Робін непорушно стояла перед столиком, дивилася на коробку з весільними туфлями і думала. Вона ясно бачила ризики, що простяглися перед нею, мов скелі й бурхливі води під ногами канатохідця.

Ні, всіх вона таки не врятує. Для Мартіни, для Сейді, для Келсі й для Гізер вже запізно. Лайла проживе решту життя з двома пальцями на лівій руці й огидним шрамом на душі; Робін це розуміє надто добре. Однак лишається двоє маленьких дівчаток, які можуть зазнати хтозна-яких страждань, якщо ніхто не втрутиться.

Робін відвернулася від нових туфель, узяла мобільний і набрала номер, який їй дали охоче, але яким вона не сподівалася колись скористатися.

And if it’s true it can’t be you, It might as well be me.

Blue Oyster Cult, “Spy in the House of the Night”[47]

На планування Робін мала три дні, бо довелося чекати, поки її спільник добуде машину і знайде шпаринку у своєму щільному графіку. Тим часом вона сказала Лінді, що туфлі трохи тиснуть і якісь надто гламурні, і разом з мамою пішла здавати їх у крамницю. Тоді довелося вирішувати, яку брехню розповісти Лінді й Метью, щоб мати достатньо часу на втілення свого плану в життя.

Кінець кінцем Робін їм сказала, що поліція запрошує її на нову розмову. Щоб підтримати цю ілюзію, довелося сказати Шпенику, щоб не виходив з машини, коли приїде по неї; а тоді вона змусила його зупинитися біля чергового поліціянта на вулиці й повідомила, що їде знімати шви, хоч насправді це мало статися лише за два дні.

Тепер настала сьома година безхмарного вечора, і крім Робін, яка стояла під стіною Іствейського бізнес-центру, поблизу нікого не було. Сонце неквапом котилося на захід, а вдалині на затуманеному обрії в кінці Блондін-стріт підносилася незавершена «Орбіта». Робін бачила план скульптури в газетах: скоро вона буде схожа на телефон на стійці, оповитий власним спіральним дротом. Трохи далі виднілися обриси майбутнього стадіону «Олімпік». Здалеку гігантські споруди вражали і видавалися якимись нелюдяними, на цілі світи віддаленими від секретів, які (за підозрою Робін) ховалися за свіжопофарбованими дверима оселі, що (наскільки знала Робін) належала Алісі.

Тихі будинки, на які Робін дивилася, її бентежили – може, через те, що вона планувала зробити. Вони були нові, сучасні, якісь бездушні. За винятком грандіозних споруд, що їх зводили вдалині, це місце не мало характеру. Йому бракувало відчуття спільноти. Дерева не пом’якшували контурів низьких квадратних будинків (на багатьох були таблички «Незаселений»), не було крамничок, пабів, церков. Нежитлова будівля, під стіною якої стояла Робін, мала занавішені білим вікна і металеві гаражні двері, рясно помальовані графіті; жодного прихистку. Серце Робін важко калатало, ніби після пробіжки. Ніщо не змусить її відступити – але було страшно.

Почулися кроки, і Робін рвучко розвернулася, спітнілими пальцями схопившись за другу кишенькову сирену. В її бік чимчикував Шпеник – високий, розслаблений, вкритий шрамами. В одній руці він мав батончик «марс», у другій – цигарку.

– Іде, – нерозбірливо повідомив він.

– Ти впевнений? – спитала Робін. Серце закалатало ще швидше. У голові почало наморочитися.

– Чорна дівка, двоє дітей, уже на цій вулиці. Побачив її, коли купував оце, – Шпеник помахав «марсом». – Будеш?

– Ні, дякую, – відмовилася Робін. – Е-е... можеш сховатися? – Точно не треба, шоб я зайшов з тобою?

– Ні, – відповіла Робін. – Тільки якщо побачиш... його.

– Впевнена, шо того скотиняки там нема?

– Я двічі дзвонила у двері. Впевнена, його немає.

– Я тоді отам за рогом, – лаконічно відповів Шпеник і побрів, то затягуючись цигаркою, то відкушуючи від «марса», туди, де його не буде видно від Алісиних дверей. Тим часом Робін хутко рушила вулицею, щоб Аліса не пройшла повз неї, коли заходитиме всередину. Зайшовши під балкон темно-червоного багатоквартирного будинку, Робін бачила, як на Блондін-стріт увійшла висока чорна жінка, що тримала за руку маленьку дівчинку. Слідом ішла старша дівчинка – на погляд Робін, десь років одинадцятьох. Аліса відімкнула двері й разом з доньками увійшла всередину.

Робін повернулася до будинку. Сьогодні на ній були джинси і кросівки: жодних більше спотикань і падінь. Під лубком болюче пульсували заново зшиті сухожилки. Коли вона постукала в Алісині двері, серце стукотіло так, що аж стало боляче. Робін чекала. У віконце праворуч від дверей визирнула старша донька. Робін знервовано всміхнулася.

Дівчинка зникла з очей.

За хвилину з’явилася жінка, розкішна за будь-яким стандартом. Висока, чорношкіра, з фігурою моделі, що демонструє купальники, вона мала волосся до талії, заплетене у кіски-твісти. Перша думка, що промайнула в голові Робін, була така: якщо стрип-клуб був готовий вигнати Алісу, мабуть, вона таки має складний характер.

– Так? – вона насуплено глянула на Робін.

– Добридень, – сказала Робін, у якої пересохло в роті. – Ви – Аліса Вінсент?

– Так. А ви хто?

– Мене звати Робін Еллакотт, – відповіла Робін, так само відчуваючи сухість. – Я хочу... можна мені сказати вам кілька слів про Ноеля?

– А що Ноель? – спитала Аліса.

– Гадаю, краще поговорити всередині, – запропонувала Робін.

Аліса мала сторожкий і зухвалий вигляд людини, яка повсякчас готується до нового удару з боку долі.

– Будь ласка. Це важливо, – додала Робін, а в роті в неї стало так сухо, що аж язик липнув до піднебіння. – Інакше я б не просила.

Їхні погляди зустрілися: Аліса мала очі теплого відтінку карамелі, Робін – чистого сіро-блакитного кольору. Робін була певна, що Аліса відмовиться. Аж ось очі в обрамленні густих вій розширилися, й обличчям Аліси промайнуло дивне збудження, ніби її спіткало якесь приємне відкриття. Без зайвого слова Аліса відступила назад у тьмяний коридор і дивно екстравагантним помахом руки запросила Робін увійти.

Робін не знала, де взялося відчуття, що це якась каверза. Тільки думка про двох дівчаток у цьому будинку змусила її переступити поріг.

За крихітним коридором була вітальня. З меблів – лише диван і телевізор. На підлозі стояла настільна лампа. На стіні висіло дві фотографії у дешевих позолочених рамках: на одній пухкенька мала Захара в бірюзовому платтячку і з такими самими заколками-метеликами у волоссі, на другій – її старша сестра в бордовій шкільній формі. Сестра була викапана красуня-мама. Фотограф не зміг викликати в неї усмішку.

Робін почула, як замкнули замок на вхідних дверях. Вона розвернулася. Кросівки рипіли на полірованому ламінаті. Десь неподалік гучне «дзинь!» сповістило про те, що мікрохвильова піч закінчила роботу.

– Мамо! – почувся пронизливий голос.

– Енджел! – гукнула Аліса, заходячи до кімнати. – Не ходи сюди! Так, – мовила вона, склавши руки на грудях, – і що ти хотіла мені сказати про Ноеля?

Відчуття, що Аліса злостиво радіє, бо підтвердилася якась її власна підозра, посилилося від гидкого усміху, який перекривив її прегарне обличчя. Екс-стриптизерка стояла, схрестивши руки на грудях, так що перса її випнулися, мов носова фігура корабля, а довгі твісти-мотузки звисали до талії. Вона була на два дюйми вища за Робін.

– Алісо, я працюю з Кормораном Страйком. Він...

– Я знаю, хто він... – Таємна вдоволеність, яку ніби вселила у неї поява Робін, раптом зникла. – Це той покидьок, що довів Ноеля до епілепсії! Чорт забирай! Отже, до нього подалася, га? Разом змовилися? Чого ти до копів не пішла, сука брехлива, якщо він! дійсно!..

Вона сильно штовхнула Робін у плече, і не встигла та себе захистити, як Аліса почала з кожним наступним словом посипати її ударами.

– ...щось! тобі! заподіяв!..

Аліса дубасила її всюди, де бачила: Робін підняла ліву руку, затуляючись, оберігаючи праву, тоді копнула Алісу в коліно. Та зойкнула від болю і відскочила; за спиною Робін почула крик маленької дитини і кроки старшої сестри, що увійшла до кімнати.