Чоловік вийшов на парковку і звів очі на свою квартиру. Фіранки були запнуті. Але він ладен був заприсягтися, що не запинав їх.

And now the time has come at last To crush the motif of the rose.

Blue Oyster Cult, “Before the Kiss”[52]

Світло у єдиній спальні не працювало. Страйк увімкнув ліхтарик, який приніс із собою, і повільно підійшов до єдиного предмету умеблювання – дешевої соснової шафи. Зарипіли дверцята.

Всередині все було обклеєно газетними статтями про Шеклвелльського різника. Над усіма вирізками висів портрет, роздрукований на аркуші формату А4 – мабуть, з інтернету. Страйкова мати, юна й оголена, з піднятими над головою руками; хмара довгого темного волосся ледь прикриває гордовито виставлені груди, а над темним трикутним лобкового волосся вигинається химерний шрифт: «Панна з солоним лососем».

Страйк опустив очі на денце шафи, де стос журналів з жорстким порно сусідив з чорним сміттєвим пакетом. Тицьнувши ліхтарик під пахву, Страйк руками у латексних рукавичках розкрив пакет. Там лежало кілька предметів жіночої білизні, деякі з яких

задубіли від висохлої крові. На самому дні пакета пальці Страйка намацали тонкий ланцюжок і сережку у формі кільця. У світлі ліхтарика заблищала підвіска-серце. На сережці виднівся слід засохлої крові. Страйк склав усе назад у пакет, причинив дверцята шафи і рушив до кухні, звідки і йшов гнилий запах, що виповнював усю квартиру.

У сусідньому помешканні ввімкнули телевізор. Крізь тонку стіну почулися постріли. Страйк розчув тихий обкурений сміх.

Поруч з чайником стояли банка розчинної кави, пляшка віскі «Беллз» і збільшувальне дзеркало, і лежала бритва. Плиту покривав густий шар жиру й пилу; схоже, нею не користувалися дуже давно. Дверцята холодильника протерли брудною ганчіркою, що лишила по собі рожеві розводи. Страйк був потягнувся до клямки, аж тут у кишені завібрував мобільний.

Дзвонив Шпеник. Домовлялися, що дзвонити не будуть – тільки писати повідомлення.

– Бляха-муха, Шпенику, – сказав Страйк, піднімаючи мобільний до вуха. – Я ж казав...

Дихання за спиною він почув за якусь мить до того, як засвистів, опускаючись йому на шию, мачете. Страйк сахнувся убік, впустив мобільний, послизнувся на брудній підлозі. Коли падав, лезо в польоті різнуло йому по вуху. Згорблена тінь знов занесла мачете – ударити Страйка на підлозі; Страйк копнув нападника у пах, той рохнув від болю і відступив на два кроки, а тоді знову підняв мачете.

Підхопившись навколішки, Страйк сильно вдарив убивцю кулаком по яйцях. Мачете випав у Лейнга з руки і ляснувся Страйкові на спину. Той закричав від болю, але одночасно схопив Лейнга за коліна і повалив його. Лейнг врізався головою у дверцята плити, але його товсті пальці шукали Страйкове горло. Страйк спробував його вдарити, але чимала вага іншого чоловіка притиснула його до підлоги. Тепер великі й сильні ручиська нападника зімкнулися йому на горлянці. Величезним зусиллям Страйк зумів буцнути Лейнга головою, і череп другого чоловіка знов гепнувся об дверцята плити...

Вони перекотилися, і тепер згори був Страйк. Він намагався ударити Лейнга кулаком, але той реагував швидко, як колись на рингу: однією рукою відбив удар, а другою врізав Страйкові по підборіддю, так що той смикнув головою. Страйк знову ударив, але куди б’є, не бачив. Влучив у кістку, почув тріск...

А тоді нізвідки вилетіло кулачисько Лейнга і влетіло Страйку просто в обличчя; той відчув, як хруснув ніс; полилася кров, а сам він аж хитнувся назад від сили удару. З очей лилися сльози, все попливло: от Лейнг, стогнучи й задихаючись, відштовхує його... от, ніби фокусник, нізвідки видобуває різницького ножа...

Напівосліплий і з повним ротом крові, Страйк побачив блиск леза у місячному світлі й копнув ножа в руці Лейнга своєю штучною ногою. Почувся притишений дзвін метала об метал, коли ніж ударився об сталевий штир його гомілки. Тоді Лейнг знов заніс ніж, і...

– Ні, гад, не вийде!

Шпеник ззаду захопив голову Лейнга у захват. Страйк, не подумавши, схопив ніж за лезо і порізав руку. Шпеник і Лейнг боролися: шотландець був значно більшим і швидко почав брати гору. Страйк ще раз сильно копнув ножа протезом і цього разу таки вибив його з руки Лейнга. Тепер вони разом зі Шпеником почали змагати його.

– Здавайся, бо поріжу! – горлав Шпеник і душив Лейнга за шию, а шотландець лаявся й пручався, стискаючи важкі кулачиська; зламана щелепа обвисла. – Не в тебе одного тут є перо, жирна ти скотиняко!

Страйк витягнув наручники – найдорожчий елемент спорядження, який він забрав з відділу спеціальних розслідувань. Тільки разом Страйкові та Шпенику вдалося розвернути Лейнга так, щоб можна було надягнути кайданки, завівши товсті руки йому за спину. Лейнг пручався і безугавно лаявся.

Не маючи більше необхідності тримати Лейнга, Шпеник так копнув його у діафрагму, що вбивця тихо й протяжно захрипів, і на деякий час мову йому відняло.

– Ну шо ти, Куше? Куше, де він тебе дістав?

Страйк відкинувся на плиту. З порізу на вусі рясно текла кров, і з порізаної долоні теж, але найбільше його турбував ніс, який напухав на очах, бо кров звідти заливала рот і заважала дихати.

– На, Куше, – сказав Шпеник, повернувшись після короткого обшуку квартирки з рулоном туалетного паперу.

– Дякую, – нерозбірливо вимовив Страйк. Напхавши у ніздрі скільки міг паперу, він опустив очі на Лейнга. – Давно не бачилися, Рею.

Лейнг, досі задиханий, не відповів. Його лисина слабко блищала у місячному світлі, що раніше грало на його ножі.

– Ти ж наче казав, його Дональд звати? – з цікавістю спитав Шпеник; Лейнг посовався на долівці, і Шпеник знов копнув його в живіт.

– Звати, – підтвердив Страйк, – і годі вже його бити. Коли щось порветься всередині, мені перед судом за це відповідати.

– То чого ти на нього кажеш...

– Оскільки... – почав Страйк. – Так, Шпенику, нічого тут не чіпай, не треба тут твоїх відбитків... Оскільки Донні живе під чужим іменем. Коли він не тут, – сказав Страйк, підійшов до холодильника і поклав на клямку ліву руку, на якій була ціла латексна рукавичка, – то є героєм-пожежником Реєм Вільямсом, який живе у Фінчлі з Гейзел Ферлі.

Страйк відчинив дверцята холодильника, а тоді, так само лівою рукою, морозильну камеру.

Всередині лежали груди Келсі Платт, тепер висушені, мов інжир, жовті, жорсткі. Поруч – пальці Лайли Монктон з фіолетовим лаком на нігтях і глибокими слідами від зубів Лейнга. Ще далі – пара відрізаних вух з маленькими пластиковим сережками у вигляді ріжків морозива, і пом’ятий шмат плоті, на якому можна було розрізнити ніздрі.

– В Бога й душу, – мовив Шпеник, який і собі зазирнув усередину з-за спини Страйка. – В Бога й душу, Куше, це ж шматки...

Страйк зачинив морозильник і дверцята холодильника й обернувся до свого бранця.

Тепер Лейнг лежав тихо. Страйк був певен, що його хитрий лисячий мозок уже думає, як повернути цю безнадійну ситуацію на користь, як довести, що Страйк його підставив, підкинув докази.

– Я мав би тебе упізнати, так, Донні? – спитав Страйк, загортаючи праву руку в туалетний папір, щоб зупинити кровотечу. Тепер, у тьмяному місячному світлі, що лилося крізь брудне вікно, Страйк бачив риси Лейнга під стоунами зайвої ваги, які наросли на його колись міцному м’язистому тілі від стероїдів і нестачі фізичної активності. Зайва вага, суха зморшкувата шкіра, борода, що її він відпустив, щоб приховати віспини, те, як він удавано човгав, – усе створювало враження чоловіка, на десять років старшого за свій справжній вік.

– Мав би впізнати тебе, щойно ти відчинив переді мною двері оселі Гейзел, – провадив Страйк. – Але ти ховав обличчя, прикидався, що сльози витираєш, га? Що ти тоді зробив – чимось натер очі, щоб опухли?

Страйк простягнув пачку цигарок Шпенику, тоді закурив сам.