Монументальними кам’яними сходами він піднявся до оздобленого колонами входу і ввійшов досередини. Там заскочив у першу-ліпшу вбиральню й одягнув лікарський халат. А далі без жодних перешкод подався углиб будівлі і, натрапивши на вахтера, поцікавився, де лежить жінка під наглядом поліції; чув, мовляв, що на вигляд вона якась благувата, ніби з цирку втекла, то цікаво було б глянути. 

Вахтер радо пояснив, як знайти потрібну палату, і додав, що розчарований «гер доктор» точно не буде. 

Прихопивши дорогою крісло-каталку, Стентон піднявся на відповідний поверх. Крісло залишив біля ліфта, а тоді знайшов палату. 

Під дверима стояло двоє чоловіків у формі, до яких Стентон одразу й підійшов, не стишуючи кроку. 

— Мені треба перевірити зіниці пацієнтки на предмет розшарування сітківки, — сказав він, вигадуючи привід просто на ходу. — Це буквально кілька секунд. Будьте ласкаві пройти зі мною в палату, тоді ви зможете засвідчити, що перевірку було проведено без жодної загрози для пацієнтки, яка перебуває під вашою опікою. 

Помітивши на обличчях поліцейських тінь вагання, Стентон не дав їм і рота розтулити. 

— Якщо ви допустите мене до своєї підопічної без нагляду, я буду змушений повідомити про це вашому керівництву, — різко кинув він. — Поліція доручила лікування цієї пацієнтки нашому закладу, і я не маю наміру заплющувати очі на порушення правил безпеки, які ви самі й установили. Тому й наполягаю, щоб процедура, яку я зобов’язаний провести, відбувалася у вашій присутності. 

І така-от, по суті, нісенітниця спрацювала. Відома схильність німців виявляти послух владі вкотре стала Стентонові у пригоді. Двоє охоронців покірно ввійшли за Стентоном у палату, де він притьмом їх і знешкодив: першого — різким ударом з лівої у скроню, другого — аперкотом з правої у підборіддя. Обидва без звука звалилися на підлогу, і Стентон упорснув їм те саме заспокійливе, яким за тиждень до того мусив приспати Бернадет. 

А тоді обернувся до постаті, що лежала на ліжку, і раптом до глибини душі пройнявся усвідомленням достоту неймовірної значущості цього моменту. 

Двоє мандрівників у часі з двох різних версій усесвіту зустрілися у третій. 

Як він і очікував, жінка лежала без пам’яті. Поранена рука і плече у неї були сильно забинтовані і на око дуже набряклі. Зараження крові, як і в нього раніше, а тому без ліків двадцять першого століття вона просто повільно згасатиме, доки не помре. 

Стентон узявся за покривало. 

Часу розмірковувати й далі про неймовірну природу цієї зустрічі, про те, що зараз його руки торкнуться до істоти з іншого віку, не мав. Сам, зрештою, був такою істотою. 

Скинувши з жінки покривало, він побачив на ній звичайну лікарняну нічну сорочку, що зав’язувалася на спині. Потому вийняв складаного ножа, перерізав зав’язки і стягнув з неї ту сорочку. 

А наступної миті Стентонові аж подих забило, і він мало не відвів мимоволі очей, бо такого скаліченого й понівеченого тіла на своєму віку ще не бачив. Гаразд, шрами від кульових поранень йому траплялися, пару таких мав і сам. І пруги від нагая, і рубці від ножа, і потрощені від ударів палицею кістки — траплялося всяке-різне, але ніколи — все вкупі на одному тілі. 

Вражало й татуювання — мішанина кепсько виконаних, наївних, на позір аматорських і водночас навдивовижу жорстоких картинок, що нагадали Стентонові наколки російських кримінальників. Серед неоковирних кривуль виднілися якісь буцім офіційного штибу цифри, а під лівою груддю — щось подібне на медичні дані. Внизу живота помітно було кілька грубих шрамів від кесаревих розтинів. 

Він витягнув з ранця нічну сорочку і нахилився, щоб трохи піднести жінку над подушкою і вдягнути ту сорочку їй через голову. 

І тут зненацька, геть несподівано жінка різко підняла ліву руку і схопила Стентона за горло, стиснула справжнісінькими лещатами. Прийом цей, одразу збагнув він, був добре відпрацьований, і міцні, мовби залізні пальці спокійно могли буквально за кілька секунд просто розчавити йому гортань. 

Перед інстинктивним бажанням самому схопити руку напасниці за зап’ястя Стентон устояв, цілком усвідомлюючи, що в цій ситуації перевага — на її боці. Хватка у неї була мертва, у нього залишалися лічені секунди. 

Жінка розплющила очі. 

А він же був упевнений, що вона непритомна. Лежала в гарячці, на око — геть квола і чахла, але доторк чужої руки, видно, привів її до тями і наділив неймовірною силою. 

— Ніхто мене не зґвалтує, — прогарчала англійською вона. 

Стентонове горло пронизував уже неабиякий біль. Хрящі гортані хрустіли і лаштувалися вламатися у трахею. У такі лещата він не потрапляв зроду. І спіймала його в ті лещата жінка, та ще й хвора. 

Вибору не було. Стентон підняв руки, які несамохіть опустив був їй на плечі, відвів трохи назад, а тоді рубонув її ребрами долонь з обох боків у шию. 

Хватка не ослабла. Взагалі. Ані на грам. 

Неймовірно. 

Звісно, бив він не на повну силу, бо аж ніяк не хотів її убити. Зате вона була вже зовсім не далеко від того, щоб убити його. 

Стентон ударив обіруч ще раз. І ще раз. Її шия скидалася на сталевий трос. З таким самим успіхом можна було застосовувати прийоми карате до ліхтарного стовпа. 

У голові в нього вже все пливло. В очах темніло. Сміх та й годі. Просто немислимо. Ще якихось десять секунд тому він збирався забрати з лікарняного ліжка безпомічну жінку. Й ось ця ж таки жінка вичавлювала з нього останній подих життя. 

Стентон згадав про складаний ніж, яким перерізав зав’язки на її сорочці; поклав був його на тумбочці біля ліжка. А тепер сягнув рукою назад і намацав — там, де й сподівався. Невеличкі ножиці, один із численних інструментів, так і залишилися відкритими. Він розмахнувся і всадив їх жінці глибоко у витягнену руку, яка тримала його за горло. 

Це дало йому менше, ніж секунду. На коротку мить хватка ослабла. Відпустити вона його не відпустила, але стиск залізних лещат і справді на якусь дрібку ослаб. Очі в неї натомість розширилися. Навряд чи напасниця повністю усвідомлювала, що відбувається, але біль у руці таки дещо її до свідомості наблизив. 

Стентон ударив ще раз. 

Очі у неї на мить спалахнули. А потім заплющилися. 

Вона знову зісковзнула у непритомність. 

Лещата поволі розімкнулися. 

Обстежувати своє мало не розтерзане горло чи вражатись безжальною несамовитістю жінки часу у Стентона не було. Проте вона мало його не прикінчила — розпростерта горілиць на лікарняному ліжку, ослаблена інфекцією, володіючи, фактично, лиш однією рукою. Дідько з ними, з наколками; схоже, ті інші хроносити таки знали, що роблять, коли обрали саме її. 

Тепер жінка у ліжку начебто й справді лежала непритомна, але Стентон був уже насторожі. Думав навіть уколоти їй заспокійливе, та не знав, якими ліками її вже накачали, тому вирішив, що ризикувати не варто. Шприц, утім, тримав напоготові — так, про всяк випадок. Він відірвав шмат простирадла і перев’язав рану від удару ножицями, тоді зумів якось натягнути їй на голе тіло нічну сорочку, а насамкінець надів на голову жіночий чепець для спання. 

То була мить достоту химерна, бо в тому чепці, з пишним білим коміром під підборіддям навіжена дикунка перетворилася раптом на образ невинності та супокою. Крім одного чи двох дрібних шрамів, обличчя в неї особливих ушкоджень не зазнало й, обрамлене білою тканиною, справляло зовсім інше враження, мало якийсь аж ніби лагідний вигляд. Якби Стентон не знав, то ніколи не повірив би, що під тією нічною сорочкою ховається худе й жилаве, пошрамоване і понівечене тіло воїна. 

Він узяв її на руки й, переступивши через охоронців, які нерухомо лежали долі, підійшов до дверей і визирнув назовні. У коридорі нікого не було. Щастить, нічого більше й не треба. Головне — вийти непоміченим з палати, а далі поводитися впевнено, майже нахабно, й усе буде гаразд, тут сумнівів Стентон не мав. Твердим кроком він вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Дивився лише вперед, голову тримав високо. Раптом просто перед ним де не взялася медсестра. Він одразу ж гиркнув наказовим тоном: