— Мого орієнтира нема, позначки на підлозі затоптали, — крикнув Стентон у вухо МакКласкі. Він кивнув у бік поламаного крісла, яке відкинули в темний кут схожого на печеру погреба. — Треба наново визначити координати. 

Якщо хтось із молодих турків, які веселилися тієї ночі у занедбаному будинку, й здивувався, побачивши, що крізь натовп проштовхуються, напружено вдивляючись в екран супутникового навігатора, якась стара у вовняному кардигані та чоловік, одягнений на манір когось із персонажів «Копалень царя Соломона», то взнаки цього не дав. Це ж була врешті-решт спонтанна рейв-вечірка без жодних правил, де кожен міг поводитися, як сам собі бажав. Наче на підтвердження цього між МакКласкі і Стентоном раптом де не взялася дівчина з виголеною і вкритою татуюванням головою. 

— Граніт! — заверещала вона англійською, хоч і з сильним акцентом. — Я тебе люблю, Граніте! 

А тоді, миттю оголивши груди, схопила Стентона обома руками за голову і поцілувала. 

На щастя, музика гриміла надто гучно, і ніхто, крім британців, цього вереску не почув, а то Стентона могла б умить оточити юрма шанувальників. Усе ж таки на вечірці зібралася молодь — цільова аудиторія його вебпроєкту. МакКласкі блискавично зцапала дівчину і відштовхнула геть. 

— Ану вали звідси, бридка шалава! — гаркнула вона. — І цицьки свої прикрий. Що подумає твоя мати, га? 

Стентон зиркнув на годинник. 

— За дві хвилини північ! — крикнув він, а тоді знов уп’явся очима в навігатор. — Це он там, де лижуться ті двоє! 

І тицьнув пальцем у бік молодої пари, що танцювала щока до щоки й лобок до лобка, злившись у пристрасних обіймах і вгризаючись одне в одного вустами. 

— Холера! — верескнула МакКласкі. — Треба очистити вартівню, або ти залишишся тут, а пара п’яних напівголих студентів опиниться під замком у погребі в 1914-му! 

Стентон втиснувся зі своїми ранцями й навігатором поміж безтямно розхитані постаті, а професорка тим часом спробувала звільнити для нього місце. Поплескала закохану парочку по плечах, та це нічого не дало. Тоді вона без зайвих церемоній просто повернулася до них своїм масивним задом, щосили штовхнула і закричала: 

— Швидше, а то ті лизуни знов сюди пролізуть! 

Тієї миті ді-джей обірвав музику і збуджено зарепетував у мікрофон турецькою. У відповідь з усіх кутків погреба залунали гучні зойки. 

— Боже, — зиркнула на годинник МакКласкі, — залишилася хвилина. Вони починають зворотний відлік до дня народження! 

Стентон уп’явся поглядом у навігатор; його тримав в одній руці, а другою відсторонював розтанцьовану молодь. Ступив іще один, останній крок, і показав професорці великого пальця: мовляв, усе, він на місці. По тому опустив на долівку обабіч свої ранці. 

— Ні кроку! — закричала МакКласкі, відштовхуючи ошалілу від присутності зірки й далі напівголу дівчину, яка явно намірялася знову накинутися на Стентона з цілунками. Той стояв мов укопаний, а професорка, розмахуючи руками, кружляла навколо нього, наче дервіш у танці, й люто верещала у дещо збентежений і водночас розвеселений натовп: 

— На хер! На хер! Всі назад! Звільніть місце! На хер! 

— На хер! На хер! — весело виспівували молоді турки у відповідь на крики навіженої старої. 

— Двадцять! Дев’ятнадцять! — розпочав турецькою зворотний відлік ді-джей, ведучи своїх слухачів останніми секундами 31-го травня 2025-го року. 

Дівчина з оголеними грудьми знову кинулася на Стентона; явно мала намір зустріти північ, злившись із ним у поцілунку. Хтозна, може, то був її день народження, і вона вирішила, що Стентон — це подарунок для неї. Він відштовхнув її, та вона лише стрибнула знов, іще несамовитіше, широко розвівши руки і звузивши зіниці. Стрибнула прямісінько у те місце, яке намагалася оборонити МакКласкі. У Ньютонову вартівню. 

А там обхопила Стентона за шию. Була сильна і рішуча. Він відчув її губи на своїх, відчув м’ятний смак її помади. 

І тут губи зникли. Залишився лише смак. 

— Я ж сказала: на хер! — заволав поруч голос МакКласкі. Виголена голова шарпнулася назад, а у повітрі просвистів і врізався прямо їй в обличчя товстий, помережаний вузлуватими венами й усипаний пігментними плямами кулак. Дівчина явно була шокована, з розбитого носа хлюпнула кров. Наступної миті перед ним раптом виникла МакКласкі. Вона обхопила його руками за шию і міцно притислася, вчепилася, прикипіла до нього. Тепер уже він відчував у себе на губах колючі вусики професорки. 

— Я з тобою! — закричала вона. — Тримай мене міцно! 

— Чотирнадцять! Тринадцять! — виспівував навколо натовп. 

— Ви що, здуріли?! — крикнув їй у лице Стентон. — Про ефект метелика пам’ятаєте? Змінити історію може будь-який крок! Чим більший збій, тим менше у нас шансів! 

— Я буду обережна. Не дуже махатиму крильцями. Просто хочу побачити в Ковент-Ґардені Дяґілєва. 

— Дев’ять! Вісім! — співав натовп. 

Тут за МакКласкі з’явилася закривавлена дівчина й обхопила її руками за голову й обличчя, скородячи нігтями по щоках та очах. Стентон відчув, що втрачає рівновагу. За нього чіплялася МакКласкі, в ту вчепилася юна туркеня. Наступної секунди всі троє звалилися одне на одного й на підлогу, мало не позбивавши з ніг людей навколо. 

— Шість! П’ять! 

Стентон схопився на ноги буквально тієї ж миті. Його ранці стояли там, де він їх і поставив, позначивши місце. Обидві жінки теж намагалися підвестися. 

— Три! 

Йому треба було тільки ступити крок назад, поміж ранці. 

Та тут він побачив, що туди ж намірилася й МакКласкі. На осяяне спалахами прожекторів обличчя професорки збіг якийсь геть нестямний, маніакальний, фанатичний вираз. Знову зметнулися вгору кулаки. В одному був затиснутий ремінь великої шкіряної торби, і вона саме замахувалася нею, готуючись ударити. 

Ударити його, Стентона. 

Хотіла піти з ним, та в разі потреби готова була йти і без нього. 

— Два! 

Він таки ступив між свої ранці і згрупувався, чекаючи удару торбою. А тоді зненацька повітря навколо голови МакКласкі вибухнуло осколками битого скла. У світлі стробоскопічних ламп, що миготіли в кутку позаду, ці осколки скидалися на розколиханий ореол із мерехтливих зірок. 

Професорка зникла з очей, і Стентон побачив, що за нею стоїть та сама напівгола дівчина-туркеня; з підборіддя на груди їй стікала кров, а в руці вона стискала шийку від розбитої пляшки з-під шампанського. 

— Один! З днем народження, Фейзо! — закричав ді-джей. — Mutlu yıllar! З новим роком! 

Пітьма була безпросвітна. 

Порушували її лише відблиски світла прожекторів на вечірці, які ще чіплялися за його засліплену сітківку. 

Тиша була гнітюча. Порушувало її лише відлуння трансмузики, яка ще дзвеніла і гупала в нього у вухах. 

Якщо він справді покинув час, у якому щойно перебував, осяяло його, то оце дедалі слабше відлуння і гойдливі світлі плями перед очима, — то останні образи і звуки світу та віку, що без сліду зникли з історії. Усі голоси того століття, всі зболені крики та зранені серця. Белькотіння та ревіння. Шепіт і спів. Щезло все. Щезло без жодного сліду. 

Від того всесвіту тільки й зосталося, що відголоски натхненої Ібіцою клубної музики та відсвіти світлового шоу. Зосталося зовсім не надовго, потрапивши у полон до його чуттів. І швидко згасало, хоч якусь секунду-дві ще жило. Єдине чуттєве відлуння цілого століття безнастанних старань та прагнень усього людства. 

І ще — смак м’ятної губної помади. Той смак залишився теж. А з ним — згадка про доторк дівочих губ. 

Невже він таки в іншому світі? 

Може, просто деінде у просторі? Застряг десь і ніде, у якійсь химерній місцині між небом і пеклом, заблукав у ньютонівській петлі? 

Та ні, це вже дурня якась. Нікуди він не подівся. Хіба що відключився. Або на це збіговисько нагрянула поліція і вимкнула генератор. Тому-то тут і не чути ні звуку. І світла немає.