Чоловік рушив назустріч і пройшов так близько до неї, що міг би відчути її парфуми, якби вулиця не повнилася людьми, вихлопом машин і курявою. Секретарка не звернула на нього уваги – ніби він був дорожнім конусом. Чоловіка це трохи розсердило, хоч він і хотів лишитися непоміченим. Він її вирізнив з-поміж інших, а вона така байдужа!

З іншого боку, чоловік дізнався дещо цікаве: вона кілька годин плакала. Він знав, який жінки після цього мають вигляд: бачив це багато разів. Опухлі, червоні, пика набрякла, з очей ллє, скавчать: усі вони так роблять. Люблять корчити з себе жертви. Доводиться вбивати, щоб уже стулили пельку.

Чоловік розвернувся і рушив слідом за Секретаркою в бік Денмарк-стріт. Коли жінка в такому стані, то розм’якає – такого не досягнути страхом чи стресом. Вона забуває робити те, що ці суки всі роблять, щоб тримати на відстані таких, як він; не ховають у кулаках ключі, не хапаються за телефони, не кладуть у кишені сирени, не ходять з подружками. Стають липучі, вдячні за добре слово, за уважність. Саме так чоловік приручив Оту.

Він пришвидшив кроки, коли Секретарка звернула на Денмарк-стріт, яку преса нарешті облишила, за вісім днів так нічого і не впіймавши. Вона відчинила чорні двері офісу і зайшла всередину.

Вийде знову чи весь день буде там зі Страйком? Чоловік дуже сподівався, що вони злягаються. Напевно, що злягаються. Повсякчас наодинці в тому офісі – та точно.

Чоловік сховався в одвірку і витягнув телефон, усе поглядаючи на другий поверх будинку номер двадцять чотири.

Уперше до Страйкового офісу Робін увійшла на ранок після своїх заручин. Відмикаючи сьогодні скляні двері, вона пригадала, як мінився сапфір на заручній каблучці. Невдовзі по тому з офісу вибіг Страйк і мало не скинув її з металевих сходів, де можна було розбитися на смерть.

Каблучки на її пальці більше не було. Місце, яке та стільки місяців обіймала, здавалося гіперчутливим, ніби каблучка лишила опік. Робін мала в руках дорожню сумку, де лежала зміна одягу п туалетне приладдя.

«Не можна тут плакати. Не смій плакати».

Вона автоматично виконала всі ритуали початку трудового дня: зняла плащ і повісила поруч із сумочкою на гачок біля дверей, сховала велику сумку під стіл, щоб Страйк не побачив. Робін по кілька разів перевіряла, чи зробила все, що треба. Вона почувалася безплотною, ніби привид, чиї холодні пальці можуть прослизнути крізь лямки сумок і ручки чайників.

Щоб розвалити стосунки, які тривали дев’ять років, вистачило чотирьох днів. Чотири дні чимдалі гострішої ворожості, озвучених образ, висловлених обвинувачень. У ретроспективі дещо здавалося дріб’язковим. «Лендровер», кінні перегони, її рішення взяти з собою ноутбук. У неділю була дрібна сварка на тему того, чиї батьки платять за машини на весілля; з неї виріс новий скандал щодо жалюгідності її заробітків. Сідаючи у «лендровер» уранці в понеділок, щоб їхати додому, Робін і Метью майже не розмовляли.

А вчора ввечері, вже у Вест-Ілінгу, спалахнула сутичка, яка здрібнила всі попередні сварки, зробила з них просто коливання ґрунту, попередження про сейсмічне лихо, яке розвалить геть усе.

Скоро спуститься Страйк. Робін чула, як він ходить у квартирі нагорі. Вона знала, що не можна зараз бути розкислою, нездатною дати раду ситуації. Тепер вона не має нічого, крім роботи. Доведеться знайти кімнату в чиїйсь квартирі – на більше з тими копійками, що їй платить Страйк, не вистачить. Вона спробувала уявити майбутніх сусідів по житлу. Буде ніби повернення до гуртожитку.

«Не думай про це зараз».

Готуючи чай, Робін виявила, що забула бляшанку з пакетиками чаю з «Бетті», яку купила невдовзі по останній примірці весільної сукні. Це відкриття мало не добило Робін, але потужним зусиллям волі вона стримала сльози і понесла чашку до комп’ютера, готуючись переглядати листи, які накопичилися протягом їхнього тижневого вигнання з офісу.

Страйк, як вона знала, тільки-но повернувся з Шотландії: приїхав нічним поїздом. Щойно спуститься, треба буде почати про це розмову, щоб відвернути його увагу від її червоних опухлих очей. Виходячи зранку з квартири, Робін намагалася покращити свій вигляд за допомогою льоду й холодної води, але користі з того було небагато.

Метью намагався спинити її, коли вона виходила з квартири.

Він теж мав жахливий вигляд.

– Слухай, треба поговорити. Ми мусимо поговорити.

«Більше не мусимо, – подумала Робін. Руки трусилися, коли вона підносила до вуст гарячий чай. – Я більше не мушу робити нічого, чого не хочу робити».

Цю сміливу думку якось применшила самотня гаряча сльоза, що раптом стекла по її щоці. Робін нажахано витерла її; вона думала, що вже все виплакала. Розвернувшись до монітора, вона почала набирати відповідь клієнту, який опротестував свій рахунок, але заледве розуміла, що пише.

Зі сходів почулися кроки, і Робін опанувала себе. Двері відчинилися. Робін звела очі. Чоловік, що стояв на порозі, не був Страйком.

Її охопив первісний, інстинктивний страх. Не було часу аналізувати, чому незнайомець справив на неї такий ефект; Робін просто знала, що він небезпечний. Водномить Робін збагнула, що до дверей не добіжить, що кишенькова сирена лишилася в плащі, а найефективніша зброя під рукою – це гострий ніж для листів за кілька дюймів від її лівої руки.

Чоловік був худий і блідий, з поголеною головою і ластовинням на широкому носі; мав великий рот і товсті губи. Його зап’ястки, кісточки пальців і горло вкривали татуювання. Збоку в усміхненому роті поблискував золотий зуб. Від середини верхньої губи до вилиці збігав шрам, і губи кривилися нагору – така собі вічна усмішка Елвіса Преслі. На чоловіку були мішкуваті джинси і спортивна куртка, а ще від нього сильно тхнуло старим Тютюном і канабісом.

– Шо як? – сказав він. По черзі похрумтів пальцями обох рук, які тримав опущеними вздовж тулуба. Клац-клац-клац. Рушив усередину. – Ти шо, сама тут?

– Ні, – вимовила Робін, у якої пересохло в роті. Хотілося схопити ніж для листів раніше, ніж він наблизиться. Клац-клац-клац. – Мій бос просто...

– Шпеник! – почувся з дверей голос Страйка. Незнайомець озирнувся.

– Куш, – озвався він, перестав хрумтіти пальцями, простягнув руку, і вони зі Страйком привіталися, ударившись кісточками кулаків. – Шо як, братуню?

«Боже милостивий», – подумала Робін, мало не зомлівши від полегшення. Чому Страйк не попередив її про цього чоловіка? Вона відвернулася до листів, щоб Страйк не бачив її обличчя. Страйк повів Шпеника до кабінету і зачинив двері, але вона встигла почути слово «Віттакер».

Зазвичай Робін жалкувала, що не сидить у тому кабінеті разом зі Страйком і не чує, про що говорять. Закінчивши розбирати пошту, вона подумала, що слід запропонувати їм каву. Але спершу вийшла до маленької вбиральні на сходах, де сильно відгонило каналізацією (жодні освіжувані повітря не допомагали).

Страйк тим часом роздивився Робін достатньо добре, щоб вжахнутися з її вигляду. Він ніколи не бачив її такою блідою, з такими набряклими й червоними очима. Сівши за стіл і готуючись слухати, що там Шпеник зібрав на Віттакера, Страйк подумав: «Що той паскудник їй заподіяв?» На якусь мить – до того, як уся його увага зосередилася на Шпенику, – Страйк уявив, з яким задоволенням дає Метью прочухана.

– Чо’ пика така потворна, Куше? – спитав Шпеник, зручно влаштовуючись у кріслі навпроти й енергійно хрумтячи пальцями. Цю звичку він мав з підліткового віку, і Страйкові шкода було людини, яка додумається просити його припинити.

– Не виспався, – пояснив Страйк. – Кілька годин тому приїхав з Шотландії.

– Зроду не був у Шотландії, – повідомив Шпеник.