Вона опустила вікно й аж зойкнула від захвату. 

Стентон засміявся. Професорка мала рацію. Все це таки й справді було неймовірно. Впродовж місяців підготовки він не дозволяв собі надто замислюватися про реальність такої перспективи, припускати, що й справді може опинитися в минулому. І ось він тут. І то не в якомусь прадавньому минулому, а в Європі початку двадцятого століття. Якраз тоді, коли дива техніки були ще якісь мужні і справді хвилювали, як‑от парові двигуни та перші літальні апарати — це ж тобі не смартфони і пластична хірургія. Тоді, коли залишалися ще недосліджені території та нескорені гірські вершини. 

— Маєте рацію, професорко, — сказав він; говорив голосно, бо до купе увірвався через відчинене вікно гучний перестук коліс. — Це таки збіса круто. 

— І дівчатам можна курити! — захоплено вигукнула МакКласкі. — Я можу сісти на своє місце, за яке, хай йому чорт, таки заплатила, і запалити цигарку, і ніякий чортів чинуша з парафіяльної ради не буде верещати, що я убиваю дитину десь у сусідньому графстві. Ну ж бо, запали і ти! Ти ж студентом димів, як паровоз. Пам’ятаю, десь у 2006-му за каплицею я сама стрельнула в тебе цигарку. 

Вона відкинулася назад і з щасливим виглядом затягнулася сигаретою: цього разу вже не самокруткою, а справжньою, фабричною. Потрапивши в готелі у тютюнову крамничку, професорка поводилася, наче дитина в кондитерській, і накупила з десяток різних, давно забутих ґатунків. 

— «Плеєрс нейві кат», флотські без мундштука, — сказала вона, злегка закашлявшись, — виготовлені в ті дні, коли у нас справді був флот. Подумай тільки, Г’ю. Ми опинились у тих часах, коли королівські військово-морські сили вдвічі переважали двох своїх найближчих суперників разом узятих! Pax Britannica! Британія знову перша! Гарне відчуття, правда? А коли ти спровадиш на той світ кайзера, то Британія першою й залишиться. 

— Професорко, я ж вас попередив. Замовкніть. 

— Вибач! Вибач. Маєш рацію. Більше не повториться. Про місію — ні слова, рот на замок. Але ти цей… запали одну! 

— Не можу. Я пообіцяв… Кессі. 

— Але ж, як ти сам був слушно зауважив, її тут немає. Та й у будь-якому разі навряд чи вона мала б щось проти одненької сигаретки. 

Стентон глянув на сигарети, що спокусливо визирали з архаїчної на вигляд коробки. Без мундштука. Чистий тютюн. 

Може, й справді варто запалити, лиш одну. 

Щоб відзначити момент. Адже це таки круто: мчати у «Східному експресі» Туреччиною назустріч найдивовижнішій у цілому всесвіті пригоді. «Граніт рятує британську армію і світ»! Навіть Біґлз, мабуть, подумав би, що це вже занадто, вище голови не стрибнеш. То чому б не відзначити таку мить сигареткою? Це ж аж ніяк не означає, що Кессі більше для нього нічого не важить. Просто тут, у бойовій обстановці, свої правила, дівчатам, які чекають дома, не знані… 

Він простягнув руку. 

МакКласкі у захваті піднесла йому коробку. Ніщо не приносить узалежненим більшої радості, ніж нагода підмовити приятеля, який ще вагається, до них долучитися й у такий спосіб виправдати свою слабкість. 

— Молодчага! — сказала вона. — А ще, знаєш, у тебе є повне право на мене сердитися. Я була страшенною егоїсткою, безвідповідальною нахабою, і мала б зараз горіти від сорому. Але тепер усе буде добре. Ти з цією роботою впораєшся, я впевнена. Ти для неї ідеально підходиш. Та хіба могло бути інакше, ти ж — Граніт! Тому-то я тебе й обрала. 

Стентон уже взявся був за кінчик сигарети, щоб витягнути її з коробки, та раптом завмер. І забрав руку. 

Його зупинили останні слова МакКласкі. 

«Тому-то я тебе й обрала». 

Професорка стенула плечима. 

— Ну, гаразд, як знаєш. Твій самоконтроль просто вражає. Та твоя Кессі була, певно, вогонь, а не дівчина. 

— Так і було, — тихо мовив Стентон. 

Запала тиша. МакКласкі зі щасливим виглядом курила і, всміхаючись сама до себе, пожадливо переглядала меню з вагона-ресторану. 

«Тому-то я тебе й обрала». 

Несподівано Стентонові прийшов на пам’ять вчорашній ранок на Галатському мосту. Прохолодна, волога бруківка, з якої він підводився. Мить після того, як він урятував матір, дівчинку і хлопчика. 

Ту сімейку врятував, свою врятувати не зумів. 

І тут майнула думка: ану ж усе було набагато, просто-таки безмірно гірше? А раптом причиною їхньої загибелі став власне він? 

— Омари! — вигукнула МакКласкі. — Вони подають свіжих омарів. У потягу! Боже, я люблю це століття. 

Стентон підвівся і, прочинивши внутрішні двері купе, визирнув у коридор. Професорка далі стікала слиною над меню і навіть бровою не повела. 

— От холера, Господи Боже мій, — бурмотіла вона. — На десерт у них солодке суфле. Але ж у потягу суфле не приготуєш, га? Добре, скажу тобі, хлопче, якраз це я й збираюся з’ясувати. 

Стентон знову сів і втупився у МакКласкі. 

Невже це правда? 

Невже його справді так використали? 

Він був їм потрібен. Був потрібен тій примарній спільноті, відомій йому як орден Хроноса. Він сам або, у будь-якому разі, хтось такий, як він. Граніт Стентон, який уславився тим, що виживе де завгодно. Любитель пригод. Беззаперечно винахідливий і безсумнівно рішучий. 

А ще їм треба було, щоб його ніщо не тримало. 

«Тому-то я тебе й обрала». 

Стентонові пригадався переддень Різдва, коли він дізнався про існування ордену Хроноса. Тижні й місяці опісля. Численні розмови. Виявляється, зерна сумнівів засіялися вже тоді, та паростки пробилися на поверхню свідомості лише тепер. 

Він мав би здогадатися раніше. Це ж цілком, абсолютно очевидно, якщо логічно подумати. 

Стентон іще раз підвівся і визирнув у коридор. Цього разу МакКласкі помітила. 

— Чого це тобі не сидиться, Г’ю? Щось не так? 

— Та от, спало дещо на думку. 

— Поділишся? 

— Авжеж, чому ні. Сиджу собі і думаю: а звідки вам відомо, що їх було четверо? 

— Прошу? Не розумію. Кого було четверо? 

— Убивць у машині. Тих, що знищили мою сім’ю. «Всі четверо щезли й усе тут». Це ваші слова. Напередодні Різдва, коли я щойно до вас приїхав і ми сиділи за сніданком. Звідки ви знали, що їх у тій краденій машині було четверо? 

— Ну… Не знаю. Я так сказала? Певно, десь прочитала. А чому ти питаєш? 

— Не прочитали. Про це ніде не повідомляли. Там, звідки ми прибули, насильницька смерть — явище надто буденне, щоб про це писали в газетах; у мережі теж нічого не було. Ніде не згадували жодних подробиць. Але вам було відомо, скільки їх сиділо в машині. «Всі четверо щезли й усе тут» — це ваші слова. 

— Не знаю, Г’ю, що я там сказала, і взагалі не розумію, про що ти. Краще подивися онде меню, бо я хочу замовити ланч. 

— Торік навесні. 

— Що? 

— Свого агента ви обирали торік навесні, сказав Дейвіс. У той день, коли ми зібралися в його «оперативному штабі». Коли він сказав, що схвалює ваш вибір. Схвалює, що ви зупинилися на мені. Комітет засідав торік навесні, сказав він. І ви запропонували мене. Торік навесні. 

— Ну, торік, ну, чорт забирай, навесні, то й що з того? 

— Мою дружину і дітей убили наприкінці літа, професорко. 

— А до чого тут узагалі твоя сім’я? Я запропонувала тебе, бо ти — Граніт, чорт забирай, Граніт Стентон! Очевидний кандидат. 

— Авжеж, очевидний кандидат, який точно відмовився б від цієї роботи, бо ж вона прирікала на небуття тих єдиних у цілому світі людей, яких він любив. І зробив би все, щоб вас зупинити. 

— Та ну, Г’ю, прошу, припини. Що ти таке вигадуєш? — МакКласкі відклала меню і потягнулася до сумки. 

— Вам був потрібен солдат. Спецняк. З належною підготовкою. Той, хто пристосується і виживе у будь-якому середовищі. 

— Так, але… 

— І ще було б добре, щоб той солдат трохи знався на минулому, на людях і подіях, які те минуле створили. Випускник історичного факультету — чудово. Пристойне володіння німецькою — ще одна обов’язкова передумова, за вашими ж словами. Це вже замовлення вельми специфічне. Та коли взяти і додати до цього всього ще й вимогу, що цей солдат має бути у розпачі, самотній… чоловік, який утратив любов і просто чекає на смерть, а тому радо покине цей світ, бо його в ньому більше ніхто й ніщо не тримає… Як там писав Ньютон? «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», так?