«Дисципліна шкутильгає, – визнав детектив, коли переглянув досьє на Лейнга, – але який з нього ґвалтівник? У нього дружина з Англії; вона тут, з ним».

І Страйк повернувся до розслідування справи про наркотики під пекучим сонцем. За кілька тижнів, маючи тепер солідну бороду (відрощував її щоразу, коли хотів мати «неармійський» вигляд), він лежав на підлозі задимленого горища і слухав предивну історію. Обшарпаний одяг Страйка, його «ісусівські» сандалі, широкі шорти і розмаїті браслети на широкому зап’ястку – наркоторговець, обкурений юний кіпріот, який валявся поруч, і не підозрював, що має в його особі справу з військовою поліцією. Вони відпочивали собі з косяками в руках, і новий приятель назвав Страйкові імена кількох солдатів, що торгували на острові – і не тільки канабісом. Юнак мав сильний акцент, Страйк уважно запам’ятовував перекручені імена – чи, може, псевдоніми, – і «Данналенг» не одразу поєднався у нього з уже знайомим іменем. Тільки коли юнак почав розповідати, що той «Данналенг» прив’язує і катує дружину, Страйк зрозумів, що йдеться про Лейнга.

– Псих, – байдужо розповідав волоокий хлопчина. – Бо вона піти хотіла.

У відповідь на обережні, ніби між іншим, розпитування кіпріот повідав, що історію чув від самого Лейнга. Склалося враження, що той розповів її почасти для розваги, а почасти – щоб юнак знав, з ким має справу.

Коли наступного дня Страйк зайшов до Сіфорт-Естейту, полудневе сонце пекло нещадно. Будинки тут були найстаріші на всій базі, потиньковані, трохи обшарпані. Страйк обрав для візиту час, коли Лейнг, з якого зняли обвинувачення у зґвалтуванні, був на службі. Подзвонивши у двері, Страйк почув лише далекий плач дитини.

– Вона, здається, боїться відкритого простору, – розповіла балакуча сусідка, що вибігла поділитися своєю думкою. – Щось там з нею не так. Дуже сором’язлива.

– А що її чоловік? – спитав Страйк.

– Донні? Ой, це душа компанія, – коротко відповіла сусідка. – Ви би бачили, як він зображає капрала Оуклі! Просто викапаний! Дуже смішно.

Існували численні правила, які обмежували проникнення до житла іншого солдата без його виразної згоди. Страйк стукав у двері, але ніхто не підходив. Він і далі чув дитячий плач. Страйк обійшов будинок. Фіранки на всіх вікнах були запнуті. Він постукав з чорного ходу. Нічого.

«Почув, що плаче дитина», – ось єдине, що він зможе сказати на виправдання своїх дій. Можливо, цього буде недосить, щоб пояснити проникнення в чуже житло без ордера. Страйк не довіряв людям, які надто покладалися на інстинкти чи інтуїцію, але зараз був упевнений: щось не так. Він мав дуже тонко налаштоване чуття на все дивне, нездорове. Протягом усього дитинства він був свідком речей, які інші люди бачили хіба в кіно.

Двері піддалися й відчинилися з другого удару. В кухні смерділо. Сміття не виносили кілька днів. Страйк рушив усередину будинку.

– Місіс Лейнг?

Відповіді не було. Слабкий дитячий плач лунав з другого поверху. Страйк пішов сходами, гукаючи.

Двері до спальні були відчинені. В кімнаті панувала напівтемрява. Смерділо жахливо.

– Місіс Лейнг?

Вона була гола, прив’язана за одну руку до узголів’я і накрита просоченою кров’ю ковдрою. На матраці поруч лежало немовля в самому лише підгузку. Страйк бачив, що дитя якесь маленьке, нездорове.

Страйк кинувся визволяти жінку, однією рукою вже намацуючи телефон, щоб викликати швидку, але та захрипіла:

– Ні... ідіть геть... забирайтеся...

Страйк нечасто бачив такий страх. Чоловік був настільки нелюдяний, що здавався їй надприродною істотою. Поки Страйк звільняв її руку – зап’ясток був опухлий, закривавлений – жінка благала облишити її. Лейнг пообіцяв, що уб’є її, якщо дитина до його повернення не припинить плакати. Жінка ніби не могла навіть уявити майбутнє, у якому Лейнг не всемогутній.

Дональда Лейнга засудили на шістнадцять років за знущання над дружиною, і саме свідчення Страйка дозволили це зробити. Лейнг до останнього все відкидав, казав, що жінка сама себе прив’язала, що їй таке подобається, такий фетиш, що вона занедбала дитину і хоче підставити його, що це все – підстава.

То були найбрудніші Страйкові спогади. Дуже дивно було проживати їх наново, коли «міні» мчав повз зелені пагорби, що сяяли під чимдалі яскравішим сонцем. Такі краєвиди для Страйка були новиною. Гранітні скелі й округлі пагорби здавалися чужинно-величними – безлісі, спокійні, просторі. Більшу частину дитинства Страйк провів біля моря, де повітря відгонило сіллю; а тут була земля лісів і річок, загадкова й таємнича – не така, як Сент-Мос, маленьке містечко (колись притулок контрабандистів), де кольорові будиночки збігають схилом до пляжу.

Проминаючи мальовничий віадук праворуч, Страйк думав про психопатів, які трапляються всюди, а не тільки в нетрях і сквотах, серед злиднів; трапляються навіть тут, серед цієї безжурної краси, Такі, як Лейнг, – мов пацюки: знаєш, що є, але якось не замислюєшся, поки не зіткнешся впритул.

Обабіч дороги височіло двійко мініатюрних замків. Страйк в’їхав у рідне містечко Дональда Лейнга, і сліпучо-яскраве сонце прорвалося крізь хмари.

За скляними дверима крамниці на центральній вулиці висів рушник. Його прикрашали наведені чорним контуром зображення місцевих цікавинок, але Страйкову увагу привернули кілька стилізованих жовтих троянд, точно як на татуюванні, що його він бачив на дужому ручиську Дональда Лейнга. Затримавшись, Страйк прочитав вірша:

Ось місто з-поміж усіх міст, таким воно і буде:

Мелровз, Шотландії смарагд, де жиють вільні люди.

Страйк лишив «міні» на стоянці біля абатства, чиї темно-червоні арки підносилися у блакитне небо. Далі на південний схід виднівся потрійний пік гори Ейлдон-Гілл, який Страйк відзначив ще на мапі; ця гора надавала краєвидові драматизму. З’ївши сандвіч з беконом за вуличним столиком найближчої кав’ярні, Страйк викурив цигарку і випив другу на сьогодні чашку міцного чаю, а тоді вирушив на пошуки вулиці Узвій – її записав домашньою адресою Лейнг, коли вступав до армії шістнадцять років тому. Страйку назва здалася дивною. Це «узвіз»? Чи вулиця звивається?

Під сонячним світлом містечко здавалося благополучним. Страйк піднявся крутою головною вулицею на центральний майдан, де посеред клумби підносилася колона з єдинорогом на верхівці. На круглому камені, вмурованому в бруківку, було записано стару римську назву міста – Тримонтій. Страйк вирішив, що вона походить від триглавої гори неподалік.

Здається, він проґавив Узвій, який, коли вірити мапі на телефоні, відходив від головної вулиці. Страйк повернувся назад і праворуч знайшов вузький прохід у стіні; машина б не влізла. За ним виднівся затінений двір. Колишнє Лейнгове житло мало невисокі сходи і яскраво-сині двері.

На стукіт майже одразу відчинила симпатична чорнява жінка, явно замолода для Лейнгової матері. Коли Страйк пояснив, чого йому треба, жінка відповіла з приємним м’яким акцентом:

– Місіс Лейнг? Та вона тут уже років десять не мешка’.

Не встиг Страйк засмутитися, як вона додала:

– Живе тепер на Динглтон-роуд.

– Динглтон-роуд? А це далеко?

– Та ось там, недалечко, – жінка вказала собі за спину і праворуч. – Але який номер, того не знаю, пробачайте.

– Нічого. Дякую за допомогу.

Ідучи брудним провулком назад до залитого сонцем майдану, Страйк раптом подумав, що ніколи не чув, як Дональд Лейнг розмовляє – хіба тільки як той лаявся йому у вухо на боксерському ринзі. Коли Страйк працював над справою про наркотики, то не міг з тією бородою ходити до штаб-квартири, тож допит Лейнга після арешту проводили інші люди. Пізніше, розібравшись із наркотиками і поголившись, Страйк давав свідчення проти Лейнга, але уже вилетів з Кіпру, коли той постав перед судом і заперечував, що зв’язував чи катував свою жінку. Перетинаючи Маркет-сквер, Страйк подумав, що той акцент узграничанина-шотландця міг почасти бути причиною, через яку люди так довіряли й симпатизували Донні Лейнгу, пробачали йому. Детектив десь читав, що маркетологи використовують шотландську говірку, щоб створити враження цілісності й чесності.