Сука. Вбивця. Злостива тварюка. 

Він був уже на шляху додому. На шляху до того, щоб помиритися з Кессі. Вони могли б іще цілих дев’ять місяців бути разом. Мали б іще цілих дев’ять місяців щастя й любові, а тоді одночасно з рештою людства канули б волею часу і простору в забуття й небуття. Стали би воднораз зірками — він, Кессі, Тесса і Білл — мерехтіли б купкою десь на небосхилі. А тепер, через МакКласкі, їх ніколи й не існувало, а він опинився у вигнанні в іншому всесвіті. 

І чому вона не вибрала собі когось іншого? У полку ж було повнісінько реально крутих хлопців. Винахідливих, набагато досвідченіших за нього кілерів. МІ-6 мало не лускала від знуджених потенційних героїв, які відчайдушно рвалися в діло, але мусили стирчати за комп’ютерами, бо не володіли жодною африканською чи азійською мовою. Чому б не обрати одного з них? Але ж у кожного з цих хлопців було набагато більше усіляких зв’язків та емоційних прив’язаностей, ніж у нього. А він, із огляду на свою ізольованість, був просто унікальним і неповторним. Ні тобі батьків, ні братів і сестер, ні дітей від попередніх шлюбів. Одинак за обставинами, а згодом і за власним вибором. Все, що він мав на світі, — це свою крихітну сім’ю. Властиво, та сім’я й була його світом. 

І їх же так легко було позбутися. Двійко малих дітей, що туляться до мами. Простіше не буває. Ба-бах — і по всьому. 

Обери МакКласкі зі своєю зграєю живих скелетів-убивць будь-кого іншого з тих хлопців, ті одразу склали би два і два докупи. «Стривайте-стривайте, — сказали б вони тій брехливій відьмі, — вам потрібна людина, яку ніхто й ніщо у цьому світі не тримає, так? А тут раптом за останніх пів року один за одним гинуть мої рідні й близькі, мої віддані друзі і навіть далекі родичі. Щось це погано пахне…» 

І пристрелили б ту огидну стару горгону прямо на місці. У неї в кабінеті перед каміном, з чаркою коньяку в руці. 

А ціле його життя можна було розтрощити, звести нанівець за допомогою однієї-єдиної дорожньо-транспортної пригоди. Господи Боже, та МакКласкі, напевне, аж стрибала на радощах, коли згадала про нього. Абсолютно ж ідеальна кандидатура. 

— Вибач мені, Кессі, — прошепотів він, відсовуючи вбік суфле, до якого так і не торкнувся. — Вибачте, Тессо й Білле. Цій сволоті потрібен був я. Але заплатити довелося вам. 

Решту дороги до Парижа Стентон збавив здебільшого у своєму купе; бару уникав, а спроби інших пасажирів зав’язати розмову з вічно самотнім високим красенем, який щодня обідав у вагоні-ресторані, закінчувалися нічим. Смерть МакКласкі, звісно, нагнала всім трохи страху. Експрес зробив незаплановану зупинку в Люлебурґазі, де у потяг сіла поліція. Всіх пасажирів першого класу допитали, зокрема й Стентона, та оскільки на його вимогу квитки вони з МакКласкі купували й у потяг сідали окремо, а як він заходив у її купе, ніхто не бачив, ніякого зв’язку між ними не виявили. Жінка була вже в літах і подорожувала сама. В сумці у неї знайшли надпочату пляшку бренді і врешті дійшли висновку, що пасажирка спробувала напідпитку відчинити вікно і саме тоді з нею й трапився жахливий нещасний випадок. 

Втім, у будь-якому разі то була ще одна пригода, коли все висіло буквально на волосині, ще один потенційно катастрофічний за наслідками вчинок, що міг призвести до повного провалу. Стентон уявив собі, як почувався б, скніючи в турецькій в’язниці в очікуванні суду за звинуваченням у вбивстві й спостерігаючи за незворотним наближенням лихоліття Великої війни. 

Тепер потреба на якийсь час затаїтися стала ще нагальнішою. Треба було знайти місце, де можна перебути двадцять сім днів до початку місії, не завдавши і не зазнавши ніякої шкоди. Зопалу він вирішив повернутися на Лох-Марі, озеро, що загубилося бозна-де у найвіддаленішій частині північної Шотландії; саме там отримав на електронну пошту того першого листа від МакКласкі — апрошення до Кембриджа на Різдво. Отже, варто вирушити туди найкоротшою дорогою: «Східним експресом» до Парижа, потягом, поромом і знов потягом до Лондона, нічним потягом до Інвернесса, двоколкою до Марі. 

Цей задум віщував ще й певну втіху. Збудження, яким повнилися останніх півтори доби, призвело до того, що Стентон почав нарешті примирятися зі своєю важкою втратою. Мало знову не закурив. Та викриття підлої зрадливості МакКласкі сильно роз’ятрило рану, яка почала вже була помалу гоїтися. Він тужив за Кессі й дітьми так само, як тієї миті, коли дізнався про їхню загибель, тепер же до цієї глибоченної туги домішувалося ще й почуття змішаної з гнівом провини, бо ж хоч так, хоч сяк, а почасти причина їхньої смерті крилася в ньому самому. 

З усіх місцин у Британії, куди можна було б податися, далеке й усамітнене Лох-Марі нагадувало б себе у двадцять першому столітті найбільше, думалося йому. Там він був лише кілька місяців тому, намагаючись змиритися з важким ударом; туди повернеться й нині і пробуде тиждень чи два, прощаючись із тими, кого втратив. 

З цього плану Стентон дозволив собі лиш один виняток. 

Приїхавши у Лондон, він не вирушив із вокзалу Вікторія прямо на вокзал Юстон, а поїхав на метро у Кемден-таун. 

Спершу такого наміру в нього не було, та по прибутті потягом із Дувра на вокзал Вікторія його зненацька охопило нестримне бажання зробити те, що він планував зробити того ранку, коли, поклавши у гаманець роздруківки отриманих від Кессі листів, зарікся курити, звільнився з роботи, притьмом залишив розкішну яхту в Егейському морі і помчав у аеропорт. 

Поїхати додому. 

Спонукала його до цього карта метро. Вельми відмінна від добре йому знаної, та все ж зі здебільшого тими самими назвами станцій — зокрема й станцією Кемден-таун. 

Можна було зробити те, що він стільки разів робив, приїжджаючи на якийсь із лондонських вокзалів. Скочити у метро і поїхати додому. 

На ту саму вулицю. До того самого дому. 

Той дім ще там стояв, це йому було відомо. Чи то пак, уже стояв. 

На Сент-Маркс-кресент, у дільниці Прімроуз-Гілл. На забудованій у дев’ятнадцятому столітті вулиці. Ті самі цеглини й вапняний розчин, що їх вони з Кессі купили у нетривалий період заможності, коли почав приносити прибуток вебпроєкт. Дім, у якому вони жили вчотирьох із дітьми, і справді існував у цьому новому світі, де йому судилося тепер опинитися. Стентон, певна річ, усвідомлював, що ніякого реального зв’язку тут немає. Сьогодні той дім був на сто з лишком років молодший за той, який він знав, там не було нічого, що пам’ятало б його доторк чи було б йому любе. Проте, так чи інак, той дім стояв, стояв на тому ж самому місці. Його дім, такий самісінький; принаймні зовні змінитися не мав би, бо ж числився згодом у списку пам’яток місцевого значення. 

Зрештою, він же бачив його на власні очі. Якось Кессі купила на місцевому блошиному ринку і повісила на стіні у передпокої видрук світлини їхньої вулиці, зробленої близько 1910-го. Значить, те фото зняли тільки чотири роки тому. 

Лінії «Вікторія» ще не існувало, вона з’явиться лише за п’ятдесят років, а от лінія «Дістрікт» уже була, і Стентон поїхав нею з вокзалу Вікторія до Чарінґ-кросс, де пересів на свою, «Північну» (хоч тепер її називали ще «Гемпстедською»), — до Кемден-тауна. 

Відраховуючи одну по одній станції — «Тоттенгем-Корт-роуд», «Ґудж-стріт», «Воррен-стріт», «Юстон» — та не звертаючи уваги на незвичне гримотіння й торохкотіння у вагоні, він приплющив очі і на мить уявив собі, що зараз 2023-й і він їде додому, де його ждуть не діждуться дружина й діти. Ще якийсь тиждень тому така фантазія стала б для нього справжнісінькою тортурою, тепер же болю чомусь не завдавала, натомість давала змогу просто тішитися любими серцю спогадами. 

«Морнінґтон-кресент». 

«Кемден-таун». 

Стентон був удома. Його станція. Північний Лондон, рідні місця. «Кемден» — його станція і в дитинстві, і в ті часи, коли він сам став батьком. Довгий ескалатор розташовувався у тому самому місці й рухався під тим самим кутом. Додому звідси можна дійти і з зав’язаними очима.