Під аркою величної старої брами Стентон пройшов у Ґрейт-Корт, чи то пак у Великий двір. Там буцімто й нічого не змінилося. Усе й далі було за будь-якими мірками таким самим «великим»: що каплиця праворуч, що фонтан ліворуч. Ті ж самі всипані рінню доріжки, які століттями витоптували студенти. Невичерпний потік яскравих, оптимістично налаштованих юних душ, що забив тут п’ять століть тому. Душ, для яких навіть сум і журба повнилися тремким життям та перетворювалися на поеми й пісні. Пекуча пристрасть, невгамовне честолюбство, нерозділене кохання. Згодом прийдуть зовсім інші печалі. 

Невдача. Розчарування. Жаль. 

Стентон проминув вхід до каплиці, і на думку йому спали імена, викарбувані на меморіальній дошці, яку встановили на пам’ять про загиблих під час Великої війни. Колись він, молодий студент, сидів іноді тут у дедалі густіших вечірніх сутінках сам-один і читав ці імена. Імена всіх цих молодих людей, безжально стятих у розквіті літ. Тоді йому було страшенно їх шкода. Тепер же він їм заздрив: вони померли на самому гребені хвилі життя. Якраз сходило сонце. 

Вони не постаріють, як нам постаріти судилось, 

Час їх не втомить, роки — не засудять. 

Пощастило ж хлопцям. 

— Г’ю, мені було так прикро, коли я дізналася про твою страшну втрату, — мовила професорка МакКласкі, наливаючи чай з того самого порцелянового чайничка, який Стентон пам’ятав ще зі своїх студентських років. — То я й подумала: якщо ні тобі, ні мені нема з ким відсвяткувати Різдво, то чому б нам не провести цей день разом? 

Запропоновану чашку гарячого чаю Стентон узяв, а от на теплу усмішку, яка її супроводжувала, не відповів. 

— Та мені якось байдуже, професорко, — сказав він натомість. — Різдво більше нічого для мене не означає. 

— Різдво знаменує народження нашого Спасителя, — зауважила МакКласкі. — Це вже напевне щось та й означає. 

— Ну, мене той хлопака не спас. 

— Можливо, у твоєму випадку він просто не довів ще справу до кінця. 

Стентон зміряв стару професорку довгим, важким поглядом. Мало кого він поважав більше, але ж усьому є межа. 

— Я все-таки сподіваюсь, що ви покликали мене сюди не для того, аби запропонувати знайти собі втіху в релігії, — сердито пробурмотів він. 

— Аж ніяк, — відповіла МакКласкі. — Я взагалі не думаю, що релігія має втішати. У тім-то й клопіт з англіканцями, наприклад: вони намагаються втішати. А люди в глибині душі прагнуть вогню і сірки. Їм потрібен жорстокий, мстивий Бог, який наказує, що робити, і карає, якщо вони не слухаються. Саме тому такий популярний сьогодні пророк Мухамед. Я й сама замислювалася часом, чи не перейти мені в іслам. Аллах принаймні ще всього пороху не розтратив. Та ба, там треба зректися випивки, а це вже не для мене. До речі, ковточок чогось міцненького? Ти ж по дорозі промерз, мабуть, до кісток. 

О пів на дев’яту ранку Стентон хотів був від цієї пропозиції відмовитися, та МакКласкі, не чекаючи на відповідь, одразу сягнула вниз по пляшку коньяку, що стояла на підлозі поміж її набряклими щиколотками. На велике зображення хворої печінки, що мало за розпорядженням уряду красуватися на кожній пляшці з алкоголем, вона тільки пирхнула, а тоді щедро хлюпнула в кожну чашку. 

— Чесно тобі скажу: коли я потребую втіхи, то зазираю переважно не в церкву, а в чарку. 

— Мені випивка не потрібна, я пив аж забагато. Не помагає. 

— Ну, то хоча б на Різдво. Будьмо! — професорка цокнула своєю чашкою об Стентонову, гучно подула на гаряче питво і, добряче ковтнувши, задоволено зітхнула. 

— Гаразд, професорко, — озвався Стентон, — то в чому, власне, річ? Ви писали, що хочете нагально зі мною побачитися. Чому? 

— Ти був у Шотландії, правда? — спитала МакКласкі, пустивши повз вуха Стентонове запитання. — Я говорила з твоїм полковником. 

— А звідки це йому відомо, де я? Він же мене витурив. 

— Тебе тримають на оці. Бояться, видно, щоб ти не почав розпатякувати направо й наліво про свої приголомшливі секретні місії. Міг би заробити на цьому купу грошей. 

— Купи грошей мені не треба. І ніколи не було треба. Вони мали би про це знати. Крім того, навіть якщо тому бовдуру відомо, де я, то якого милого він вам про це розповідає? Мені здавалось, у полку мали б поводитися стриманіше. 

— Твій полковник закінчив Трініті-коледж. А це щось та й означає, навіть у наш час. 

Г’ю кивнув. Звісно ж, означає. У країні, розпанаханій найрізноманітнішими поділами, що їх тільки може породити суспільство, — сектантськими, релігійними, расовими, статевими, фінансовими, — такі-от прадавні зв’язки і справді мали ще значення. У певні кола люди потрапляли за правом народження, а Стентонова мати працювала водійкою автобуса. З тіньовою діяльністю мережі так званих «старих друзів по університету» він запізнався, коли почав учитися на військовій стипендії у Кембриджі, і вона й досі неабияк іноді його дивувала. 

— Гаразд, то що вам від мене треба? — запитав Стентон. — Навіщо ви мене розшукували? 

— І до цього дійдемо, Г’ю, не турбуйся, дійдемо, — відповіла МакКласкі, і в її м’якому начебто тоні прозвучали раптом сталеві нотки, що наганяли страху не одному поколінню студентів. — Але я воліла б робити це на свій лад і своїм темпом. 

Стентон прикусив губу. Дещо не зміниться ніколи. МакКласкі й далі була професоркою, а він — студентом, і залишити ці ієрархічні стосунки в минулому було годі, хай що відбувалося у житті потім, після університету. Колишні студенти МакКласкі ставали міністрами, послами або, як‑от він, відзначеними не одною нагородою солдатами і знаменитими шукачами пригод. Та варто було їм знов опинитись у цьому-от старовинному, часів королеви Анни кріслі й відчути на собі погляд цих-от несамовитих, налитих кров’ю очей, що свердлили їх з-під густих кущуватих брів, як вони знову перетворювалися на вісімнадцятилітніх першокурсників. Ці брови — прозвані, до речі, «чагарями МакКласкі» — були тепер кумедно підведені вугільно-чорною фарбою. «Якщо вже вона завдає собі клопоту їх фарбувати, то могла б і трохи підрівняти», — подумав Стентон. Він ковтнув чаю. Навіть коньяк не перебивав виразного смаку: то був улюблений ґатунок професорки, «Інґліш брекфест» з ароматом полуниці. Цього чаю йому не доводилося куштувати п’ятнадцять років. 

— Я був у Шотландії, в горах, — підтвердив він. — Ген далеко на північному заході. Жив у наметі на схилах біля озера Лох-Марі. 

— Холоднувато. 

— Трохи. 

— Бичування й очищення, так? 

— Просто подумав, що, може, якісь серйозні фізичні випробування дозволять трохи відволіктися. 

— Але, звісно, не так сталося, як гадалося. 

— Не так. 

— То була дурнувата ідея. 

— Мабуть. 

— Якщо вже тобі кортить похандрити, то це можна робити і в теплі. 

— Напевне, я трохи розраховував на те, що помру там від голоду чи виснаження. 

— Боже милий, та невже? Чого ж тоді просто не застрелитися? 

— Я не вірю в самогубство. 

— А-а… Ану ж існує все-таки потойбічне життя. Зрозуміло. Тобто ти сподівався, що встрянеш у боротьбу зі стихіями, а далі матінка-природа про все подбає сама і відправить тебе чистенького, без жодної плямки на сумлінні, прямісінько у небуття? 

— Еге ж, щось таке я й мав на думці. 

— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими.