Він подумав про Лейнга: живе самотній у похмурій квартирці на Волластон-Клоузі, нібито на допомогу по інвалідності; зайва вага, нетверда хода, на вигляд – відчутно старший за свої тридцять чотири роки. Чи володіє він досі достатнім шармом, щоб

юна дівчина їздила з ним на мотоциклі й могла запросити до квартири в Шепардс-Буші без відома своїх близьких? А Віттакер? Сопух креку, чорні зуби, ріденьке тьмяне волосся? Так, колись Віттакер мав гіпнотичну чарівливість, і виснажена наркоманка Стефані й досі вважає його привабливим, але єдину відому пристрасть Келсі плекала до вродливого білявого юнака, всього на кілька років старшого за неї саму.

І є ще Брокбенк. На погляд Страйка, цей кремезний смаглявий екс-регбіст був відразливий і настільки не схожий на красунчика Найла, наскільки це можливо. Брокбенк живе і працює за багато миль від оселі й роботи Келсі, і хоч обоє – вірні прихожани, їхні церкви стоять на різних берегах Темзи. Нині поліція вже мала віднайти будь-які зв’язки між двома парафіями.

Чи відсутність будь-якого зв’язку між Келсі й Страйковими трьома підозрюваними викреслює можливість, що котрийсь із них – убивця? Логіка підказувала, що так, виключає; але щось у Страйка всередині уперто шепотіло: ні.

I’m out of my place, I’m out of my mind...

Blue Oyster Cult, “Celestial the Queen”[42]

Для Робін поїздка додому повнилася відчуттям дивної нереальності. Вона була ніби на відмінній від усіх хвилі, не знаходячи спільної мови навіть з мамою – та з головою поринула у підготовку до весілля і хоч співчувала Робін, яка повсякчас перевіряла новини про Шеклвелльського різника у себе в телефоні, все-таки була надто затуркана.

У рідній кухні сопів біля ніг Раунтрі, а на витертому дерев’яному столі розклали план розсадження гостей; і отоді Робін почала розуміти, що геть скинула з себе відповідальність за власне весілля. Лінда закидала її питаннями про сувеніри, промови, туфлі для дружок, головний убір, а коли буде зручно поговорити з вікарієм, а куди їм з Меттом надсилати подарунки, чи садовити тітку Сью (родичку Метью) на чолі столу, чи ні. Робін уявляла, що вдома вдасться відпочити. Натомість довелося давати раду, з одного боку, міріадам дрібних питань від мами, а з іншого – розпитуванням брата Мартіна, який хотів знати про тіло Гізер

Смарт і як його знайшли, аж поки Робін не зірвалася через цю його хворобливу, як вона гадала, цікавість. Замучена Лінда просто заборонила говорити про вбивцю під своїм дахом. Тим часом Метью злився – хоч і старався цього не показувати, – бо Робін досі не попросила Страйка про двотижневу відпустку на медовий місяць.

– Упевнена, що з цим проблем не буде, – сказала Робін за обідом. – Роботи в нас майже немає, і Корморан казав, що поліція перейняла наші зачіпки.

– Він і досі не підтвердив, – мовила Лінда, яка уважно приглядалася до того, як мало Робін їсть.

– Хто не підтвердив?

– Страйк. Не сказав, чи буде не весіллі.

– Я йому нагадаю, – сказала Робін і зробила великий ковток вина.

Нікому з них – навіть Метью – вона не розповідала про страшні сни, через які раз у раз прокидалася, задихана, в темряві – на тому самому ліжку, в якому спала протягом кількох місяців після зґвалтування. У тих снах по неї раз у раз приходив кремезний чоловік. Іноді він вдирався до їхнього зі Страйком офісу; частіше – виступав з мороку провулків Лондона, тримаючи блискучі ножі. Цього ранку він якраз видушував їй очі, коли Робін прокинулася, хапаючи ротом повітря: Метью сонно перепитав, що вона сказала.

«Та нічого, – відповіла Робін, прибираючи з обличчя мокре від поту волосся. – Нічого».

Метью мав повернутися на роботу в понеділок. Здавалося, він радий був лишити Робін у Мессемі, щоб допомагала мамі з приготуваннями до весілля. В понеділок удень мати з донькою зустрілися з вікарієм у церкві Святої Марії Діви, щоб востаннє обговорити службу.

Робін силкувалася зосередитися на пропозиціях бадьорого священика, на його духовному напученні, та поки він говорив, раз у раз погляд Робін зупинявся на великому кам’яному крабі, що липнув до стіни церкви праворуч від проходу.

В дитинстві цей краб захоплював її уяву. Вона не розуміла, чому різьбленого краба почепили нібито повзти стіною їхньої церкви, і настала мить, коли цікавість Робін передалася Лінді. Та пішла до місцевої бібліотеки, переглянула архіви і тріумфально повідомила доньці, що краб – це символ старовинної родини Скроупів, чию меморіальну дошку над ним, власне, розміщено.

Дев’ятилітню Робін така відповідь розчарувала. Власне, саме пояснення не так уже й цікавило її. Просто хотілося бути єдиною людиною, яка шукає правду про того краба.

Наступного дня вона стояла у кравчині в коробці-примірочній, де було дзеркало в позолоченій рамі й пахло новим ковроліном, коли подзвонив Страйк. Робін знала, що це він, бо для його дзвінків поставила окремий рингтон. Вона кинулася до сумочки, викликавши у кравчині роздратовано-здивований зойк, коли складки шифону, які та вправно приколювала, смикнулися з її рук.

– Алло? – сказала Робін.

– Привіт, – почувся голос Страйка.

За звучанням цього єдиного слова Робін зрозуміла, що сталося щось погане.

– Боже, невже знов когось убили? – бовкнула Робін, забувши про кравчиню біля подолу своєї весільної сукні. Жінка з повним ротом шпильок витріщилася на неї у дзеркалі.

– Перепрошую, можете мене на хвилинку залишити? То я не тобі! – крикнула вона до Страйка, щоб той не повісив слухавку. – Вибач, – додала Робін, коли кравчиня вийшла за занавіску, а сама вона сіла на стільчик у кутку просто у весільній сукні, – я тут не сама. То що, помер хтось ще?

– Так, – відповів Страйк, – брат Вордла.

Утомлений і перевантажений мозок Робін намагався поєднати цей факт бодай з чимось, але не виходило.

– Це не має стосунку до справи, – пояснив Страйк. – Його збив фургон на пішохідному переході.

– Боже, – тільки й мовила цілковито вражена Робін. Вона була й забула, що смерть може настати не лише від рук маніяка з ножами.

– Та страшне. В нього лишилося троє дітей, і ще четвертий на підході. Я щойно говорив з Вордлом. Страшне, що таке могло статися.

Мозок Робін ніби обробив ситуацію.

– І отже, тепер Вордл...

– У відпустці за сімейними обставинами, – відповів Страйк. – Вгадай, кому передали справу.

– Не Анстису? – вмить захвилювалася Робін.

– Значно гірше, – сказав Страйк.

– Не... не Карверу ж? – припустила Робін з раптовим відчуттям приреченості.

З усіх поліціянтів, яких примудрився осоромити й підставити Страйк під час двох своїх найгучніших детективних тріумфів, детективному інспекторові Рою Карверу дісталося найсильніше, і він після всього затаїв найгіркішу образу. Його провал у розслідуванні смерті знаменитої моделі, яка випала з вікна власного пентгаузу, преса ретельно розібрала і навіть перебільшила. Цей пітний чоловік з лупою та обличчям рябим і червоним, мов шмат м’яса, виявив до Страйка антипатію ще до того, як детектив на широкий загал довів, що поліціянт не помітив убивства.

– Саме йому, – відповів Страйк. – Щойно три години простовбичив тут у мене.

– О Боже... нащо?

– Та ну, – озвався Страйк, – наче ти не знаєш. Карвер в еротичних снах бачить, як допитує мене з приводу серії вбивств. Він хіба тільки про алібі мене не спитав, а ще купу уваги приділив тим підробним листам до Келсі.

Робін застогнала.

– Та з якого дива вони поставили Карвера? І це з його послужним списком...

– Хай як важко нам у це повірити, він не всю свою кар’єру клеїв дебіла. Мабуть, начальство гадає, що з Лендрі йому просто не пощастило. Він на справі тимчасово, поки не повернеться Вордл, але вже наказав мені триматися від розслідування якнайдалі. Коли я спитав, як просувається справа щодо Брокбенка, Лейнга й Віттакера, він сказав, що в сраці мав моє еґо і мої здогади. З упевненістю скажу тобі, що більше інсайдерської інформації про хід розслідування ми отримувати не будемо.