– Я подзвоню Вордлу, – сказав Страйк, але замість потягнутися по мобільний, надряпав чотиризначний код на папірці й вийняв з гаманця кредитку. – Робін, ходи зі Шпеником і зніми йому грошей, а тоді повертайся.

Робін узяла записку і картку, до смішного вдячна за можливість вийти на свіже повітря.

– І, Шпенику, – різко сказав Страйк, коли Робін і Шпеник підійшли до скляних дверей, – приведеш її назад, добре? Проведеш її до офісу.

– Зроблю, Куше, – озвався Шпеник, якого – як завжди – підбадьорили дивина, дія, присмак небезпеки.

The lies don’t count, the whispers do.

Blue Oyster Cult, “The Vigil”[30]

Того вечора Страйк сам-один сидів за кухонним столом у своїй квартирці під дахом. У кріслі було незручно, а коліно ампутованої ноги боліло після кількагодинного ходіння за Татом-Вар’ятом, який сьогодні пішов з роботи і причепився до молодшого сина під час екскурсії до Музею природничої історії. Чоловік, напевно, сам був власником компанії, бо інакше його б давно вигнали за ту кількість робочого часу, яку він марнував на залякування власних дітей. А от за Платиною ніхто не стежив, ніхто її не фотографував. Дізнавшись, що до Робін їде мама, Страйк наполіг на тому, щоб та взяла три дні вихідних; він не слухав жодних заперечень, провів її до метро, наполіг, щоб вона написала повідомлення, щойно буде в безпеці вдома.

Страйка змагав сон, але він надто втомився, щоб просто встати і піти до ліжка. Друге послання від убивці збурило його сильніше, ніж він був готовий зізнатися напарниці. Посилка з ногою стала страшною подією, але тепер він розумів, що раніше плекав таку-сяку надію: Робін за адресатку обрали задля ліпшого ефекту, просто собі вигадали таке в останню мить. Але друге послання, звернене до неї (хай навіть убивця хитро підморгнув Страйку – «вона прегарна, мов нога»), сказало Страйкові, що той чоловік – хай хто це – накидає оком на Робін. Навіть назва картини на листівці, що її обрав убивця, – зображення самотньої довгоногої білявки – була зловісна: «Думаючи про тебе».

Страйк не рухався, але в ньому кипів, відганяючи втому, гнів. Він згадав біле обличчя Робін і зрозумів, що став свідком смерті її слабкої надії на те, що нога в посилці – то спонтанний вчинок навіженця. І попри це вона затято опиралася відпустці, нагадуючи, що виконання завдання від одного грошовитого клієнта часто не залишає часу на завдання від другого: Страйк не зможе як слід виконувати і те, і те, і доведеться щодня обирати, за ким стежити – за Платиною чи за Татом-Вар’ятом. Та Страйк лишався непохитним: Робін повернеться на роботу не раніше, ніж її мати поїде до Йоркширу.

Переслідувач успішно зменшив бізнес Страйка до двох клієнтів. До офісу вдруге вторглася поліція, і Страйк боявся, що про події пронюхає преса – хоч Вордл і пообіцяв, що про листівку і палець не повідомлятиме. Вордл погодився зі Страйком: так, одна з цілей убивці – звернути на детектива увагу преси та поліції, і якщо повідомити журналістів, це лише зіграє на руку злочинцю.

У маленькій кухні гучно задзвенів мобільний телефон. Глянувши на годинник, Страйк побачив, що зараз двадцять по десятій. Схопив телефон, заледве помітивши, що дзвонить Вордл, бо всі Страйкові думки були про Робін.

– Добра новина, – оголосив йому Вордл. – Ну, в певному сенсі. Він не вбив іншої жінки. Палець належить Келсі. З другої ноги. Який економний, га?

Страйк був не в гуморі для гумору і відповідав лаконічно. Коли Вордл повісив слухавку, він лишився сидіти за кухонним столом, задуманий, і слухав, як унизу по Чаринг-Кросс-роуд гуркотять машини. Тільки згадавши, що завтра вранці треба їхати до Фінчлі на зустріч із сестрою Келсі, Страйк розпочав морочливий процес знімання протезу перед сном.

Завдяки материному кочовому життю Страйк знав Лондон дуже детально, але були в цих знаннях і прогалини – і серед них Фінчлі. Він тільки і знав про цей район, що у вісімдесяті, коли вони з Ледою та Люсі їздили від сквоту до сквоту у вайтчапелах і брикстонах, там проживав електорат Маргарет Тетчер. Район Фінчлі був надто далекий від центру, щоб пасувати родині, яка їздила винятково громадським транспортом і харчувалася їжею на виніс; надто дорогий для жінки, якій часто-густо було нічим платити за електрику; то було – як одного разу сумно висловилася його сестра Люсі – таке місце, де живуть справжні родини. Побравшись з інженером-кошторисником і народивши трьох бездоганних синів, Люсі справдила свою дитячу мрію про охайність, лад і надійність.

Страйк на метро доїхав до «Вест-Фінчлі», а далі пішки пішов аж до Саммерз-лейну, бо не мав бюджету на таксі. Трохи пітніючи – було тепло – він проминав вулиці, забудовані міськими котеджами, і проклинав цей зелений район за затишність і відсутність дороговказів. Урешті-решт (минуло півгодини, відколи він вийшов зі станції) Страйк знайшов будинок Келсі Платт – менший за сусідні, потинькований, з чавунними воротами.

Він подзвонив і негайно почув голоси з-за матового скла у дверях – точно як у його офісі.

– Ой, мала, то, мабуть, детектив, – сказав голос із вимовою уродженця Ньюкасла.

– Відчини! – озвався високий жіночий голос.

За склом замаячіло щось велике й червоне. Двері відчинилися в коридор, затулений кремезним босим чоловіком у ясно-червоному банному халаті. Чоловік був лисий, але мав густу сиву бороду, яка в поєднанні з червоним халатом зробила би з нього Санта-Клауса – якби чоловік був усміхнений. Натомість він похапцем витирав лице рукавом. Його очі за скельцями окулярів опухли так, що перетворилися на щілинки, червоні щоки блищали від сліз.

– Вибачте, – хрипко сказав він і відступив убік, щоб впустити Страйка. – Ночами працюю, – додав він, пояснюючи свій вигляд.

Страйк пройшов повз чоловіка. Від того сильно пахло «олд спайсом» і камфорою. Біля підніжжя сходів міцно обнялися двоє жінок середніх літ – одна білява, друга чорнява. Обидві схлипували. Під поглядом Страйка вони відсунулися одна від одної, витираючи сльози.

– Вибачте, – видихнула чорнява жінка. – Шерил – наша сусідка. Була у Магалуфі, щойно почула про К-келсі.

– Вибачте, – луною озвалася червоноока Шерил. – Я тебе не обтяжуватиму, Гейзел. Якщо тільки щось треба... Що завгодно, Рею, – що завгодно.

Шерил протиснулася повз Страйка – «вибачте» – й обійняла Рея. Якусь мить вони хиталися разом – великі люди, притиснуті одне до одного черевами, оповили руками шиї одне одного. Рей знову почав схлипувати, сховавши обличчя на широкому плечі жінки.

– Заходьте, – гикнула Гейзел, витираючи очі й ведучи Страйка до вітальні. Вона була схожа на брейгелівську селянку: круглі щоки, важке підборіддя, широкий ніс. Над набряклими очима нависли брови, густі й волохаті, мов двійко гусеней метелика-ведмедиці. – Весь тиждень таке. Хтось дізнається, заходить і от... вибачте, – аж захлинулася словами вона.

За дві хвилини перед Страйком вибачилися з півдюжини разів. Інші культури соромляться недостатнього вияву горя; тут, у тихому Фінчлі, люди соромилися того, що Страйк став свідком цьому вияву.

– Ніхто не знає, що казати, – прошепотіла Гейзел, витираючи сльози, і вказала Страйку на диван. – її не збила машина, вона не захворіла. Люди не знають, що казати, коли людину... – Вона завагалася, тоді не змогла вимовити те слово і закінчила речення гігантським схлипом.

– Вибачте, – у свою чергу мовив Страйк. – Я знаю, вам нині дуже важко.

Вітальня була бездоганно чиста і якась непривітна – можливо, через прохолодні кольори. Меблевий гарнітур з трьох одиниць, оббитий сріблясто-сірою тканиною; білі шпалери в тонку сіру смужку; подушки поставлено ромбом, оздоби на коминковій полиці розміщено строго симетрично. Ретельно витертий екран телевізора блищить відбитим світлом від вікна.

За фіранками промайнула розмита постать Шерил, що простувала геть, витираючи сльози. Повз вітальню прочовгав зсутулений босоногий Рей, який усе витирав очі за окулярами кінцем пояса від халата. Ніби прочитавши Страйкові думки, Гейзел пояснила: