— Я й досі повірити не можу, що це справді сталося. Якби це не була правда, ніхто б ніколи в таку бридню не повірив. Шестеро кілерів! — вигукнула вона, змахуючи масною рукою крихти чедеру, що пристали до вусиків. — Шестеро озброєних терористів! Кожен опинявся у той чи інший момент на відстані чотирьох-п’яти метрів від жертви, ерцгерцога — і жоден не зумів його вколошкати! Блискуче, правда? Все, змова провалилася, finito! Кінець-капець! Апіс зі своєю бандою психопатів можуть підібгати хвости і давати драла. Вони кілька місяців морочилися, щоб переправити тих жалюгідних недоумків через кордон. Ризикували цілою своєю «підземною залізницею». І всі шестеро так облажалися! 

Професорка хлюпнула собі у склянку кларету, порозливавши по столу стільки ж, скільки й налила, схопила з сирної дошки ще один чималенький шматок чедеру, затиснула його між двома крекерами і повз цигарку, що стирчала з-поміж зубів, відправила собі до рота. 

— Ерцгерцог живий-живісінький, цілий-цілісінький, і взагалі, то був його день, — продовжувала вона, порскаючи крихтами у цигарковий дим перед собою. — І що далі? Генерал-губернатор Боснії, який, власне, відповідає за безпеку ерцгерцога, буквально власноруч організовує вбивство. Що не вдалося Апісові й усім його довбанутим на всю голову, ні на яку фігню не здатним пацанам-фанатикам, те робить за них не хто інший, як ерцгерцогів власний поліцай. Здуріти можна! 

Стентонові залишалося хіба що кивнути на знак згоди. Що більше вивчав він хронологію сараєвського вбивства, то неймовірнішими здавалися всі ці збіги та промахи. 

— Маєте рацію, професорко. По суті, ерцгерцога з герцогинею насправді прикінчив не Принцип, а генерал Оскар Потіорек. 

— Генерал Оскар Потіорек, — зі зневагою в голосі повторила МакКласкі. — Генерал. Та я б йому казарми не довірила підмести. Повна, всесвітньо-історична дупа. 

Стентон сягнув по теку з матеріалами і витягнув фото. 

— Ось хто насправді розпочав Велику війну. 

Якусь хвилину вони не відводили очей від старої світлини. Якби Голлівуд шукав актора на роль пихатого, зашореного, твердолобого, гордовитого австрійського генерала старого гарту, то найкраще було б скористатися самим прототипом. Вибритий на три дюйми над вухами кулеподібний череп, ретельно підстрижені вуса, завішані медалями груди; легенько відхиливши назад голову, Потіорек дивився в камеру холодним, зневажливим поглядом, з ледь помітним усміхом на губах. 

— Ну, й чого він либиться?! — крикнула МакКласкі, кинувши у вогонь недопалок і тягнучись не надто твердою вже рукою по нову порцію сиру і випивки. — Ні, серйозно, чого йому либитися, цьому дурневі, ідіотові найвищого ґатунку? З міркувань безпеки він вирішує змінити маршрут кортежу, але водія ерцгерцогової машини попередити забуває! Всі інші водії в курсі, а водій ерцгерцога — ні сном ні духом! Ось воно, ось де собака заритий. Тому-то й отримала «Чорна рука» сьомий шанс, який, на превелике диво, не спартачила, — і почалася Велика війна. От же ж дідько, бодай би їм! — МакКласкі з розпачу просто волосся рвала на собі. — Принцип свій шанс проґавив. І чудово це розуміє. Фактично, того дня він від планів убивства відмовляється, вирішує, що час уже й підживитися, і вирушає по якийсь бутербродик. Бутербродик, щоб йому! Ну, от із чим це порівняти? З Лорелом і Гарді? Словом, валандає він до тих, як там їх… 

— «Делікатесів Шіллера». 

— От-от. «Делікатеси Шіллера»: звучить, наче якийсь тодішній «МакДональдс». По суті, поперся він за тим, що там у них на початку двадцятого століття заступало біґ-мак і картоплю фрі, а по дорозі роздумував, безперечно, що скаже Апісові, бо ж тому, відомо, пальця в рот не клади: він у свого короля всаджував тридцять куль, краяв трупи шаблею на кавалки і викидав через вікно… 

— Принцип із Апісом ніколи не бачився і ніколи не побачився б, — перебив її Стентон. — «Чорна рука» діяла за принципом окремих ланок. 

— Нехай, не в тому суть. Той молокосос, придурок такий, свій шанс стати героєм сербського народу профукав і пішов утішитися бутербродиком з сиром та маринованим огірочком. Тим часом водій ерцгерцога допетрав, що відстав від кортежу, бо всім решта сказали, куди їхати, а йому — ні. Намагаючись вернутися на маршрут, він повертає на якусь вулицю і — отакої: з усіх бісових сараєвських вулиць трапляє власне на ту, де стоять ті «прибамбаси Шіллера»! Ну от як у таке повірити? Як, до чортової мами, у таке повірити?! Ми ж говоримо про початок Великої, по-справжньому великої війни, а все впирається у поворот не туди та в бутерброд зі сиром! 

На якусь хвилю цей вибух обурення професорку геть знесилив. Вона засунула руку в кишеню шинелі, витягнула жмуток тютюну з м’ячик для гольфу завбільшки і кілька секунд намагалася втиснути його у папірець для самокруток, аж доки не усвідомила, що занадто п’яна, аби дати собі з цим раду. На щастя, згадала про люльку, яку тримала застромленою у забрало середньовічного шолома, і заходилася набивати тютюном її. 

— Не забудьте ще про ту мороку з коробкою передач, — докинув Стентон. 

Йому подобалося її накручувати; це нагадувало ті давні студентські посиденьки, коли вона в неділю пополудні збирала у себе в помешканні майбутніх істориків. Добряче роздражнена МакКласкі — те ще видовище, тож студенти часом пробували її провокувати. Того дня, втім, сторонньої допомоги вона явно не потребувала. 

— Ох, про ту бісову коробку передач навіть мені не нагадуй. Мало того, що ідіот-водій не знає дороги — добре, це, може, й не його провина, згодна, — то він ще й зчеплення не може двічі витиснути! Це ж елементарна річ! Історія затамувала подих, аж тут до невдах, від яких там і так уже проходу нема, долучається ще один — прошу дуже! Водій, професійний водій машини самого ерцгерцога, пробує перемкнутися на задній хід — і в нього глухне двигун! Глухне, сто чортів йому в печінку! Водій ерцгерцога не може елементарно здати назад! — Лице у професорки аж побагровіло, на шиї і на чолі понабрякали вени. — Акурат тієї миті Принцип виходить з харчевні, з тих бісових «прибамбасів», зі своїм бутербродиком у руці. Й опиняється — на тобі! — за якихось півтора метра від чувака, якого має вбити. Ну, чесно, в таке ж неможливо повірити. Чоловік, якого він зі своїми небораками-приятелями цілий день намагався вколошкати, сидить прямо перед ним на вузенькій вулиці — машина, бачте, заглухла! Які були шанси, що все складеться саме так? Це ж уже божевілля якесь! 

Тут МакКласкі, яка від щирого обурення вже мало не пританцьовувала на килимі, плюхнулася у фотель, геть виснажена. Щоб відновити сили, вона приклалася до склянки з вином і двічі добряче затягнулася люлькою, от лише, на лихо, примудрилася перевернути її догори дриґом і висипала розжеврілий тютюн собі на коліна. Допіру змахнувши його на килим і притоптавши жар, професорка начебто врештірешт заспокоїлася. 

— Хіба ж я не казала завжди, що історію творять окремі придурки і невдахи? — спитала вона. — Ну справді, хіба не казала? 

— Авжеж, професорко, казали, — відповів Стентон, частуючись шматком шоколаду. — Історію творять люди. 

— А більшість людей гівна варта. 

— Мабуть, саме тому історія — здебільшого суцільна катастрофа. 

— Та тільки не цього разу! — вигукнула, осушивши свою склянку, МакКласкі й підняла догори кулак. — Не цього разу! Цього разу до міста завітає зовсім інша людина. Не ні на що не здатний телепень, а вельми тямущий і чудово підготовлений британський офіцер, який і порятує світ. Лишень уяви собі, Г’ю: ти врятуєш світ! — вона схопила карафку з вином і глитнула просто з неї. — З Великоднем тебе! 

Лабіринтом вуличок понад річкою Міляцка Стентон дійшов до «Делікатесів Шіллера». Заходити досередини, втім, було ще рано, тож він пройшов мимо і рушив до Латинського мосту. Крокуючи, думав про МакКласкі та її великодній тост.