Сліди, напевне, залишив зловмисник. Той, хто вламався у шпиталь і вбив лікаря та медсестру. Не привид, звичайний зломщик. 

Але навіщо ж йому сюди спускатися? 

Що йому тут шукати? 

Променем ліхтарика Стентон провів уздовж тих слідів. Вони, таке враження, не вели нікуди. Починалися біля дверей, а потім… зупинялися. От наче хтось увійшов у погріб, пройшов трохи вперед і… зник. 

Стентон ступив крок до слідів, а його вільна рука вже зімкнулася тим часом у кишені навколо руків’я пістолета. Невже той зломщик іще тут, у погребі? Та ні, як таке може бути? Після того злочину минуло вже два місяці. 

Але якщо його тут немає, то чому сліди обриваються посеред погреба? Куди він подівся? Не міг же взяти і випаруватися. Хоча, майнуло в голові у Стентона, з мільярдами людей у тому столітті, з якого йому самому випало сюди прибути, якраз щось таке й трапилося. Вони просто випарувались у повітря та й по всьому. Так, але ж ці мільярди і свій світ забрали з собою. І жодних слідів не залишили. 

То де ж тоді той, хто залишив сліди тут? 

Стентон увесь напружився, ніби вже чекав, що з темряви ось-ось вискочить якийсь знавіснілий убивця. Проте й далі не зводив очей з тієї вервечки відбитків у пилюці. 

І тут до нього дійшло. 

П’ятка-носок, п’ятка-носок. 

Сліди не вели від дверей до середини погреба. 

Вони вели від середини погреба до дверей. 

Спочатку Стентон подумав, що зловмисник спершу залишив їх, а тоді зник. 

Аж ніяк: він спершу з’явився, а тоді їх залишив. 

Щойно минула сьома тридцять ранку. За календарем довизвольної ери був переддень Різдва. 

Добігав кінця 103-й рік. 

Або 2024-й за літочисленням Старого світу. 

Досвітня холоднеча пробирала до костей. Дорогу огорнув густий туман, і регулювальники Народно-революційної армії стояли на кожному кроці, розмахуючи своїми світловідбивачами та світловими жезлами. 

НРА саме вирішила дещо змістити Південно-Східний мобільно-ракетний оборонний щит, і в краю, у давні часи відомому як Кембриджшир, морозне спозаранку повітря аж дрижало від гуркоту дизельних двигунів. Велетенські ракетні тягачі незграбно плуганилися по шосе, займаючи майже всю проїжджу частину, і регулювальники були злі й нервові, мов оси. Гудронове дорожнє покриття взялося товстим шаром ожеледі, і якщо одне з цих одоробл скотиться-таки в кювет, непереливки буде всім. 

Між двома тягачами вклинився, намагаючись прошмигнути вперед, фургон «мерседес» із емблемою Департаменту внутрішньої безпеки. Забачивши його, кожнісінький озброєний паличкою-з-лампочкою регулювальник умить витягувався у струночку і ревно віддавав честь. Ігнорувати Департамент внутрішньої безпеки не наважувався ніхто. Якщо ти не виявляв достатньою мірою пошанування будь-якому державному департаменту, не кажучи вже про ДВБ, значить, не шанував достатньо і секретаря партії. А якщо ти не шанував секретаря партії, то вирушав із пожиттєвим вироком у табори. Якщо тобі, звісно, щастило так легко відбутися. 

У фургоні сиділо четверо жінок-офіцерів ДВБ і ув’язнена у формі Сторновейського управління таборів. Серед усіх виправних закладів Британської області СРСР Сторновей вважали найсуворішим. 

За форму там правила груба і цупка роба синього кольору, геть безглуздо оздоблена картатими на шотландський манір кишенями та манжетами. 

Ув’язнена мала кайданки на руках і ногах, а на голомозій голові — витатуюваний ідентифікаційний номер. Охоронниці сиділи мовчки. Кожна втискалася у свій кут фургона з таким виглядом, ніби багато дала б, аби тільки опинитися від своєї підопічної якомога далі. 

Зрештою, так воно й було. 

Бо хто ж його зна, що стрілить їй у голову. Вона й закута в кайданки страх яка небезпечна. 

Якраз своїми кайданками, до речі, й задушила колись охоронця. 

І трьох немовлят своїх умертвила. Одне, кажуть, з’їла. 

Її, певна річ, саму треба умертвити. Щодо цього охоронниці сумнівів не мали. 

Прострелити ось цю лису татуйовану голову і вкинути у Гебридське торф’яне болото. Але Партія людей не вбиває. Доти принаймні, доки не скорить їх своїй волі. 

А KT503 b678 до покори ще ой як далеко. 

Поза тим, навіть якби їй і справді прострелили голову, вона, цілком можливо, просто встала б собі та й пішла. Так говорили про KT503 b678 люди. Що вона безсмертна. Або й узагалі перетворилася вже на привида. Історій про її незліченні втечі з таборів теж було не злічити. Востаннє вона переховувалася в якійсь глушині цілими місяцями. Вбила дорожнього поліцейського і два тижні годувалася його трупом. А коли її нарешті знайшли, то довелося спочатку мати до діла з цілою зграєю диких псів, яких вона приручила. Потім з’ясувалося, що в усіх тих псів був сказ. Може, вона й сама скажена. Тоді було би принаймні зрозуміло, звідки в неї стільки несамовитої, запеклої люті. 

Після цього випадку їй призначили повну лоботомію. Всі сторновейські охоронці забронювали собі місця, щоб удосталь насолодитися цим видовищем, та екзекуцію несподівано відклали. 

Виявляється, її затребувала Партія. Принаймні якісь високі партійні чини. Державний дослідно-освітній заклад зажадав, аби її доправили до них для обстеження. Схоже, цю жінку надумали оглянути товариші професори. 

І чого б ото, запитували себе подумки сторновейські охоронці, заковуючи KT503 b678 в кайданки для перевезення. Хочуть, напевно, з’ясувати, що може змусити людину боротися так запекло. Або встановити, як може мозок і далі чинити свідомий опір після всієї ідеологічної обробки та тортур. Як людина примудряється всупереч усій потузі держави залишатися все ж таки особистістю. 

А може, її спробують клонувати. Ходить чимало чуток про нову армію суперміцних, стійких до раку десантників, які начебто мають захопити американське ядерне руйновище. Можливо, власне KT503 b678 і стане взірцем для солдатів тієї армії. 

У такому разі це має сенс. 

Зустрітись з двома KT503 b678 не побажав би собі ніхто. А що вже казати про цілу армію. 

Фургон Департаменту внутрішньої безпеки нарешті вирвався з колони ракетних тягачів, де був застряг, і рушив до Державного дослідно-освітнього закладу, відомого перед Славним Визволенням як Кембриджський університет. 

Там четверо охоронниць з неабияким полегшенням передали свою підопічну в руки товаришу деканові коледжу, який уже чекав на них разом із працівниками власної служби безпеки. 

— Надійно зв’яжіть її і віднесіть у клітку, — наказав декан. 

І так уже скуту по руках та ногах кайданками KT503 b678 тепер іще й туго обкрутили з ніг до голови нейлоновим кабелем, а тоді потягнули через прадавню браму досередини. Пронесли повз стару вартівню, де сидів тепер озброєний кулеметом охоронець, і через залитий бетоном плац-парад з поламаним фонтаном посередині — облупленим символом загнивання схибнутої на марнотратстві буржуазії. 

Потому вони ввійшли до великої кам’яної споруди, знаної колись як каплиця коледжу. Нині, позбавлена всіляких вежечок, вікон зі свинцевими хрестовинами та всього іншого декоративного непотребу, вона служила залою засідань комітету з очищення партійних рядів. 

Товариш декан та ще троє товаришів професорів, усі у своїх партійних комбінезонах, увійшли слідом за охоронцями з бранкою, яка звивалася всім тілом, намагаючись вирватися з їхніх чіпких рук. Перекриту високим склепінням залу також давно вже очистили від усіх оздоб і завішали червоними прапорами та портретами партійних вождів. 

Рози Люксембург і Карла Лібкнехта — вельми шанованих загиблих героїв Першої Революції. 

Отто Штрассера — першого Великого Керманича і вождя Другої Революції. 

І Курта Штрассера — його нащадка у четвертому коліні й нинішнього Великого Керманича. 

Посередині стояла на голій бетонній долівці велика клітка.