Кроки за спиною, окрик — і все, він попався. 

У ніс ударив сморід шнапсу, пива і курива. 

У вуха — злостиві голоси. 

Молоді, скривлені у презирливій гримасі обличчя. Ретельно доглянуті вусики над закопиленою верхньою губою. Кашкети на бритих головах. 

Їх було четверо — принаймні тих, кого він побачив у той момент. Двоє схопили його за руки і пришпилили до стіни. Ще двоє тут-таки пустили в діло кулаки. 

От лайно. Його гамселять, мов грушу, отакої. 

Отямився і зібрався Стентон тієї ж миті. Зумів навіть напружити прес ще до того, як отримав туди перший удар. І відразу із задоволенням почув, як зойкнув від болю один із напасників, з розмаху в’їхавши кулаком у живіт, вирізьблений щоденними тренуваннями у спортзалі двадцять першого століття. Форму він старанно підтримував і нещодавно в Шотландії. У 1914-му ніхто, навіть справжні спортсмени, не вділяв тренуванню стільки уваги, скільки вділяли люди через сто років — ні у кого просто не було на це часу. 

Обличчя, одначе, не напружиш, і ось кулак заїхав йому у щелепу, аж дзенькнули зуби. Різкі, сильні удари сипалися без упину, один за одним, і Стентон збагнув: якщо він зараз не визволиться, не змінить нав’язаної силоміць геть невигідної позиції, то його можуть легко і швидко забити до смерті. 

Руки тримали міцно: чого-чого, а сили молодикам аж ніяк не бракувало. Вивільнити їх не вдасться, отже, залишається сподіватися на ноги. Скориставшись залізною хваткою напасників як опорою, Стентон підняв коліна до живота і різко випростався майже на повен зріст у повітрі. Як наслідок, засадив із усього розмаху обома ступнями одному з них прямо в обличчя. Зі зламаним носом той гепнувся на землю. Ледь ноги торкнулися тротуару, як Г’ю відштовхнувся і повторив маневр, знову витягнувшись усім тілом у повітрі і різко вдаривши ногами. Цього разу трюк вийшов не такий вдалий, бо другий нападник від удару ухилився, та Стентон спромігся вивернутися й обхопити його ногами за шию. Тієї миті відчув, що руки йому тримають уже не так міцно; з’явився ризик звалитися і гримнутися головою об землю. Проте він зумів вчасно сам ухопитися за руки, які його тримали, і різко крутнутися. Відтак усі четверо опинилися долі на тротуарі. 

Стентон підхопився на ноги перший. 

— Ну, підходьте, покидьки! — гаркнув він по-англійськи. — Подивимося, на що ви здатні. Чи ви тільки ззаду вмієте нападати? 

Всі четверо напасників теж уже були на ногах, хоч один із них, той зі зламаним носом, брати участі у бійці явно більше не збирався. Стентон же, навпаки, добряче завівся. Не бився він як належиться вже давненько і не мав сумніву, що тепер, коли переваги раптовості напасники позбулися, зможе розібратися з ними трьома без особливих труднощів. 

Двоє кинулися на нього одночасно, а третій вичікував зручної нагоди позаду. Щоб укласти тих двох на землю, Стентонові вистачило двох же ударів. Нічого складного. Бабах. Хрясь. Вони ж розраховували на звичайну вуличну бійку, збиралися гарненько нам’яти боки приголомшеній чисельною перевагою жертві, а натомість зіткнулися з фахівцем із рукопашного бою, професіоналом високого профілю. 

Схоже, це до них уже дійшло. На ноги вони ще якось зіп’ялись, але наближатися до Стентона начебто наміру більше не мали. 

— Біжіть додому, хлопці, — сказав він уже німецькою. — Попереджаю: поткнетеся до мене знову — шиї попереламую. 

А тоді повернувся, щоб піти, — й опинився віч-на-віч із п’ятим, студентом-юнкером, якого був «арештував» раніше. Той, очевидно, такої ганьби знести не міг, а коли побачив, що його кривдник зник у штаб-квартирі СДП, зібрав гурт поплічників і вештався навколо, пантруючи на Стентона і сподіваючись таки відплатити. 

І знов ухопив облизня. Сподівана кара обернулася розгромом. Помста не відбулася. 

— Йди додому, хлопче, — повторив Стентон. — Geh’ nach Hause, Junge. Тобі ж зранку на лекції. 

Мабуть, оце й стало останньою краплею. Поблажливий тон. Від ненависті та несамовитого гніву студента аж перекосило. І він витягнув пістолет. 

Стентон не мав жоднісінького шансу. Й отримав кулю, а наступної секунди впав на коліна, тримаючись за живіт руками. 

Ззаду почувся голос одного з молодих розбишак: 

— Гельмуте, ти здурів? Ти поліцая застрелив! 

— Ніякий він не поліцай! Ти ж бачив: пішов з тою польською шльондрою до них. Один із їхнього кодла. 

— Правда, та й говорив по-англійськи, — докинув інший голос. — Де ти бачив поліцая, який говорить по-англійськи? 

— Все одно треба звідси вшиватися, — квапливо додав перший голос ззаду. — Ти йому тельбухи продірявив, йому гаплик. А це вже вбивство, Гельмуте. Побігли! 

Перед очима у Стентона все розпливалося, але він бачив, що молодик, який і далі стояв перед ним, явно вагається. Думає, може, чи не всадити в нього ще одну кулю? Та натомість той лише пробіг мимо. За якусь хвилину тупіт їхніх черевиків стих угорі вулиці. 

Стентон залишився сам. Глянув униз, на яскраво-червону пляму, що швидко розповзалася під пальцями. Рана у живіт — це зовсім кепсько. Гірше тільки куля в серце, у хребет або в голову… хоч і не так боляче. 

Він спробував зібрати докупи думки, які теж уже почали розпливатися. 

Цікаво, до помешкання дістатися, напевне, не вдасться? 

Ні, тут без шансів — хіба що смерть від утрати крові на півдорозі. 

Може, спробувати повернутися назад, до Рози Люксембург? Вона все ж таки перед ним у боргу. 

Може. Але й туди — кількасот метрів, а кров він втрачає дуже швидко. Будь-яка спроба поворушитися цю швидкість тільки збільшить, і то значно. 

Найкраще — просто сидіти тут. Затиснути рану і сподіватися на допомогу. 

Звіддалік донісся свисток. Постріл, напевне, привернув увагу поліцейських. А може, хтось почув і викликав поліцію. 

Тут він подумав про пістолет, який мав при собі. «Ґлок» 2023-го року випуску. Що кажуть тутешні закони про особисту зброю? У Берліні 1914-го на неї потрібен дозвіл? У будь-якому разі, запитання пістолет у нього в кишені неодмінно викличе. Особливо такий — невідомого виробника й абсолютно революційної конструкції. 

У більшому ранці, у помешканні, лежать іще два. 

Якщо тільки йому пощастить ще коли-небудь там опинитися. Або принаймні дожити до ранку. 

Між ногами в нього була решітка водостоку. Він витягнув з кишені «ґлок» і вкинув у заґратовану темряву. 

А тоді знепритомнів. 

Невдовзі по тому Стентона знайшла поліція. Його тут-таки доправили до навчального шпиталю Берлінер-Бух, де невідкладно прооперували. Йому пощастило. З’ясувалося, що куля шлунок не пробила, а застрягла в черевній порожнині. Студентів пістолет виявився зброєю доволі нікчемною, розрахованою, мабуть, хіба що на пацюків та кролів. Жоден із життєво важливих органів не постраждав. Та все ж рана була серйозна і вимагала вмілого хірургічного втручання. Кулю витягнути вдалося, але крові Стентон утратив дуже багато і сильно ослаб. Імунна система не давала ради. Антибіотиків ще не існувало, і рана неминуче загноїлася. 

Якоїсь миті крізь сум’яття переполовинених маренням снів до його свідомості дійшли слова когось із лікарів: «Він помирає». 

Стентонів стан далі погіршувався, і наступні два тижні він пролежав на шпитальному ліжку буквально за крок від смерті: або просто лежав без пам’яті, або марив. У короткі моменти прояснення бачив навколо лікарів і доглядальниць. Знав, що помирає, і розумів, що йому дають морфій, намагаючись хоч трохи потамувати біль. Мабуть, саме тому в нього такий туман у голові. Йому начебто конче треба було щось тим лікарям сказати, попросити їх дещо принести, але що саме — згадати ніяк не вдавалося. Якраз розплющивши очі в одну із таких-от болісних миттєвостей напівсну-напів’яви, Стентон і побачив біля себе Бернадет Бердетт.