— Якщо тобі так хочеться… 

— Та ні, не хочеться. Щось я не в гуморі для таких забав. 

— Ти взагалі ні для чого не в гуморі. Сам кажеш, що просто збавляєш час, доки не помреш, отже, кращого заняття все одно не маєш. А тут у нас Різдво і мінус десять за вікном. То чому б не зробити мені приємне? Поснідай. Ковтни ще коньяку і зроби ласку самотній старій карзі, яка так мріяла про бодай якесь товариство і знала, що ти ще самотніший за неї. 

Стентон знову глянув у вікно. Насувалася буря, і перспектива застрягнути напередодні Різдва в якомусь дешевому готелику не посміхалася навіть тому, хто не надто переймався життям. А в теплій вітальні у МакКласкі було повно приємних для ока речей із тих часів, коли ні його, ні Кессі, ні їхніх дітей ще й на світі не було. Книжки, картини, різний антикваріат. Він заплющив очі й ковтнув чаю з коньяком, а тоді збагнув, що вже трохи сп’янів. Утім, то був такий м’який, приємний кайф, і йому це подобалося — чи не вперше відтоді, як… 

Проганяючи цю думку, Стентон труснув головою і зосередив увагу на співрозмовниці. 

— Гаразд, професорко, — мовив він, — якщо вже у нас Різдво… 

— Тоді гра розпочинається! — МакКласкі піднесла свої жовті, поплямлені нікотином руки і плеснула в долоні. — Вперед. Добре подумай. Отже, у чому полягала найбільша помилка людства? Що стало для нього найгіршою катастрофою? 

Надворі, наче по сигналу, щось зловісно задеренчало, й у шибку, мовби наміряючись висадити скло, вдарив крижаний шквал. Воднораз обернувшись, вони побачили, як від рами відскакують градини з мармурову кульку завбільшки. На щастя, вікна недавно укріпили, бо така-от негода налітала тепер дедалі частіше. 

— Ну, ось вам і відповідь, як на мене, — озвався Стентон. — Кліматичні зміни. І то дуже значні, чи не так? Землетруси, цунамі, засухи, повені, торнадо, малі льодовикові періоди, бодай би їм… Гольфстрім змінює напрямок і — бац! — Східний Сассекс перетворюється на Північну Канаду. Ще кілька неврожайних років, і цілий світ майже неминуче опиниться на межі вимирання від голоду. 

— Г’ю, кліматичні зміни — це наслідок, — різко заперечила МакКласкі. — Наслідок глобального потепління, яке, зі свого боку, теж наслідок. Наслідок спалювання вуглецю, який, зокрема, урухомлює автомобілі. Ти хотів би відмовитися від такого винаходу як автомобіль? 

— От із цим не до мене, професорко. Я — фанат авто, ви ж знаєте. Думаю, ідеально відлагоджений восьмициліндровий двигун парочки айсбергів таки вартує. 

— А як тоді бути з центральним опаленням? Із замороженими продуктами? З інкубаторами для недоношених дітей? З ліфтами для тих, кому важко пересуватися? Всі ці речі ми зазвичай катастрофою не вважаємо, правда? Однак усі вони тією чи іншою мірою спричиняють глобальне потепління. То що, нам від усього цього теж відмовитися? 

Стентона охопило почуття, що не навідувалося до нього відтоді, як він іще студентом сидів на лекціях у МакКласкі: професорка обвивалася навколо нього, мов удав, і кільця ставали щораз тугішими й тугішими. 

— Ну, це ж питання масштабу, чи не так? — сказав він, намагаючись відстояти свою позицію. — Звісно, є й значні переваги, але факт залишається фактом: від часів промислової революції… 

— І ти назвав би її катастрофою? — тріумфально перебила його МакКласкі. — Хотів би їй запобігти? Події, яка принесла здоров’я і достаток мільярдам людей? Дешеві харчі, дешевий одяг, дешева енергія. Цілі народи здобули зручності такого рівня, яких раніше не знали навіть королі. Поза тим, запобігти промисловій революції ти ніяк не зумів би, хоч би й захотів. Тому що ця революція не була однією окремою подією, вона стала наслідком чималої кількості наукових і технологічних проривів. Початок їй не поклав якийсь один винахід, вирішальної ролі тут не мала навіть прядильна машина, хоч про це й торочили колись у школі. А я дозволяю тобі змінити лиш одну-єдину, однісіньку річ. Тож вибачай, Г’ю, але ні, доведеться тобі спробувати ще раз. 

Стентон аж розсміявся. Він не сміявся понад пів року, тому почувався при цьому доволі дивно. Проте всередині трохи попустило. 

— Ну, професорко, викладайте. 

— Що викладати? 

— Таж ви давно вже з’ясували для себе відповідь, це цілком зрозуміло. Просто, перш ніж її озвучити, хочете ще кілька разів загнати мене на слизьке. Точнісінько як тоді, у студентські часи. Я можу назвати що завгодно. Наприклад, винайдення рушничного пороху. Розщеплення атома. Завезення віспи з Європи у Новий Світ і сифілісу — у зворотному напрямку. Водогін, який римляни спочатку винайшли, а потім погубили свинцевими трубами. А ви так чи інак скажете, що це не те, бо ж вам відомо, чим усе закінчиться. 

МакКласкі осушила свою чашку і знову хлюпнула у неї коньяку. 

— Знаєш, Г’ю, тут ти і маєш рацію, і не маєш, — визнала вона. — Відповідь у мене таки є, але чим усе закінчиться, я уявлення не маю, цього поки що не відає ніхто на світі. Зате мені й справді відомо, як усе почалося. Почалося, якщо вже на те пішло, тут, у цій-от кімнаті. Цілком імовірно, у цих-от кріслах. Двісті дев’яносто сім років тому. 

Стентон подумки швиденько підрахував. 

— У 1727-му? 

— Саме так, у 1727-му. 

МакКласкі відсунула наполовину спорожнілу тарілку і поклала ноги у кросівках «Nike» на низенький пуф. Тоді оцупкуватими, поплямленими коричневим пальцями набила прадавню просмолену люльку тютюном, який, схоже, носила просто врозсип у кишені своєї шинелі. 

— Ти ж не проти, якщо я собі покурю, доки ти доснідаєш, правда? Знаю-знаю, курити ближче ніж за п’ятдесят метрів від іншої людини чи будівлі заборонено, але яке пуття з того, що я порядкую у Трініті-коледжі, якщо у своїй вітальні порядкувати не можу? 

— Я не проти, — відповів Стентон. — Я двічі їздив на Близький Схід, то там курили всі — і я теж. 

— Щоб розповісти добру історію, без люльки не обійтися, це я давно засвоїла. 

— Ви збираєтеся розповісти мені історію? 

— Першу половину, Г’ю. Другу ще не написано. 

За двісті дев’яносто сім років до того, як Стентон повернувся до свого старого університету, щоб відвідати очільницю Трініті-коледжу, до дверей з таким самим наміром підійшов інший колишній студент, от лише набагато відоміший. 

Помешкання декана коледжу було тоді ще доволі новим, його прибудували відносно недавно, на якихось сто років раніше. По суті, було воно не набагато старше за самого колишнього студента, якому виповнилося вісімдесят чотири — вік, як на ті часи, надзвичайно поважний. Старого мучила подагра і, цілком імовірно, камінь у нирці, та попри це він здолав увесь шлях від зручної оселі своєї небоги у Лондоні, де жив останніми роками, до Кембриджа, щоб особисто привезти у коледж стосик паперів і лист. 

Лист для професорки МакКласкі. 

Старий сподівався, що його приїзд до коледжу не приверне зайвої уваги, та доки він поволі крокував через Великий двір, з-за вікон із свинцевими хрестовинами за ним стежила добра сотня очей. Чутка, відомо, шириться, ніби лісова пожежа. Зрештою, він таки й справді був людиною достоту видатною, і слава його зародилася тут, у Кембриджі, у стінах Трініті. То був, безперечно, найславніший син коледжу, і так воно й залишиться надалі, у цьому мало хто сумнівався. 

Адже саме він навів лад у Всесвіті. 

Закони механіки. Рух планет. Природа і сутність світла. Оптика, числення, телескопія і, понад усе, гравітація — ось царини знання, що їх явив приголомшеному світові розум цього старого. Тож не дивно, що юрма молодих людей у чорних мантіях покидала свої книжки і притьмом кинулася пріч зі своїх кімнат та авдиторій, аби хоч краєчком ока глянути на легенду, щоб бодай на мить наблизитися до самого осереддя тогочасної практичної філософії; студенти мчали подвір’ям стрімголов, і їхні довгі мантії крилами лопотіли позаду. Рій наділених розумом метеликів, що злетілися на сліпуче світло справжнього генія.