо. Але той, хто сіє вітер, може згодом пожати бурю. Вони підняли ставки. Що ж, нам не залишається нічого іншого, як теж їх підняти і відповісти на вогонь вогнем. А тоді вже хто його зна, що принесе майбутнє? 

Стентон озирнувся на обличчя навколо. Посмішок як не було. Всі стояли похмурі й серйозні. Справді, якщо вони мали рацію, то все йшло до громадянської війни, яка могла призвести до революції. 

— Гаразд, містере Стентон, — додала Люксембург, — гадаю, зі своїми проблемами ми спробуємо розібратися самі. Від усієї німецької держави ви нас захистити навряд чи зумієте. 

На вулиці перед будинком було майже порожньо. Там залишилося лише кілька прихильників СДПН, які охороняли вхідні двері. 

Стентон подався до свого помешкання пішки. Після розмови з Люксембург і Лібкнехтом його охопив іще більший неспокій, аніж раніше. Хотілося закурити. Віскі завжди так на нього діяло. Просто скотч і цигарка чудово йдуть у парі. Може, все ж таки запалити? Одну-одненьку? 

Невже аж так уже треба дотримуватися своєї обіцянки Кессі? Зрештою, він же насправді тієї обіцянки й не дав, не мав уже такої нагоди. А навіть якби й дав, то все одно вона вже його не застукає. 

Завдяки Кессі та цигаркам далі йому на думку спала Бернадет. Ім’я наприкінці списку, який він окреслив собі на майбутнє. Стентон вирішив, що вже невдовзі вирушить до Ірландії. Розшукати дівчину буде неважко. Цілою країною там володіє жменька родин. Про Бердеттів із графства Віклоу можна розвідати все за якусь годину. Можливо, він і сам стане таким собі фермером-джентльменом на пишних пасовиськах Смарагдового острова. А що, грошей на порядне господарство у нього стане з лишком. 

На мить Стентон уявив себе разом із Бернадет у великій старій садибі. Собаки, коні, корови, збіжжя… діти? 

Серце тенькнуло болем. Що це за думки взагалі? Тесси й Білла йому не замінить ніхто й ніколи. Поза тим, з тією жінкою він провів лиш одну-єдину ніч. 

Можливо, пильність приспало віскі. А може, протистояння з розлюченим натовпом і адреналін, який ще й досі пульсував у жилах. Або й оці дві жінки, що змагалися між собою за право панувати над його думками. Так чи інак, Стентонів зазвичай чудово відлагоджений інстинкт самозбереження виявився дещо притупленим і не вказав на небезпеку, аж доки та не звалилася йому на голову.