Світло це, однак, уже пригасало. Очі Ісаака Ньютона тьмяніли. Старече тіло проймав біль, а видатний розум гризла тяжка мука.
Саме ця мука й спонукала його здійснити нелегку поїздку до Кембриджа, щоб довірити опіці декана Трініті-коледжу Річарда Бентлі лист і купку паперів.
Увійшовши досередини й зоставивши позаду натовп гомінливих студентів, Ньютон спинився у вестибюлі віддати слузі плащ, а тоді похмуро глянув на широкі й довгі сходи, якими тепер мав піднятися.
На майданчику вгорі з’явився, розкинувши на знак привітання руки, декан.
— Ласкаво просимо, сер Ісаак! Велика честь для вашої альма-матер і для моєї оселі…
Ньютон гмикнув, торкнувся різьбленої балясини і буркнув:
— Іноді чуткам можна вірити: це справді повне безглуздя.
Річард Бентлі поморщився. До його рішення встановити у помешканні декана Трініті-коледжу нові монументальні сходи поставилися схвально далеко не всі.
— Їхню вартість дуже перебільшили, — сухо відказав він.
— Сподіваюся, — пробурмотів Ньютон, піднімаючись непевним кроком на першу сходинку. — Інакше якийсь час коледж навряд чи спроможеться купувати нові книжки.
— Ха! А це ж говорить управитель монетного двору його величності, — якось аж надто голосно мовив Бентлі й роблено засміявся. — Маю надію, ви приїхали сюди не у службових справах, сер Ісаак. Чи мене все ж таки чекає перевірка?
— Я перевірок не проводжу, декане Бентлі. Я не клерк.
— Жартую, сер Ісаак, жартую.
— Тоді мені залишається хіба що позаздрити цій вашій здатності, — сказав Ньютон, важко й засапано долаючи решту сходів. — Я приїхав без жодної офіційної мети, пане Бентлі, у суто особистій, приватній справі. Гранично приватній, якщо бути відвертим.
— Ви мене заінтригували, сер.
— Справа ця настільки приватного характеру, що я попрошу вас урочисто заприсягнутися тримати її у цілковитій таємниці.
— Мій Боже, як хвилююче…
— Так і є. Але не для нас.
Бентлі провів знаменитого гостя до вітальні, де їм подали вино; потому Ньютон попросив відпустити слуг і замкнути двері.
— А зараз, коли ваша ласка, сер, опустіть штори і запаліть свічку, — сказав він. — Усе це має зоставатися у темряві, тож нехай у темряві й розпочнеться.
Потяг старого до театральних ефектів викликав у Бентлі посмішку. Зрештою, Ньютонові було добряче за вісімдесят, і він, цілком можливо, наближався вже до тієї немічної старості, яка властива, за Шекспіром, сьомій дії людського віку.
Коли кімнату заполонила таємнича сутінь, Ньютон витягнув хрест і змусив Бентлі скласти на ньому присягу.
— Чи присягаєтесь ви, Річарде Бентлі, перед Богом своєю честю декана Трініті-коледжу, християнина і джентльмена, що все, про що піде мова між нами в цій кімнаті, тут, у цих стінах, і залишиться, й ані слово, ані навіть натяк про це ніколи не дійде до жодної душі, за одним-єдиним винятком в особі вашого наступника, якому ви адресуєте відповідного листа?
Бентлі кивнув на знак згоди.
— Поцілуйте хрест і повторіть присягу, — наполіг Ньютон.
Знову декан зробив, як його просили, та цього разу поблажлива посмішка в нього на устах змінилася ледь помітним натяком на нетерплячість. Нехай Ньютон і здобув загальне визнання та славу найрозумнішої людини в Англії, а може, й у цілому світі, проте він, Бентлі, теж автор знаменитої дисертації «Про послання Фаларіса», отже, так само не ликом шитий.
— Ну от, декане Бентлі, — сказав Ньютон, — ви стали членом ордену Хроноса. Першим! Хоча тут варто, мабуть, враховувати й мене… Що ж, у такім разі будете другим.
Бентлі лиш махнув рукою: мовляв, бути другим за ліком — теж непогано.
— Хроноса? Бога часу?
— Саме так, декане Бентлі.
Ньютон усівся зручніше в новенькому кріслі у стилі королеви Анни і ковтнув кларету.
— Пригадуєте, — почав він, — багато років тому, десь у той час, коли ми з вами почали листуватися й ділитися думками на богословську тематику, у мене трапилося тимчасове потьмарення розуму?
Бентлі збентежено кивнув. Звісно ж, він пригадував. Мало хто з кола британських інтелектуалів не знав про нервовий зрив, який стався з Ньютоном на тридцять років раніше, коли той перебував на вершині слави. Або про достоту божевільні, просякнуті параноєю листи, які він писав тоді й друзям, і суперникам, листи, сповнені несамовитими звинуваченнями у змові та зраді. Або про темні балачки на тему алхімії та пошук прихованих сенсів у Біблії: багато хто вирішив тоді, що Ньютонів розум потьмарився назавжди.
— Світ гадав, що у мене був припадок, — вів далі старий. — Що мій розум пойняло божевілля.
— Ви просто перепрацювалися, сер Ісаак, — мовив заспокійливим тоном декан.
— Мене мали за божевільного, Бентлі! — різко кинув Ньютон. — І, як по правді, до цього залишався один крок, не більше, бо від такого відкриття хто завгодно з глузду з’їде.
— Відкриття, сер Ісаак? Але ж про ваші відкриття знає весь світ, і їм віддали належне сповна.
— Світ знає тільки про те, що я опублікував, декане Бентлі.
Чи не вперше декан умить позбувся своєї пихи.
— Ви хочете сказати, — запитав він, — що є ще щось?
Якусь мить великий філософ сидів мовчки. Борозни на його худорлявому зморшкуватому обличчі наче поглибшали. Він шаркнув підборами по паркету, неуважно потер свого знаменитого, довгого й худого носа, а тоді запхав пальці під перуку й пошкрябав голову.
— Пам’ятаєте, десь за рік до мого божевілля ви надіслали мені невеличку лекцію… як вона називалася?
— «Спростування безбожництва», — відповів Бентлі. — Насмілюсь лише зауважити, що «невеличка» — це трохи не те слово, адже її все ж таки вважали най…
— Так-так, — обірвав його Ньютон. — Обсяг не має значення. У ній ви намагалися доказати, що своєю працею я довів існування Бога. Що моя велика теорія руху планет цілком очевидно передбачає присутність розумного творця, архітектора всього сущого.
— Авжеж, сер Ісаак. Бережу, наче скарб, ті листи зі словами схвалення, що їх ви тоді мені надсилали.
— Я був справді вдячний вам за втручання. Мене ж тоді називали єретиком. Багато хто й досі так вважає.
— Ну, це все ж трохи засильно сказано…
— Не треба мене шкодувати, декане Бентлі. Мене таки й справді називають єретиком. Але те, що я ставлю під сумнів вчення богословів про Трійцю, аж ніяк не означає, що я зрікся християнства.
— Сер Ісаак, навряд чи доречно тут… — Бентлі бачив, що Ньютон явно наміряється осідлати свого горезвісного і відверто небезпечного коника.
— Ніякої Трійці, з погляду математики, існувати не може! — гаркнув Ньютон і ляснув долонею по столику обіч себе, перевернувши склянку з вином. — Три окремі сутності не можуть водночас бути одним і тим самим. Не можуть три горошини бути однією! Так само і з Отцем, Сином і Святим Духом. Це ж суперечить логіці. Поза тим, це ще й ідолопоклонство, адже якщо Отець і Син — єдине ціле, то образ того чоловіка при смерті, який ми поміщаємо на свої розп’яття, — це водночас і образ його Отця, а отже — образ Бога. Тож маємо тут до діла з чистісіньким ідолопоклонством, сер! І це мене називають богохульником!
Бентлі занепокоєно совався у своєму кріслі. Такі розмови, навіть віч-на-віч, були зовсім не бажані. А йому, деканові, який свою посаду завдячував заступництву монарха, — то й поготів. Не так і багато років минуло відтоді, як в Англії за заперечення Трійці й іншу подібну єресь спалювали живцем.
— Послухайте, сер Ісаак… ви, власне, питання Трійці хотіли зі мною обговорити? — делікатно поцікавився декан.
— Ні, якщо вже питаєте, я приїхав з іншого приводу, — роздратовано відповів Ньютон.
— Гм… То, може, повернімося ліпше до тієї справи з Хроносом, про яку ви говорили. Ви згадували про якісь неопубліковані відкриття, сер Ісаак? Це викликало б справжній фурор.
І Бентлі подав Ньютонові нову склянку замість перевернутої. Схоже, кілька ковтків вина допомогли старому відновити душевну рівновагу, бо коли він заговорив знову, голос його звучав уже спокійно.
