Це буде перший, поки що не такий уже й значний приклад безглуздя, яке надалі знай наростатиме і зрештою перетворить увесь цей день на суцільний фарс. 

Імператорський потяг прибув, і Франц Фердинанд з герцогинею Софією вийшли на червоний килим, простелений на платформі. Зовні зовсім не показні, вони взагалі нікому в око не впадали б, якби не пишне вбрання. Завдяки напрочуд якісним фотографіям Стентон знав, що Софія була свого часу доволі вродлива, та після народження дітей через усілякі клопоти та турботи її врода дещо зблякла. Для неї то був дуже особливий день, якого вона нетерпляче чекала. Одна з небагатьох у її житті нагод з’явитися на публіці разом зі своїм чоловіком і отримати свою частку шани й уваги, яких вона прагнула і, на думку ерцгерцога, цілком заслуговувала. Річ у тім, що Софія була чешкою — шляхетного, звісно, роду, та все ж чешкою, а отже, вважалася не надто гожою парою для спадкоємця австро-угорського престолу. Франц Фердинанд одружився з жінкою, яку кохав. Його дядько, імператор, не тямив себе від люті і ясно дав зрозуміти, що Софія так і залишиться простолюдинкою й ніколи не отримає офіційного статусу при австрійському дворі. Ще більше боліло подружжю те, що прикрий стариган змусив свого небожа заприсягнутися: ніхто з дітей, які народяться у них із Софією, на престол не претендуватиме. 

Стентон пильно вдивлявся в обличчя жінки, яка хоч і належала начебто до однієї з найбагатших і наймогутніших родин у Європі, та попри те щодня стикалася зі зверхністю й образами. Дружина кронпринца, обраниця спадкоємця престолу розлогої і давньої імперії, за офіційним статусом вона не дотягувала навіть до найостаннішої придворної дами. Того дня була біля свого чоловіка тільки тому, що той прибув до Сараєва з інспекцією імператорських військ, і Софія таким чином супроводжувала його не як принцеса, а як дружина головнокомандувача, й могла, отже, потішитися рідкісною нагодою сидіти поруч із ним на публіці; у минулому часовому витку ця нагода стала для неї смертним вироком. Якби «Чорна рука» надумала вчинити розправу над ерцгерцогом під час якоїсь іншої з його численних привселюдних появ, Софії взагалі не було б поряд. У найкращому разі їй дозволили б чекати віддалік, тримали б у передпокої в товаристві служниці і до чоловіка підпустили б лиш опісля, коли всі урочистості та офіційні заходи були б уже позаду. 

Стентон знав, що і вона, й ерцгерцог цілковито усвідомлювали: для представника австрійського імператорського дому Сараєво — місто небезпечне, а тому парадувати там навряд чи варто, проте вирішили знехтувати загрозою заради нагоди гордо з’явитися на людях разом. 

Вони були готові ризикнути життям заради любові. 

Спостерігаючи, як герцогиня Софія, сором’язливо всміхаючись, приймає вітання від офіційних осіб, які зібралися того дня на вокзалі у Сараєві, Стентон відчував, що добре цю жінку розуміє. Середовище, до якого вона мала б належати, її відкидало. Прирікало на самоту. Софія стала жертвою зграї зарозумілих аристократів, які чванилися і гордилися з однієї-єдиної причини: їм пощастило народитись у рамках привілейованої касти. Стентонові й самому доводилося з таким стикатися, тож тепер він лише радів, що завдяки йому неабияк принижена герцогиня не помре за кілька годин, отримавши кулю в живіт. 

Навіть якщо забути на мить про світові війни, його все одно тішило, що він урятує їм обидвом життя. Вони любили одне одного; це було зрозуміло навіть за таких-от офіційних обставин. Зуміли зберегти любов попри те, що життя їхнє повнилося здебільшого задушливими формальностями та болісною зневагою. З історії йому було відомо, що щастя і пристановище ерцгерцог із герцогинею знайшли виключно у своєму коханні та в любові до своїх дітей. Коли того ж таки 28-го червня там, в іншому всесвіті, в них влучили кулі, вони ще якийсь час далі сиділи, випроставшись, і вмирали — разом, як і жили. Згодом розповідали, що ерцгерцог благав дружину не помирати. «Софі, Софі, не помирай, — за свідченням очевидців, казав він. — Живи заради наших дітей». 

На Стентона враз хвилею накотилися емоції. Ось цей чоловік у велетенському шоломі з плюмажем і з безглуздим аксельбантом на плечі був такий подібний на нього. Самотній, залюблений у свою дружину та дітей. Заради любові ерцгерцог Франц Фердинанд виступив проти батька і знехтував спадком, заради любові й помер із думкою про дітей. 

І, на додачу до всього, ще й приязно ставився до сербів, того самого народу, який буцімто стояв за замахом на нього. Франц Фердинанд усвідомлював, що вони ображені та потребують ширшої автономії. Якби він не загинув і став імператором, уся прикра історія Балкан у двадцятому столітті розгорталася б зовсім інакше. Саме тому, звісно, божевільні ксенофоби на взірець Апіса й прагнули його смерті, адже, співчуваючи сербам, він позбавляв їхній націоналізм жала. 

Словом, старий бритоголовий ерцгерцог, такий кумедний і штивний на вигляд, припав Стентонові до вподоби. 

А от Апіса, жорстокого фанатика, він просто ненавидів. 

Кортеж рушив з місця, й оркестр змовк. Побачивши вираз облич трьох офіцерів імператорської охорони тієї миті, коли вони збагнули, що ерцгерцог поїхав без них, а їм краще пошукати собі візника — і то негайно, Стентон не зумів стримати посмішки. Як колега-військовий, він добре розумів, що у них було тієї миті на серці. Напартачили вони таки добряче. 

Він повернувся спиною до вокзалу і разом із рештою натовпу вирушив у напрямку центру міста. Маршрут ерцгерцога оголосили заздалегідь, і всім було відомо, куди поїде кортеж після інспекції військових казарм. 

Стентон проймався дедалі більшою симпатією до ерцгерцога і його чеської герцогині. Вони добре знали, що перебувають, принаймні почасти, на ворожій території, що в місті повно сербських націоналістів, та все ж вирішили їхати у відкритому авто за наперед оголошеним маршрутом. Це таки справляло враження. Не надто розумна поведінка, звісно. Але смілива, ба навіть шляхетна. Міцні, мов граніт, як і він. 

Згідно з віртуальною реконструкцією того фатального дня, завантаженою у Стентонів комп’ютер, троє вбивць чатували на високопоставлену пару між казармами та міською ратушею, де мало відбутися врочисте прийняття. Всі троє своє завдання провалять, причому перші двоє виявляться настільки невдатними, що просто сміх та й годі. 

Першого кілера Стентон спостеріг, як і мало бути, у центрі міста, в садку біля кав’ярні «Мостар». То був Мухамед Мехмедбашич, один із місцевих хлопців, тесля з Герцеговини. Стентон розглядав його довго й пильно і розмірковував, чи звернув би на нього увагу в натовпі, якби заздалегідь не вивчив фото на стіні у кембриджському «оперативному штабі» і не знав напевне, що перед ним — терорист. 

На мить він перенісся подумки назад в Афганістан, де проводив якось огляд групи працівників, що зібралися перед брамою. Пригадав спеку і пісок, пригадав, як вдивлявся в обличчя, вишукуючи того, хто міг ховати під одягом вибухівку, і таки проґавив хлопця, який незабаром укоротив віку собі, а заодно й трьом Стентоновим товаришам. Насправді вгадати наперед годі. Нервуватись і пітніти можна з найрізноманітніших причин. Зовсім не обов’язково це означає, що людина обв’язана вибухівкою, проте іноді, звісно, саме так і є. 

Цікаво, де ховає свою бомбу ось цей хлопець, Мухамед Мехмедбашич, подумав Стентон. Мабуть, у тій торбині через плече, але тоді якась вона не надто велика. Смертоносна, звісно, якщо кинути влучно, от лише Мехмедбашич влучно не кине. Насправді він узагалі її не кине, бо зовсім розгубиться, аж сторопіє. 

По суті, Мехмедбашич — це, фактично, прототипний, серійний невдаха. Судячи зі Стентонового досвіду, завербована терористичними організаціями молодь переважно до цього ґатунку й належала. Зрештою, Мехмедбашич же навіть син невдахи, у нього це в генах. Його батько походив зі зубожілої шляхти. Фатальне поєднання: невдаха з претензією на манію величі. Цього хлопця, який стояв і переминався з ноги на ногу під палючим сонцем, Стентон бачив наскрізь. Класичний взірець: озлоблений на життя фанатик. Людям цього штибу завжди кортить поквитатися за свою невдатність з іншими.