— Довгий конгрес. Було про що поговорити, еге ж? 

— У мене там був… е-е… друг, — мовила Бернадет, і щоки у неї злегка порожевіли. — Ну, так чи так, минулого місяця я нарешті звідти поїхала, вирішила влаштувати собі невеликі вакації… хотілося втекти і від себе самої, і від усього іншого. То й подалася мандрувати античними місцями. Бачте, я їх вивчала у Трініті-коледжі. 

— Трініті? Я вчився у Трініті. 

— В Дубліні? 

— Ні, в Кембриджі. 

— Я так і подумала. Жінок туди, звісно, не приймають. Нехай, тим гірше для них, телепнів. У Дубліні жінки вчаться з 1904-го. Я була однією з перших. Вам же ніколи й на думку не спало б, що Дублін виявиться прогресивнішим за Кембридж, правда? Тепер там шістнадцять відсотків жінок. Непоганий поступ, еге? Залишилося ще якихось тридцять чотири. Тож останні два місяці я їздила собі туди-сюди по Греції та Криті, а тепер повертаюся назад, щоб знову долучитися до боротьби на обидвох фронтах. 

— Обидвох? 

— Очевидно. Виборче право для жінок і незалежність для Ірландії. За що ж іще у нас боротися? 

Два велетенські камені спотикання у Британії останнього десятиліття, які вічно бовваніли над головою і загрожували врешті-решт розчавити країну вщент. Дійсно, за що ж іще боротися? Жодних інших фронтів на обрії. Не тепер, коли вже настало 29-те червня, а ерцгерцог Франц Фердинанд — живий-здоровий. Британія могла й далі боротися сама з собою. 

— То ви з феніїв? — запитав Стентон. — А мені здавалося, ви казали, що у вас брат — військовий. 

— Так і є. Ми не спілкуємося. 

— Але ж зі мною ви спілкуєтеся. 

— Я не фанатичка і не зневажаю військових тільки за те, що вони — військові. З братом я не спілкуюся, бо він за Карсона й ольстерців. У мене в сім’ї взагалі всі, крім мене, — запеклі юніоністи. Я ні з ким із них не спілкуюся. 

— Але ж ви з Південної Ірландії, правда? 

— Так, але ми не ірландці, ми колоністи. Властиво, безпосередньо з Ірландії не походимо, проте великою мірою нею володіємо. По суті, ми англійці і ще з часів Кромвеля займаємо чималу частину графства Віклоу. У будь-якому разі, я там виросла і тому вважаю себе ірландкою. 

— Настільки, що й говорите вже по-тамтешньому? 

Дражнив він її цілком свідомо, бо хотів ще раз побачити, як вона заливається рум’янцем. Був абсолютно впевнений, що жодні англо-ірландські землевласники з таким явним ірландським акцентом ніколи не розмовляли б, і хоч у якій школі для дівчат училася Бернадет Бердетт, цю говірку з неї там неминуче витравили б. 

— Ну, гаразд, — визнала вона, — спочатку я справді говорила так навмисне, щоб посердити своїх, вони відразу ставали злі, мов оси. А потім звикла і говорю вже цілком машинально. Мені це личить. 

— Ваша правда. 

Вони погомоніли трохи про ірландське питання і, зокрема, про Ольстер. За рік до того Британія опинилася через це питання на порозі громадянської війни, і загроза ще не минула. Бернадет, певна річ, спокійно говорити на цю тему не могла. 

— Теревенять про відданість короні та й теревенять, — сердито сказала вона, — але коли мова заходить про дотримання законів корони з боку Ольстеру, то плювати вони хотіли на якусь там відданість. Про яку демократію можна говорити, якщо люди готові дотримуватися тільки тих законів, які їм підходять? 

— Гаразд, а як же тоді суфражистки? — поцікавився Стентон. — Ваша кампанія громадянської непокори і прямої дії? Хіба це не те саме? Хіба ви не піднімаєте зброю проти закону, бо він вам не до вподоби? 

— Кампанія громадянської непокори і прямої дії, — повторила Бернадет, повільно вимовляючи слова. — Гарно сказано, треба собі записати. А ви, бачу, вмієте добирати слова. Ну, і якщо вже запитуєте, то ні, це зовсім не те саме. Ми ж не підбурюємо армію до бунту, правда? Закликати до, як ви кажете, громадянської непокори — це далеко не те саме, що вводити серед ночі сто тисяч озброєних людей і пробувати розпочати громадянську війну. Та ще важливіше… я думала, ми збираємося випити по коктейлю. 

Стентон засміявся і підкликав офіціанта, а тоді замовив «Мангеттен» та джин з мартіні й попросив обіднє меню. 

— Дозвольте вас пригостити, — сказав він. — Я наполягаю. 

— Можете собі наполягати, скільки завгодно, — відповіла вона, — але в ресторанах із незнайомими чоловіками я плачу за себе сама. Ми попросимо окремі рахунки, і я випишу чек. Якщо вам так хочеться почуватися справжнім чоловіком, то можете дати на чай. Мій гаманець у багажі, а монет у кишенях я не ношу ніколи. Вони розтягують тканину і просто нищать силует. 

Тим часом повернувся офіціант з меню у руках. 

— Хочете вірте, хочете ні, — мовив Стентон, — але, як на мене, у боротьбі за жіночі права ви переможете. Я справді так думаю. 

— Наразі щось не схоже, — похмуро відказала Бернадет. — Половина моїх подруг у в’язниці оголосили голодування, а Асквіт, свинота така, навіть у вус не дує. Таке враження, що вони там сидять і вичікують, доки ми всі або геть повибиваємося з сил, або просто повимираємо. 

— Ну, можу лише сказати, що переконаний: право голосувати ви здобудете, і то набагато скоріше, ніж сподіваєтеся. 

— Справді? Ви так думаєте? 

— Так, думаю, і ще дещо вам скажу: не мине й десяти років, як жінку оберуть до парламенту, і ще у цьому столітті жінка стане прем’єр-міністром. 

Бернадет розсміялася, та видно було, що цими словами він неабияк її потішив. 

— І звідки ж вам усе це відомо, хотіла б я знати? 

Стентон мав уже намір приголомшити її упевненим пророцтвом: у промисловому виробництві жінки, мовляв, уже невдовзі працюватимуть нарівні з чоловіками. У попередній версії століття це мало статися за якихось два роки; на той час жінки зароблятимуть собі право голосу та рівноправність кожною забитою заклепкою і кожним виробленим літаком. 

Утім, для цього потрібна була війна. Вельми масштабна війна. Та сама війна, яку він мав твердий намір відвернути. 

— Хтозна, — лише знизав плечима Стентон. — Просто мені здається, що так має бути, оце й усе. 

— Якщо вже мріяти, то сміливо, правда? — сказала вона. — Ну, ви собі помрійте, а мені час припудрити носик. 

Доки Бернадет була у вбиральні, Стентон обмірковував один дещо бентежний висновок: якщо його місія виявиться успішною, емансипація жінок неминуче відбуватиметься темпом значно повільнішим. Суфражистки почали боротьбу у 1905-му і поки що не досягнули абсолютно нічого. Кардинально правила гри змінила Велика війна і тільки Велика війна. Про це професорка МакКласкі, схоже, не подумала. 

Офіціант приніс коктейлі і прийняв замовлення на обід. До якості й смаку їжі — принаймні дорогої — у 1914-му Стентон усе ще звикав. 

Вона смакувала зовсім інакше, набагато ліпше за все, що йому доводилося куштувати у своєму столітті. Іноді виявлялася дещо грубшою, але все одно кращою; смаки немов ожили. 

Раніше він, таке враження, бачив їжу лиш у чорно-білому спектрі, а тепер вона раптом уперше заграла всіма кольорами. 

— Може, вип’ємо вина? — запитав Стентон. 

— Звичайно, — відповіла Бернадет. — Для сміливості. 

І на цих словах знову глянула йому просто у вічі. 

— Ну, але досить уже все про мене та про мене, — добряче ковтнувши свого «Мангеттену», додала вона. — Перейдімо до вас? 

Хороше запитання. Отже, до нього? 

І, на диво, вона захопила його зненацька. Хоча, як по правді, не мала б, адже рано чи пізно запитання такого штибу все одно мусило прозвучати. Просто після чотирьох тижнів суцільної мовчанки, коли у нього не було нагоди порозмовляти по-справжньому з жодною живою душею, він виявився до цього банально неготовим. Зрештою, ще й раніше, після смерті Кессі, Стентон украй рідко спілкувався з кимось, окрім МакКласкі, а на особисті теми вони майже не говорили. 

Він так звик уже жити в емоційній ізоляції і нікому про себе не розповідати, що тут аж розгубився і не знав, з чого й почати. Насилу пригадав легенду, яку підготували для нього хроносити. 

— Ну… я з колоній. З Австралії.