— Ну, щось я не певен, чи… 

Та МакКласкі й чути нічого не хотіла. 

— Чудово! — твердо повторила вона. — А тоді — самогубство. Несамовите, збочене, зумисне самознищення спільної культури, яку творили впродовж чотирьох тисячоліть і розтрощили вщент буквально в одну мить. Вона так і не підніметься знову, поступиться місцем убивчій, смертельно небезпечній мішанині з недовареного фанатизму як лівого, так і правого ґатунку. Радянський Союз спаплюжить великий задум Маркса і зведе його до всесвітнього токсичного кошмару, де з нечуваною жорстокістю ув’язнить цілі народи. А Сполученим Штатам буде призначено перейти до поклоніння конкуренції, споживанню й надмірності, внаслідок чого життя на планеті опиниться врешті на межі зникнення. 

Стентон звівся на ноги. То був, схоже, єдиний спосіб вставити бодай слівце. 

— Стривайте, стривайте! Не можна самих лиш американців звинувачувати у тому, що коїться нині з довкіллям. 

— Сьогодні вже не можна, та все одно почали це вони. Хто навчив народи цілого світу споживати більше, ніж вони потребують? Ба навіть більше, ніж прагнуть? Споживати просто так, заради самого споживання. Найбільша у світі демократія, ось хто! І поглянь, до чого це всіх нас довело. Кажу тобі, Велика війна зруйнувала геть усе. Фари згасли, гальма відмовили. От спробуй тільки уявити, яким був би тепер світ, якби цієї війни не трапилося, якби великі європейські держави й далі торували шлях до миру, процвітання та просвіти; якби мільйони найкращих молодих людей Європи, найосвіченіше і найцивілізованіше покоління, яке будь-коли бачив світ, не втоптали б на смерть у багно, якби вони вижили й отримали можливість творити двадцяте століття. 

Стентон бачив, до чого вона веде. Всі ті імена на стіні каплиці, до якої онде рукою подати, на кожному міському меморіалі та сільському хресті. Яке добро могла б принести вся ця молодь, якби отримала шанс на життя? Якому злу могла б запобігти? А в Німеччині? У Росії? Якби це втрачене покоління вижило, то вже напевне зупинило б тих збанкрутілих у моральному сенсі нездар, що повилазили потім зі щурячих нір і повели цілі держави до абсолютного зла. Чого досягли б ці країни без згубного каталізатора індустріальної війни? 

— Маєте рацію, — сказав він. — Ваші аргументи неспростовні. 1914-й став роком справжньої катастрофи. Отже, відповідь на Ньютонове запитання ви дали. І взялися розбирати його папери. Що ви там знайшли далі? 

— Далі ми знайшли ряд із чотирьох чисел. 

— Чисел? 

— Так, чисел, які виявилися розв’язком довгого і складного рівняння. Триста років тому Ньютон записав їх на папірці і запечатав в окремий конверт. І вигляд цей ряд мав такий: один, дев’ять, один, чотири. 

— 1914? 

— Саме так: 1914. 

— Ісаак Ньютон передбачив Велику війну? 

— Не будь смішний! Як він міг це зробити? Ньютон же не віщуном якимсь був, а математиком, людиною науки. Він мав справу з емпіричними доказами. Цю цифру він отримав не шляхом якоїсь там містичної абракадабри у стилі Нострадамуса. То був суто математичний розрахунок. 

— Щось я не збагну, професорко. Згоден, 1914-й — рік в історичному сенсі надзвичайно важливий, але яким боком до цього математика? 

— На все свій час, Г’ю, на все свій час, — мовила МакКласкі, допила чай і потягнулася. — На цю хвилину досить. Мені треба подрімати. Присмачені випивкою сніданки тепер вибивають мене з колії, не те, що колись. 

— Секундочку, заждіть, не можете ж ви просто… 

— Г’ю, я сказала тобі те, що мала сказати. Далі до діла візьмуться мізки, розумніші за мої. Не хвилюйся, після служби тобі все пояснять. 

Останні слова вона мовила вже з порога своєї спальні. 

— Секундочку, — повторив Стентон. — Після якої ще служби? 

— Заради Бога, Г’ю, сьогодні ж Святвечір. Колядки в каплиці Королівського коледжу. Цього не можна проґавити навіть такому затятому безбожникові, як ти. 

— Bayım bayım, durun! Пане, пане, спиніться! 

Стентон почув позаду дівчачий голос і повернувся. Навздогін за ним поспішала дівчинка-мусульманка, яку він урятував з-під коліс авто. Поспішала, щоправда, не дуже швидко, бо тягнула щось явно для неї заважке. Його ранець. 

Його ранець!

Як же можна було так пошитися в дурні?! 

Більшу частину грошей і спорядження Стентон залишив у готельному номері, та все ж узяв із собою пістолет, маленький ноутбук, очищувачі води, антибіотики і найсучасніший хірургічний набір. Щоб замінити ці речі у разі втрати, довелося б чекати щонайменше років сто. А він просто пішов собі та й годі. Звісно, те, що допіру сталося, трохи його дезорієнтувало, але все одно це був непрощенний промах, як не крути. 

Дозволити емоціям затьмарити свідомість і забути вкрай необхідне спорядження — це найвагоміший прояв кепської дисципліни і непрофесійного підходу до справи, який тільки може трапитися з солдатом під час виконання завдання. По суті, йому взагалі не можна було втручатися тут у перебіг подій. По-перше, невідомо ще, чим відгукнеться в історії порятунок цілої сім’ї, якій явно призначено було загинути, а по-друге, загинути легко міг і він сам, бо та машина мчала на справді шаленій швидкості, і тоді вся його місія завершилася б, іще й не розпочавшись. 

Та коли Стентон обернувся і подивився у великі, чорні мов терен очі маленької туркені, яка хоч і засапалася вже, але вперто тягнула його ранець, побачив широку усмішку, що сяяла з-поміж велетенських круглих сережок та цілого водоспаду вугільно-чорного шовковистого волосся, то все ж зрадів, що не став опиратися інстинкту. Десь у цьому чималому запорошеному місті є батько, якого він урятував від долі живого мертвяка — долі, що судилася йому самому. 

Нести ранець дівчинці було таки непросто, хоч насправді той був легший, аніж здавався на позір, виготовлений з синтетичної водонепроникної тканини, замаскованої під стару шкіру та брезент. Стентон узяв його і відвернувся. Говорити до дівчинки, ба навіть трохи довше на неї дивитися він не міг. Бо хоч шкіра у неї була оливкового відтінку, очі — темні, а волосся — чорне й лискуче, надто вже вона нагадувала йому Тессу. 

Зійшовши з мосту, Стентон залишив позаду широку сучасну магістраль і пірнув у хаотичну плутанину прадавніх вулиць та провулків з південного боку Золотого Рогу. 

Попри збентеження, викликане подіями останньої години, встояти перед чарами становища, в якому він опинився, було годі. Адже навколо розлігся старий Стамбул, казкове місто на пагорбі. Древня душа Туреччини. Брама до орієнтального світу, де Схід стрічався з Заходом, де двадцять шість століть у кожному несамовитому зойку і нашептаному підступі бився пульс історії. Де споконвіку звучала чарівлива музика, дзвеніли мечі й ревіли гармати, а поети снували свої оповіді про любов та смерть. Приходили і відходили армії. Спочатку християнські, потім мусульманські, і такі, і сякі, а Стамбул знай стояв собі і стояв. Церква поступалася місцем мечеті, мечеть — церкві, а та — знову мечеті. А мешканці Стамбула попри все це знай клопоталися собі своїми справами — точнісінько так само, як і сьогодні. Й ані сном, ані духом не відали, що до міста прибув найхимерніший мандрівник за всю його довгу історію. 

Стентон пройнявся романтичним настроєм цього моменту. Він пробирався повз купи смердючого сміття і шпортався на нерівних каменях, якими вулиці тут замостили ще за тих часів, коли імперією правив султан Сулейман Пишний. Обходив зграї собак, які шкірили зуби і скавуліли, нишпорячи в пошуках їжі поміж невеличкими ятками з хлібом та фруктами, що стояли уздовж вузеньких вуличок. Майже відразу він опинився у справдешньому лабіринті, помережаному розмаїтими провулками та проходами. Темні, затінені сходи зникали у тісних щілинах між буцімто врослими у землю будинками, вели то вгору — до напівприхованих у стіні дверей, то вниз — до затхлих, вогких підвалів. А часом, достоту чарівним чином, — до духмяних, розташованих нижче за рівень вулиці садків. З яким задоволенням зазирнула б у якийсь із них Кессі!