Ось тут він її очі й побачив — розпечені жарини на крижаному обличчі. 

На столику біля ліжка лежали авторучка й аркуш паперу: там він записував симптоми своєї пацієнтки. Тепер та ручка була у неї в кулаку. Чорнильний кинджал. Помітила вона її, напевне, ще давніше. Лежачи у ліжку, вдаючи непритомну, вичікуючи на свій шанс. 

Якщо пошукати, зброя завжди знайдеться. 

Так говорив колись його інструктор з рукопашного бою — давно, ще в армії. Жінка, видно, теж добре цю істину засвоїла. 

Ручка наближалася стрімко, й перо цілило прямісінько Стентонові у праве око: мало проткнути зіницю, а тоді встромитися глибоко в мозок. 

Він шарпнув головою якраз вчасно. Перо роздерло мочку вуха і, врізавшись у череп, зламалося. Жінка, схоже, вклала у той кидок усю свою силу, бо тепер, витягнувшись усім тілом, просто звалилася плиском на нього. Легке крісло подалося, перевернулося, і вони опинилися на килимі. 

Тепер уже Стентон отримав шанс використати свою перевагу у вазі. Він перекрутився на неї і навіть у такий момент діяв достатньо холоднокровно, щоб не завдати шкоди її пораненій руці. Хотів, щоб вона одужала, а тоді вже, можливо, йому пощастить переконати її не намагатися більше його прикінчити. 

Тож Стентон опинився згори і негайно цим скористався, притиснувши жінку до підлоги. 

— Припини! — гаркнув він англійською, яку чув раніше від неї. — Я тобі не ворог. Я тебе врятував. 

— Ти в мене стріляв! — відгиркнулася вона. Голос її Стентон почув уперше після того, як у шпиталі їй примарилося, начебто він хоче її зґвалтувати. Шотландський акцент, направду? 

— Це ти в мене стріляла! — мимохіть запротестував він. 

— Бо ти, ідіот, збирався вгробити того довбаного кайзера! 

— За планом хроноситів, — прохрипів Стентон, намагаючись утримати її на підлозі. — Я з ордену Хроноса. Я знаю, хто ти така, знаю про хроноситів. Я свій. 

На його немале здивування, жінка всміхнулася — перестала вириватися і справді всміхнулася. 

От лише зовсім не радісна то була посмішка: гірка, холодна й скидалася радше на звіриний вищир. 

— Та знаю я, придурку, — сказала вона. — Знаю, що ти від хроноситів. 

— Знаєш? 

Стентон був такий вражений, що на мить послабив хватку. На щастя, вона цим не скористалася: або не помітила, або свідомо ухвалила таке рішення. 

— Звідки ти знаєш? — запитав він. 

— Ми прочитали твого листа. 

От цього Стентон не сподівався аж ніяк. Насправді в усій тій метушні, яка розпочалася, коли він дізнався про прибуття ще одного мандрівника з майбутнього і вирішив установити з ним контакт, той лист геть вилетів йому з голови. Зрештою, шанси на те, що його послання потрапить-таки до адресатів, були абсолютно мінімальні. Розпачливий кидок гральних костей, кивок у бік історії. 

— Боже мій, то він там так і лежав? 

— Авжеж, лежав. Ми знайшли його тієї ночі, коли спустилися у погріб. Коли я вирушила у минуле. 

Тепер уже розслабилася вона. Схоже, битися й далі наміру вже не мала. 

— То… ми можемо поговорити? — запитав Стентон. — Зараз я тебе відпущу, ти ляжеш у ліжко, я подивлюся, чи ти не завдала собі ніякої шкоди, коли намагалася мене прикінчити, а тоді замовлю чаю і ми собі поговоримо, гаразд? 

Жінка на мить задумалася, потім кивнула. 

Він обережно відпустив її і підвівся, а тоді подав їй руку. Добре бачив, що діялося тієї миті у неї в голові. Кожне слово, кожен жест вона сприймала як загрозу. Та була ще зовсім слабка, а остання сутичка добряче її виснажила. 

Тож руку його взяла, а піднявшись на ноги, сіла на ліжко і сказала: 

— Ну, говори. 

Поговорити їм справді було про що. Розпочати Стентон вирішив із останнього приголомшливого відкриття. 

— То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років? 

— Так, лежав. У тому часі, з якого я прибула, Стамбул уже майже століття був мертвим містом. 

— Мертвим? 

— Він спорожнів під час великого голоду 1930-х. Як і всі міста Східної Європи й Малої Азії: Прага, Варшава, Будапешт, Сараєво, Загреб, Стамбул. Партія не могла їх прогодувати, а тому вивезла містян на село, щоб вони там воювали з селянами за їжу. Тоді вимерли десятки мільйонів; власне, у цьому й полягав задум. Ті, хто вижив, спробували пробитися назад, і тоді Партія відповіла хімічною зброєю. Усі землі на південь від Дунаю отруїли. Коли ми з деканом увійшли в Ньютонів погріб, там навколо уже років вісімдесят не було ні душі. Погріб і далі стояв під замком. 

У Стентона від почутого пішла обертом голова. Війна зі застосуванням хімічної зброї? Масовий голод? Міста, мертві цілими десятиліттями? Що ж то за світ такий, з якого прибула ця жінка? 

Треба, мабуть, правильно фокусувати свої запитання. Спочатку — найсуттєвіше. Перше правило польових досліджень: насамперед розібратися з тим, що потребує нагальної відповіді. 

— Чому ти далі намагаєшся мене вбити? — спитав він. — Я ж тобі допомагаю, хіба не видно? 

— Моя місія полягає у тому, щоб тебе вбити, — відповіла жінка. 

— Так, але ти зазнала невдачі. Ти мала вбити мене до того, як я вб’ю кайзера. А тепер навіщо мене вбивати? 

Вона глянула на нього, і зненацька очі її знову спалахнули несамовитим вогнем. 

— Бо ти, довбню чортів, знищив моє століття! — А тоді підхопилася й задерла аж до підборіддя свою нічну сорочку, відкривши понівечене жахливими тортурами тіло. — Ось що ти зі мною зробив. Зі мною і з мільйонами, мільйонами інших. Із мільярдами. Ти вбив моїх дітей! 

І раптом її знову пойняв гнів. Поділ сорочки опустився, та Стентон устиг побачити, як напружилися м’язи у неї на животі. Жінка пригнулась, готуючись іще раз кинутися на нього. 

— Припини, — сказав він. — Не треба. Я переможу, і ти це знаєш. Може, колись пощастить і тобі, але сьогодні не твій день. Ти ще слабка. Місяць пролежала в ліжку і зовсім втратила вагу. Словом, тобі мене не побити, тому краще не починай. Ти просто не зміцніла ще настільки, щоб дати зі мною раду. 

Вона окинула його важким поглядом і кивнула: 

— Маєш рацію. Я ще не в формі. Але скоро буду. 

І сіла на ліжко. Стентон вийшов у передпокій, де стояв телефон, і замовив у номер чай, каву і щось поїсти. 

— Як тебе звати? — спитав він, коли повернувся. 

— Кейті. 

— Зменшене від Кетрін? 

— Ні. Кей-Ті. Скорочене від KT503 b678. 

— Я — Г’ю Стентон. 

— Як тебе звуть, я знаю. 

— З мого листа? 

— Ні. Про тебе я знаю з дитинства, років з шести. Ти є в підручниках з історії, які вивчають усі піонери. 

Стентона це, звісно, геть ошелешило. 

— Що, справді? 

— Звичайно. Усі вчать про неврівноваженого фанатика-буржуя з Британії, який ненавмисне запалив іскру революції, намагаючись підставити чесних соціалістів. Як тебе прикривала ірландська хвойда Бердетт, але ти зрадливо і боягузливо втік, залишивши її в лапах монархічної поліції. 

Стентон проковтнув клубок, який раптом підступив йому до горла. 

— Ага… — протягнув він, намагаючись не думати про Бернадет і про те, що могло з нею трапитися, коли поліція збагнула, що вона не зуміла його затримати. — Ну, тепер ти бачиш, що я ніякий не фанатик і не такий уже й неврівноважений. Зі мною було приблизно те саме, що й із тобою. У 2024-му мене покликали до Кембриджа. Тебе, мабуть, теж? 

— Декан згадував цю буржуазну назву, — кивнула Кейті. — Тепер цьому місцю присвоєно номер. 

— Мене покликали туди хроносити. 

— Знаю, — повторила вона. — Кажу ж, ми прочитали твого листа. 

— У такому разі тобі вже відомо дещо про те, які жахіття творилися в моєму столітті, — сказав Стентон. — Ти знаєш, навіщо я убив кайзера: щоб відвернути найстрашнішу в історії війну. Війну, яка поклала початок жахливому століттю. Століттю, в якому людство навчилося вбивати у промислових масштабах. У 1930-х і 1940-х загинули цілі народи: євреї, цигани, поляки, українці. Усіх їх убив російський комунізм радянського штибу. 

От тепер жінка посміхнулася вже по-справжньому. Широкою посмішкою від вуха до вуха. Посмішкою, в якій, однак, і далі не було ні грама радості.