— Краще перестрахуватися, — пояснила МакКласкі. — Уяви собі, Ісаак Ньютон з трьохсотлітньої давнини призначає нам на конкретну годину побачення з історією, а ми запізнюємось через затори на дорозі. В Туреччині нас також чекатимуть копи. Як це влаштували — Бог його зна, але в декого з наших збереглися ще чудові зв’язки в міністерстві закордонних справ, це я знаю напевне.
Коли маленька кавалькада машин і мотоциклів виїжджала з воріт коледжу, Стентон побачив через віконце свій мотоцикл, який далі стояв припаркований біля будки сторожа. Він так і не завів його жодного разу, відколи приїхав у Кембридж п’ять місяців тому. Сигналізація, мабуть, уже посадила акумулятор до нуля.
І страхівка, певно, закінчилася. Нагадування поновити її лежали, без сумніву, в купі пошти, що накопичилася за багато місяців під вхідними дверима дому, до якого він так і не повернувся.
Та й хтозна, чи повернеться коли-небудь узагалі.
Вони залишили Кембридж позаду і виїхали на шосе. З-поміж хроноситів Стентона супроводжувала тільки МакКласкі. Усі решта відкланялися під час прощальної вечері напередодні, коли на його честь виголосили немало емоційних і з плином часу дедалі підхмеленіших промов. Сам він пив помірно, але від пропозиції сказати слово у відповідь відмовився. Надто вже химерно все це звучало. Його мали за такого собі месію, за героя, готового очистити землю, відвоювати її у свавільного людства. Сам же Стентон узагалі не відчував нічого подібного, почасти й тому, що ніяк не міг повірити у те, що мало, на переконання усіх навколо, статися наступного вечора у Стамбулі.
— Бачу, Г’ю, у глибині душі ти насправді в усе це не віриш, — зронила МакКласкі.
— Ну, щось таки має статися, з цим я готовий погодитися, — зізнався Стентон. — Ньютон явно в це вірив, як не є, а він же, напевне, найрозумніший із усіх, хто будь-коли жив на цій планеті. Може, вдарить блискавка, і я просто випаруюся. Або силою тяжіння мене розірве на шматки чи там у чорну діру засмокче.
— Але в те, що ти ось-ось вирушиш у мандрівку в минуле, ти не віриш?
— Ну, гаразд, а ви самі хоч у це вірите? Он у серпні буде рівно сто одинадцять років, як почалася Велика війна. Невже ви дійсно вірите, що ми можемо тепер її зупинити?
— Знаю лише, що щиро за це молюся.
Між ними запала мовчанка, та Стентон бачив той достоту євангельський запал, яким палали очі МакКласкі. Вона таки й справді вірила. Вони всі вірили, ті божевільні старі, які назвалися з доброго дива орденом Хроноса, й уявляли, що генетично відтворяться, знову молоді й здорові, на осяяних сонцем нагір’ях відродженої Британії.
— Час покаже, еге? — ледве чутно мовила професорка.
— Авжеж, — кивнув Стентон, — ви постійно це повторюєте. Час покаже.
Вилетіли вони з Фарнборо приватним літаком. Більшу частину спорядження, яким забезпечили Стентона, взяли з собою на борт. Зброя, втім, уже чекала в Туреччині.
— Пронести гвинтівку з оптичним прицілом через контроль безпеки в аеропорту не зуміємо навіть ми, хроносити, — пояснила МакКласкі.
Летіти довелося майже чотири години. МакКласкі поглинула всі запропоновані наїдки і, як завжди, добряче хильнула, а потім примудрилася замкнутися у крихітному туалеті, звідки її визволила стюардеса.
— Знаєш, на Друрі-лейн у 1914-му видався один із найзнаменитіших сезонів, — сказала вона, коли перевальцем, не надто твердо ступаючи, повернулася на своє місце. — З Росії приїхала трупа Дяґілєва і просто підірвала Лондон. Навесні й улітку того року вони дали десять оперних вистав і чотирнадцять балетних, це було абсолютно нечувано. Зрештою, ніхто їх відтоді й не перевершив. Такі декорації та масові сцени з достоту епічним розмахом сьогодні немислимі, ніхто собі цього не дозволить. Я б на твоєму місці неодмінно постаралася хоч на одну-дві вистави потрапити, може, навіть до того, як поїдеш у Сараєво. Ти ж, зрештою, матимеш цілий місяць у запасі. Але квитки варто замовити телеграмою заздалегідь, бо ажіотаж тоді був шалений. Можливо, треба буде записатися в чергу на квитки, які здають назад у касу в останній момент.
— Матиму на увазі, — озвався Стентон.
— А в Театрі його величності якраз уперше ставили «Пігмаліон». Ти тільки уяви! У тебе буде можливість піти на прем’єру «Пігмаліона». Місіс Кемпбелл у ролі Елізи, постановка самого Шоу! Це ж просто чудо якесь, годі уявити… — судячи з виразу обличчя, перебувала професорка тієї миті десь ген-ген далеко. — Так, театральний Лондон 1914-го — це просто мрія, — вже, мабуть, сама до себе прошепотіла вона. А тоді заснула і прокинулася аж по приземленні у Стамбулі.
Їх відвезли в готель «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, де для них заздалегідь замовили номери. Коли носії допомогли МакКласкі вибратися з авто, вона на мить спинилася, підвела очі на імпозантний будинок і сказала:
— Кілька років тому його відреставрували. Повернули той самий вигляд, який він мав у дні колишньої слави. Тож хай там що трапиться чи не трапиться, завтра ти його точнісінько таким самим і побачиш. Чи у 1914-му, чи у старому нудному 2025-му.
— Даруйте, але чомусь я на всі сто переконаний, що то буде таки 2025-й, — відповів Стентон. — А все через те, що мандри у часі — річ абсолютно неможлива, і нам обидвом не залишиться нічого іншого, як визнати це опівночі, коли ми будемо стовбичити, наче повні ідіоти, десь у погребі біля старих стамбульських корабелень.
— Що ж, у такому разі нам просто доведеться засісти в якомусь ще відчиненому барі й випити за сера Ісаака Ньютона, а також за те, що помилятися можуть і генії.
Пополудні, поселившись і залишивши в номерах багаж, вони зійшли у вестибюль, де вже чекали представники місцевої охоронної компанії, які мали відвезти їх до нерухомості, що її нещодавно придбали хроносити.
— Як на мене, варто трохи роззирнутися там навколо, поки ще світло, — сказала МакКласкі. — Не хочеться потім шпортатися і спотикатися, шукаючи потемну дорогу.
Їх повезли спершу через Галатський міст, а тоді у район старих корабелень. Там повернули на вулицю, забудовану старими особняками, що вочевидь знали колись кращі часи, і спинилися перед занедбаним будинком, який у дні минулої слави мав справляти враження достоту поважної міської вілли.
Перед вхідними дверима стояв охоронець, готовий пустити їх у дім.
— Лиш один, — мовила МакКласкі. — Не хочу викаблучуватися. Красти тут нема чого, то й нічого привертати до себе зайву увагу.
У дедалі густіших сутінках вони пробиралися тим румовищем, переступаючи через бите скло й уламки потрощених меблів. Ще недавно тут тулилися якісь самовільні поселенці, і стіни були густо обмальовані графіті. Опісля сюди навідувалися лише волоцюги й усілякі вандали, тож подекуди у будинку сильно тхнуло сечею. У віконних рамах не залишилося жодної цілої шибки.
Присвічуючи собі ліхтариками, Стентон із МакКласкі зійшли крутими сходами у погріб, який виявився значно просторішим, ніж вони сподівалися. Аркове склепіння губилося в темряві.
— Він тягнеться аж під сусідній дім, — пояснила МакКласкі. — Коли Ньютонові люди купили будинок, це був винний погріб; двері тоді замкнули і заґратували. Вино ніхто не чіпав, і коли після війни шпиталь закрили, воно тут так і залишилося.
Ввечері ти його знайдеш. Огидне, звісно, на смак, все-таки триста років минуло, але ти скуштуй, задля сміху. Я б точно так зробила. Мало кому випадає нагода покуштувати вина, закладеного на початку вісімнадцятого століття. Уяви лишень: вино, закладене за покоління до того, як народилася Марія-Антуанетта.
Стентон не відповів, натомість вийняв супутниковий навігатор і з його допомогою визначив місце метрів за сім від порога, на півдорозі між дверима, якими вони ввійшли до погреба, та межею, за якою темрява під склепіннями ставала дедалі густішою. Потім знайшов у кишені шматочок крейди, накреслив, скориставшись отриманими від Сенґупти координатами, на долівці прямокутник і сказав:
— Ньютонова вартівня.
— Атож, — відгукнулася МакКласкі. — До дідька, правда, тісненька, краще познач центр.
