— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б. 

— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли. 

Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути. 

— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь. 

Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена. 

— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, — відповів Стентон. — Це було вбивство. 

МакКласкі підвела погляд від своєї чашки. 

— Вбивство, Г’ю? Ти справді так думаєш? 

— А як іще назвати ситуацію, коли маму з двома дітьми збивають на шаленій швидкості просто на пішохідному переході й тікають? 

— Ну, якщо подивитися на це так… 

— Я вважаю це вбивством. Якби міг, то засудив би кожного з них до смерті і сам виконав би вирок. 

— А я б тобі куртку тим часом потримала, — сказала МакКласкі. — Але їх так і не знайшли? Всі четверо зникли й усе тут? 

— Еге ж. Вернулися до того наркопритону чи метанолової лабораторії, звідки вилізли. 

Стентон простягнув чашку, і МакКласкі хлюпнула туди ще коньяку. 

— То ти просто взяв і відрізав своє колишнє життя? — запитала професорка. 

— Десь так. 

— А як же друзі? 

— У мене ніколи не було їх багато. З моєю роботою так простіше. 

— Родина? 

Стентон зміряв МакКласкі дещо підозріливим поглядом. 

— До чого це ви хилите? 

— Просто підтримую розмову, Г’ю. 

— Навряд. Вам потрібна відповідь. 

— У такому разі, — різко відповіла МакКласкі, — ти міг би зробити мені ласку і відповісти. 

Дивовижно, як легко, вмить вона перехоплювала ініціативу і змушувала співрозмовника оборонятися. Йому доводилося віч-на-віч стикатися у глушині з ведмедем — і він брав гору, а от упоратися за чашкою чаю з МакКласкі не міг. Звісно, не володіючи мистецтвом провадити бесіду, першою жінкою-деканом кембриджського Трініті-коледжу не станеш. 

— Знаю, твоя мати померла, — вела далі професорка. — Цигарки, правда? 

— Так, рак легенів. 

— У принципі, їй ще пощастило. Якщо вже гинути, то принаймні від того, що тобі до вподоби. І ти, звісно, єдина дитина. Батько ще живий? 

— Не знаю. Мені байдуже. Все одно я ніколи його не бачив. Ну, годі вже, професорко, що це за… 

— А рідня твоєї дружини? — МакКласкі не дала збити себе з пантелику і гнула своє. — Це ж тепер, фактично, твоя сім’я. Горе мало б вас поєднати… ну, й таке інше. 

Розуміючи, що не відкараскається, Стентон знизав плечима. 

— Тактовність до ваших сильних сторін ніколи не належала, правда, професорко? Гаразд, якщо вже ви наполягаєте… Ні, з батьками Кессі я майже не спілкуюся. Вони — прихильники нью-ейджу, по суті, справжні гіпі. А тут, уявіть собі, їхня донька виходить заміж за військового, та ще й спецняка — просто терориста у формі, на їхнє переконання. Словом, вони з цим так і не змирилися. А та серія відео у мережі вибісила їх ще більше: вони забрали собі в голову, що я під’юджую різних придурків убивати рідкісних тварин. Я їм ніколи не подобався, смерть Кессі нічого не змінила. Після похорону я з ними не бачився. 

— Чудово. 

— Чудово? Чому чудово? До чого це все, професорко? 

— На все свій час, Г’ю, — відказала МакКласкі. — Погода кепська, і в нас цілий день попереду. А де ж ти взагалі жив? Дома тебе не було, це мені відомо, і на Лох-Марі просидіти три місяці ти не міг. У листопаді там ударили такі морози, що не вижив би навіть ти. 

— Та так, то тут, то там, — відповів Стентон. — У готелях, у хостелах усіляких. Часом ночую де попало. У дорозі час якось легше минає. 

— Час до чого? 

— До смерті, мабуть. 

— То ти вирішив просто здатися? 

— Що значить — здатися? Світ зійшов на пси, мені до нього байдуже… та й до себе самого байдуже теж. 

— А що сказала б на це Кессі? 

— Кессі більше нічого ніколи не скаже. Вона померла. 

— Ти ж солдат, Г’ю. Навіть якщо тебе витурили. Хороші солдати не здаються. 

Стентон усміхнувся. Нині таке не часто почуєш. Навіть в армії до різних старомодних понять на кшталт відваги та честі ставилися з глибокою підозрою. Їм бракувало «інклюзивності». 

У двері постукали. Привезли сніданок. 

— Вперед, Сал, — кинув один із посильних, доки професорка розписувалася у відомості. — Насолоджуйтесь. 

Стентон ще ніколи не чув, щоб до МакКласкі зверталися на ім’я, та ще й отак його скоротивши. 

— Еге ж, — сказала та, коли вони знову залишились самі, — тепер я Сал. Ну, гаразд, нехай. Ця новочасна культурна зрівнялівка винятків не знає. Але найсмішніше тут те, що хай скільки усі називають одне одного на ім’я, багаті далі багатшають, бідні — біднішають, і загалом усім на всіх начхати. Ну, хіба життя не прекрасне? 

— Слухайте, професорко, — озвався Стентон, беручи тарілку зі смажениною, — ви збираєтеся мені сказати, навіщо ви мене сюди покликали, чи ні? 

— Я спробую, але коли ти мене вислухаєш, то й сам, думаю, побачиш, що пояснити це не так просто. 

— То спробуйте. 

МакКласкі приклалася до яєчні з беконом, яку — Стентона мало не пересмикнуло від огиди — полила медом. 

— Пояснити, що тут до чого, направду складно, я це знала, — з напханим ротом сказала вона. — Почнімо, мабуть, так… Якби ти міг змінити щось одне в історії, якби мав можливість повернутися в минуле і там, у певному місці і в певний час, щось змінити, то куди б ти вирушив? Що б зробив? 

— Професорко, ви ж чудово знаєте, що… 

— Г’ю, тут не про тебе особисто мова. Повернутися на ту вулицю в Кемдені й утримати свою дружину і дітей на тротуарі ти не можеш. Я хочу почути відповідь не суб’єктивну, а об’єктивну. З тобою і твоєю особистою трагедією це не пов’язано. Йдеться про нас усіх, про нашу глобальну трагедію. Про людство. 

— До дідька людство. Я цій смердючій купці придурків дам іще покоління-друге, більше вона не протягне, та й по заслузі. Всесвіту без нас буде ліпше. 

— Невже ми такі невиправні? — запитала МакКласкі. 

— А хіба ні? 

— Звісно, що ні. Раса, яка породила Шекспіра й Моцарта, невиправною бути не може. Ми просто збилися з дороги, у тім-то й річ. Але уяви, що ти можеш дати нам шанс виправитися. Один-єдиний шанс. Один-єдиний хід у великій грі на шахівниці історії. Що б ти вибрав? Що, на твою думку, стало найбільшою помилкою у світовій історії і, ближче до діла, що саме ти міг би зробити, аби цій помилці запобігти? 

— Вся людська історія загалом була повною катастрофою, — не здавався Стентон. — Якщо вам так кортить її виправити, поверніться на кілька сотень тисячоліть назад і пристреліть першу мавпу, яка спробувала випростатися і прогулятися на двох, а не на чотирьох. 

 — Е ні, не годиться, таку ледачу демагогію та уявні апокаліптичні наслідки залиш собі. Мені потрібна відповідь належна, обґрунтована фактами. 

— Сумуєте за своїми студентами, професорко? — поцікавився Стентон. — Без ваших «А що, якби…» вам і свята не милі?