І ось тепер такий момент настав удруге. Того ранку, коли він опинився у 1914-му, цього не трапилося, хоч то була так само надзвичайно вагома мить. Вагома для світу, але не для нього. Стентон залишився тією ж самою людиною, яка за кілька секунд до того боролася з професоркою МакКласкі й дівчиною-туркенею на вечірці в іншому столітті. Своє горе, свою спустошеність він проніс із собою крізь час, і відсутність дружини й далі визначала все його буття так само, як раніше — присутність. Досі. Бо тут раптом стало зрозуміло, що Кессі можна нарешті відпустити. 

— Даси й мені одну? — запитав він. 

Бернадет якраз припалила цигарку, то відразу ж і вклала її йому в губи. А коли потягнулася по іншу, її груди опинилися за якийсь дюйм від його обличчя, і він страх як захотів їх поцілувати. То й пахкнув цигаркою лиш один раз, тоді залишив її диміти у попільничці, і вони з Бернадет знову кохалися. 

А потім пили полуничний шнапс, пляшку якого Стентон відкоркував увечері після смерті кайзера. Допивши, кохалися вже на п’яну голову; на щастя, Стентонова рана, яка майже загоїлася, від цього не розкрилася. Потому Бернадет згадала, що в торбі у неї є пляшка бренді, яку вони негайно й розпочали, впилися ще більше, курили цигарки, сміялися і дражнили одне одного. 

І Стентон збагнув, що понад усе на світі хоче розповісти їй, хто він такий. 

Звідки тут узявся. 

Наодинці зі своєю таємницею він почувався страшенно самотньо й раніше, а тепер — то й поготів. Бо як же вдавати, ніби щиро відповідаєш на почуття, коли твоя кохана нічого про тебе не знає? Як бути одним цілим, коли під стосунки закладено міну обману — фатальну міну, яка рано чи пізно ці стосунки підірве? 

Вона ж усе одно дізнається, неодмінно дізнається. Не його таємницю, звісно, — для цього мала б бути хіба що якоюсь чародійкою, не інакше, — а про те, що у нього є таємниця. Велика таємниця, яку він приховує від неї. Здогадається — дівчата завжди про таке здогадуються, — і це отруїть усе їхнє кохання, хай яке воно буде велике. 

Тут Бернадет заговорила, і Стентон одразу побачив, що має рацію. 

Бо вона думала про те саме. 

— Але, знаєш, якщо ми справді кохаємо одне одного — а ми таки кохаємо, я відчуваю це бодай по тому, як ти кохаєш мене у ліжку, — і хочемо, щоб так було й надалі, то… — на мить вона змовкла і ковтнула бренді, — тобі доведеться мені сказати. 

— Сказати що? — перепитав Стентон, хоч і так знав уже, що почує у відповідь. 

— Я вже питала тебе, ще у Відні. Хто ти такий, Г’ю? Як так вийшло, що ти ніде не залишив жодних слідів? Ти ж такий кремезний, вродливий, дужий, здібний… просто винятковий. Я анітрохи не сумніваюся, що ти мав би припасти до вподоби більшості чоловіків, не кажучи вже про, чорт забирай, абсолютну більшість жінок. Проте ти ніде не залишив жодного сліду. Твоє ім’я і опис були в усіх газетах, як і прохання до рідних або друзів зголосилитися — і не зголосився ніхто, крім мене, а ми ж із тобою познайомилися лише кілька тижнів тому. 

— Ну, взяти собі вигадане ім’я може хто завгодно, — пробурмотів Стентон. 

— А опис? А фотографії? Усе це публікували в Англії і, я абсолютно певна, в Австралії також. І не зголосився ніхто, жодна жива душа. Жоден старий, добрий, чесний рудокоп-золотошукач з австралійської глушини не побіг у тамтешню поліцію і не сказав: «Та це ж наш приятель, телеграфуйте у Берлін!». Жоден, Г’ю. Ти мало не помер, два тижні лежав у шпиталі буквально за крок від смерті — й усім, крім мене, було байдуже. Твоя дружина, мабуть, таки й справді померла, у це я вірю всім серцем, бо бачила біль у твоїх очах. Але як же твої батьки — теж повмирали? А її батьки? Ціла сім’я? Твої шкільні друзі? Приятелі по роботі? Армійські товариші? Члени місцевої команди з крикету? Власники житла? Давні подруги? Продавець, у якого ти купував ранкову газету? Сусіди? Вони всі теж повмирали? Невже кожна-кожнісінька людина, з якою ти стрічався у своєму житті, отак раптом узяла і померла? Невже я — єдина на землі людина, яка тебе знає, Г’ю? 

І що міг він на це сказати? Яку відповідь міг дати на це запитання — запитання, зрештою, цілком слушне? 

Що його, мовляв, виховали вовки? 

Єдиним вірогідним поясненням тут була правда. 

Можливо, на Стентона подіяла випивка. Випив він більше за Бернадет, та й сп’янів, либонь, сильніше через те, що кілька тижнів не мав ані краплі алкоголю у роті. 

Можливо, організм ще не відійшов від ліків, якими його накачували у шпиталі, занурюючи у помережаний маренням напівсон. 

А може, то було просто піднесення, спричинене великим відкриттям: нарешті він знову спроможний кохати. 

Або ж йому до смерті набридло бути єдиною на планеті людиною, якій відома правда. 

Так то було чи інак, тієї секунди Стентонові здавалося, ніби вибору в нього немає. Якби йому спало на думку збрехати, Бернадет здогадалася б миттєво — і це тут-таки зруйнувало б їхнє кохання, блискавично й ущент. Одне слово, якщо він хотів утримати Бернадет Бердетт, то мав дати відповідь. А оскільки будь-яка брехня, яка могла б, бодай теоретично, прояснити цю ситуацію, звучала б до останнього словечка так само фантастично, як і правда, то й сперечатися тут із самим собою було начебто абсолютно без потреби. 

— Авжеж, Берні, — сказав він. — Ти справді єдина на землі людина, яка мене знає. Тому що я… прибув із майбутнього. 

Вона хвильку помовчала. 

— Любий, — озвалася врешті, вперше так його назвавши, — це було смішно, але лише трішечки. Зовсім трішечки. І, смішно це було чи ні, сміятися я не буду, бо не жартую. Серйозно, не жартую. Ти повинен сказати, хто ти, бо що ж мені інакше думати про того, хто каже, що мене кохає? 

— Це правда, Берні. Я прибув із майбутнього. З іншої версії історії. Властиво, прибув історію змінити. 

І він розповів. Розповів геть усе, починаючи від того передріздвяного вечора, коли долучився до ордену Хроноса. Розповів у загальних рисах про своє століття: про світ революцій та геноциду, телефонів у кишенях, жувальної ґумки та катастрофи з довкіллям. Розповів про історію, яку прибув змінити. Про смерть ерцгерцога і жахіття світової війни, яку ця смерть спровокувала. Розповів про спадок Ісаака Ньютона і про план, укладений задля того, щоб історію змінити. 

Бернадет намагалася його зупинити. Намагалася змусити його замовкнути, погрожувала, що піде від нього негайно, тієї ж ночі, якщо він і далі городитиме казна-що та ще й наполягатиме, що це — правда. Та Стентон благав, щоб вона вислухала. Він налив у склянки ще бренді, одним духом вихилив свою і налив знов. Замкнув двері і затиснув у кулаку ключ. Казав, що любить її, і просив зрозуміти. 

А тоді зізнався, що то він убив кайзера. 

Побачивши, як розширилися від жаху очі Бернадет, Стентон заходився розповідати їй про Велику війну, про страшну бійню, про те, що завинив у тій війні насамперед кайзер, якого треба було будь-що зупинити, про мільйони врятованих життів. Сказав, що нещодавні події у Берліні його жахнули, та все одно він усією душею вірить, що вчинив правильно. 

— Зараз я тобі покажу, — мовив урешті-решт, — покажу за допомогою технологій майбутнього фотографії того, що я відвернув. Почитаю вірші, які розбивають серце — і які вже не буде потреби писати. 

Та коли він підвівся і рушив був до меншого ранця, де лежав замаскований під книжку ноутбук, Бернадет спинила його і сказала: 

— Ні, Г’ю, зачекай. У цю торбу я вже зазирала, пам’ятаєш? Покажи мені краще, що у тебе в більшій торбі. Якщо справді мене кохаєш — покажи. 

Тоді Стентон узяв ключі і відімкнув більший із двох своїх ранців. Усередині виявилося кілька дивних на вигляд гвинтівок та пістолетів, а ще — розібрана на три частини і все ж таки цілком упізнавана снайперська гвинтівка з оптичним прицілом. 

Бернадет довго не зводила з неї погляду і мовчала, а потім прошепотіла, простягаючи руки до Стентона: 

— Г’ю, я тобі вірю. Дякую. Дякую, що все мені розповів. Розповів, бо кохаєш мене, а я вислухала, бо кохаю тебе. Тепер я знаю. Тепер нас двоє, Г’ю. Двоє людей на світі, які знають тебе по-справжньому.