— Ісусе милий, — охнув він, використавши проти Бернадет її ж власну вагу і знерухомивши дівчину борцівським прийомом. — Ти направду пречудова жінка, Берні. Як же шкода, що ти не можеш мені повірити… 

— Ти вбивця! — закричала вона. — Божевільний убивця!.. 

Він затиснув їй рота рукою. Помешкання, звісно, на п’ятому поверсі, проте вікно прочинене. А йому зовсім не треба, щоб поліція почула зойки і зворохобилася, збагнувши, що задум провалився. 

— О-ох! — його черга наробити шуму. Коли ці дещо завеликі передні зубки раптом вгризлися до крові йому в долоню, то вже такими милими чомусь не здавалися. 

Стентон закинув другу руку через голову Бернадет, запхав пальці їй у ніздрі й потягнув. Її волосся торкнулося його обличчя, і він відчув пахощі тих прегарних світло-каштанових пасем — ті самі пахощі, якими так насолоджувався раніше, коли вони кохалися. 

Її голова подалася назад і зуби розтислися, але тієї ж миті вона примудрилася з усієї сили хвицнути його у гомілку підбором своїх високих чобітків на ґудзиках і вирвалася-таки йому з рук. Досі Стентон діяв упівсили. Кремезний, міцний чоловік — проти тендітної жінки, дев’яносто кілограмів — проти п’ятдесяти, і то з натяжкою. Завдати їй болю він страх як не хотів, тож і розплачувався тепер за свою слабкість закривавленою долонею і різким болем у гомілці. І от Бернадет знову стояла перед ним; з того, як здіймались у неї груди, він зрозумів, що не мине й пів секунди, як вона знову закричить. 

І йому не спало на думку нічого кращого, як ударити. Відпрацьованим свінгом з лівої у скроню — ударом, який одразу відправив її у нокаут. Уперше в житті він підняв руку на жінку, мало того — на жінку, в яку був закоханий. На душі стало геть кепсько. 

На столі лежали якісь папірці й оцупок олівця. Впродовж їхньої ідилії, яка протривала тиждень, Бернадет укладала коротенькі списки закупів, щоб нічого не забути. Онде один: 

«Кава. Булочки. Сир. Фрукти. Вино. Шоколад!!» 

Стентон проковтнув клубок у горлі. Який же він був щасливий… 

А тоді перевернув той папірець і написав: «Я не той, за кого ти мене маєш. Я сказав тобі правду. До кінця життя не пробачу собі, що тебе вдарив. Кохаю тебе. Прощавай». 

Геть безглуздо, авжеж, і по-дурному. Востаннє він вибачався за секунду до того, як застрелив дівчину-квіткарку, і це тоді його мало не погубило. Зайві деталі допомагають напасти на слід. Утім, зразок його почерку вони й так уже мають завдяки формулярам, які він підписував у шпиталі. 

Потому Стентон запхав собі в ранець ще теплу хлібину, що її принесла Бернадет. Від погоні у ворожій країні він уже колись тікав і знав, що їжею за таких обставин нехтувати не варто: трапило щось під руку — бери. А тоді знову підступив до вікна. 

Три шпики далі стояли на своїх місцях. Ось і четвертий: без сумніву, старший — ще один чоловік у котелку. Ось новий котелок перекинувся словом із канотьє і рушив до першого котелка. Стентон глянув угору по вулиці, в напрямку станції метро. Побачив поліцейського у формі, біля нього — двох робітників. Поліцейський показав рукою спершу на один бік вулиці, потім — на другий, а тоді начебто накреслив ногою у чоботі уявну лінію на бруківці. Зрозуміло, готують вуличний блокпост. Віддалік з’явився невеликий військовий загін. Судячи з того, як рухалися солдати, їм наказали пересуватися якомога тихіше. Це чи не вперше Стентон бачив німецьких військових, які не тримали крок. Зиркнув по вулиці вниз: там діялося щось дуже подібне. 

Отже, зараз — останній шанс. Усі заклопотані підготовкою пастки. Якщо йому пощастить непомітно вибратися з помешкання, то фора в нього буде чималенька — фактично, цілий ранок. За задумом поліції, Бернадет мала повести його на пізній сніданок. Коли б це мало бути? Об одинадцятій? Імовірно, біля десятої, але до одинадцятої вони нервуватись ще не почнуть, це точно. А може, й до дванадцятої, бо ж абсолютно свідомо дали собі купу часу на підготовку надійної пастки. Можливо, спало на гадку Стентонові, їм також залежить на тому, щоб зробити все тихо, без зайвого розголосу, щоб ні широкий загал, ні журналісти його не побачили і не почули. Бо ж і поліція, і армія активно використовують зараз карт-бланш, який отримали на розправу з профспілками і лівими. Якщо раптом виявиться, що насправді вбивцею був якийсь англієць — сам-самісінький, чи то божевільний фантазер, чи шпигун, — то це змінить ситуацію докорінно, і влада опиниться у становищі вельми непривабливому. Тому-то він, Стентон, — перешкода, з якою треба впоратися дуже акуратно. Тому-то й затримати його явно збираються подалі від цікавих очей. 

Тож час іще є. 

Якщо тільки завчасу не отямиться Бернадет — а це, скоріш за все, так і буде. Він глянув на неї. Лежала розпростерта на підлозі. Блузка розстебнута, у виріз сорочки визирає одна грудь, набухаючи крутим пагорбом угору, до підборіддя. Грудь то підносилася, то опадала в такт рівному диханню. Це добре. Навряд чи той удар сильно їй зашкодив. 

Бернадет тихенько застогнала і поворушилася. 

Стентон витягнув з ранця свій медичний набір — той, який Бернадет принесла у шпиталь, урятувавши таким чином йому життя. Вийняв шприц, цього разу не з антибіотиком, а з заспокійливим. Тоді клякнув біля неї і, скориставшись своєю лівою рукою як джгутом, знайшов вену і зробив ін’єкцію. 

— Вибач, — шепнув знову. Схоже, це вже входило у звичку. Проте йому направду було прикро — і за неї, і за себе. 

Він застебнув їй блузку і поклав під голову подушку. 

А тоді закинув на плече свій єдиний уже ранець, ступив до вікна і виліз назовні. Настала найнебезпечніша мить. Варто комусь із поліцейських чи солдатів на п’ять поверхів нижче підняти вгору очі — і навздогін за ним одразу кинеться погоня. Проте всі там дуже заклопотані, до того ж намагаються якомога менше шуміти, а його помешкання — на найвищому поверсі, і не мине й хвилини, як він уже буде на даху. Шанси, отже, не такі й погані. Стентон став на підвіконня і сягнув до ринви. За час перебування у шпиталі ослаб він добряче, але опісля старанно працював над відновленням фізичної форми, рана ж його вже фактично загоїлася. Тож по ринві до карниза виліз без особливих проблем, там перебрався на черепичний дах, а звідти міг уже пройти уздовж цілого кварталу і спуститися на вулицю по той бік поліцейського загородження. 

Пастка залишилася позаду. Та щоби вибратися з неї, довелося спершу вдарити, а потім накачати заспокійливим Бернадет. Думка про це викликала у Стентона справжній розпач. 

Опинившись на вулиці, він швидким кроком рушив із Мітте в напрямку Лертського вокзалу. У першому ж пристойному готелі, який трапився дорогою, спинився і винайняв кімнату, з готовністю погодившись заплатити за попередню ніч, адже було, мовляв, дуже рано, і покоївки ще не стали до праці, про що його й попередили з усією належною суворістю. Роздумуючи про те, як би то надійніше замаскуватися, Стентон, властиво, на цю ранню годину й розраховував. Розумів, що Бернадет його одяг описати зуміє, і сподівався підібрати собі щось із речей, повернутих із пральні. Під дверима номерів їх уже, напевне, розклали, а от пожильці розібрати навряд чи встигли. 

Йому пощастило: прямуючи коридором до свого номера, він зумів потай розжитися на всі необхідні деталі чоловічого гардеробу. А допіру переступивши поріг свого номера, кинув убрання на ліжко і заходився змінювати свою зовнішність — що сильніше, то краще. З ранця вийняв набір для гоління та складаний ніж (серед усіх розмаїтих інструментів там знайшлися і ножиці), налив у таз для умивання води і почав голити собі голову. Зробити це самотужки було не так і легко, до того ж привертати зайву увагу порізами та струпами на голомозому черепі зовсім не хотілося, тому він змусив себе не поспішати. На щастя, дзеркало у номері мало дві бокові частини на завісах, і, повертаючи їх, голову можна було бачити майже повністю. Стентон зголив усе волосся, залишив тільки латку на маківці, а ту підстриг — дуже коротко, як велів панівний серед тогочасних німецьких військових звичай. На його думку, то була найогидніша чоловіча стрижка, на яку будь-коли сподоблялося людство.