Страйк ще з чверть години розпитував Джейсона й Буревію, поки не виснував, що більше нічого корисного вони не скажуть. Картина, яку вони змалювали на основі єдиної зустрічі з Келсі, показувала незрілу й нещасну дівчину, чия потреба в ампутації була настільки сильна, що вона – тут її кібердрузі мали повну згоду – пішла б заради цього на все.

– Так, – зітхнула Буревія, – вона була з таких. Келсі вже пробувала зробити це сама, за допомогою дроту. У нас бували люди, доведені до такого відчаю, що клали ноги на залізничні рейки. Один спробував відморозити собі ногу в рідкому азоті. Ще була дівчина з Америки, яка навмисно розбилася на лижах, але тут є ризик, що можеш отримати не той ступінь інвалідності, якого прагнеш...

– І якого ж ви хочете ступеня інвалідності? – спитав Страйк, якраз піднявши руку, щоб попросити рахунок.

– Я хочу розрив спинного мозку, – абсолютно спокійно відповіла Буревія. – Щоб відмовили ноги. В ідеалі це має зробити хірург. А поки цього не сталося, обходжуся оцим, – додала вона, вказуючи на своє крісло.

– А ще вбиральнями й ліфтами для інвалідів, еге ж? – поцікавився Страйк.

– Корморане, – застережливим тоном мовила Робін.

Вона так і думала, що це може статися. Страйк був під стресом, недосипав. Мабуть, треба порадіти, що хоч встигли взнати те, що треба.

– Це потреба, – незворушно відповіла Буревія. – Я це знаю від самого дитинства. Я не в своєму тілі. Я маю бути паралізованою.

Прийшов офіціант. Робін простягнула руку по рахунок, бо Страйк офіціанта не помітив.

– Будь ласка, скоріше, – сказала Робін до офіціанта. Той здавався ображеним. Саме на нього Страйк нагримав за лід у пиві.

– Ти багато знаєш інвалідів? – питав Страйк у Буревії.

– Кількох знаю, – відповіла вона. – Ми ж, очевидно, маємо багато спіль...

– Дірка в сраці між вами спільного. Дірка в сраці!..

– Так і знала, – тихо мовила Робін, відбираючи в офіціанта термінал і засовуючи туди свою «візу». Страйк підвівся, нависнувши над Буревією. Та раптом занервувала, а Джейсон зіщулився на стільці, ніби хотів зникнути десь у глибинах своєї кофти.

– Добре, Корме... – почала Робін, висмикаючи картку з терміналу.

– Просто щоб ви знали, – сказав Страйк, звертаючись одночасно до Буревії та Джейсона, а Робін схопила свій тренч і потягнула Страйка від столу. – Я був у машині, коли та вибухнула.

Джейсон підняв руки до червоного обличчя. Очі в нього наповнилися сльозами. Буревія тільки рота роззявила.

– Водія розірвало навпіл – тут уже без уваги не залишишся, га? – Страйк напустився на Буревію. – Тільки він від того помер, тож до сраки та увага. Інший чоловік утратив пів-обличчя – а я втратив ногу. І не було там жодної власної волі...

– Так, – мовила Робін, беручи Страйка за руку. – Ми пішли. Джейсоне, дякую, що погодився зустрітися...

– Лікуйся, – голосно сказав Страйк, тицьнувши пальцем у Джейсона, але дозволив Робін повести себе геть. Гості й офіціанти витріщалися на них. – Лікуйся. Голову лікуй!

Тільки на зеленій вулиці майже за квартал від галереї Страйк почав дихати нормально.

– Добре, – погодився він, хоч Робін нічого не казала. – Ти мене попереджала. Вибач.

– Та нічого, – м’яко відповіла вона. – Ми почули все, що хотіли.

Кілька ярдів пройшли мовчки.

– А ти заплатила? Я не помітив.

– Так. Компенсую з каси для дріб’язку.

Вони йшли далі. Туди-сюди походжали добре вдягнені чоловіки й жінки, поспішали, метушилися. Пройшла богемного вигляду дівиця з дредами і в довгій сукні з турецьким візерунком,

але сумочка за п’ятсот фунтів давала зрозуміти, що її хіповий вигляд – така сама фальшивка, як і інвалідність Буревії.

– Ти її бодай не вдарив, – сказав Робін. – Жінку на інвалідному візку! Перед усіма тими любителями мистецтв.

Страйк почав сміятися. Робін похитала головою.

– От знала, що не втримаєшся, – зітхнула вона, але і собі усміхнулася.

Then Came The Last Days of May (Тоді настали дні останні травня)

Чоловік думав, що вона здохла. Навіть новини не дав собі клопоту подивитися – вона ж повія. Про першу в газетах теж нічого не писали свого часу. Шльондри не рахуються; всім байдуже, то не люди. От навколо Секретарки галасу буде багато, бо ж вона працює на свого виродка – порядна дівчина з вродливим нареченим, преса за такими божеволіє...

Але незрозуміло, як та хвойда вижила. Він пам’ятав її тулуб під ножем, хрускіт і репання, з яким метал протинав м’ясо, дряпання сталі по кістці, кров широким потоком. У газетах написали, що її знайшли студенти. Хай вам трясця, студенти.

Зате чоловік і досі мав її пальці.

Хвойда склала фоторобот. Отакої! Поліція – то просто лисі мавпи в одностроях, усі до одного. Гадають, від картинки буде користь? Жодної схожості – ані на крихту; такий вигляд може мати хто завгодно, хоч чорний, хоч білий. Чоловік би зареготав

уголос, якби поруч не було Отієї, але Отій не сподобалося б, якби він почав іржати з мертвої хвойди і фоторобота...

Ота зараз налаштована войовничо. Довелося докласти зусиль, щоб компенсувати своє грубе поводження з нею, вибачитися, розіграти хорошого хлопця.

– Я був засмучений, – сказав чоловік. – Дуже сильно.

Довелося Оту голубити, купувати їй квіти, сидіти з нею вдома, щоб не дулася. І тепер Ота за звичаєм усіх жінок користувалася нагодою і старалася загарбати якнайбільше.

– Не люблю, коли тебе немає.

«Тебе самої, бляха, не стане, як не стулиш пельку».

Чоловік розказав Отій казочку про шанс отримати роботу, але вперше за весь час вона насмілилася ставити питання: а хто тобі про неї розповів? А чи довго тебе не буде?

Чоловік дивився, як Ота говорить, і мріяв про те, як занесе кулак і так зацідить їй по потворній пиці, що аж череп трісне...

Але Ота йому ще буде потрібна – принаймні поки не візьме своє від Секретарки.

Ота його і досі кохає, і це козир: можна поставити її на місце, пригрозивши піти назавжди. Однак розігрувати цю карту ще рано. Тож лишалися квіти, цілунки і доброта, завдяки яким згадка про його гнів тьмяніє в дурній голові Отієї. Чоловікові подобалося доливати їй у напої ліки, щоб Ота лишалася неврівноваженою, плакала йому в шию, тягнулася до нього.

Терплячий, добрий – але рішучий.

Урешті-решт Ота погодилася: його не буде тиждень. Цілий тиждень можна буде робити все, що заманеться!

Harvester of eyes, that’s me.

Blue Oyster Cult, “Harvester of Eyes”[39]

Детектив Ерик Вордл не зрадів новині про те, що Джейсон і Буревія набрехали його людям, але виявився не таким уже й сердитим, коли (на його запрошення) Робін зі Страйком зустрілися з ним випити пива у «Пір’ї» у понеділок увечері. Дивна терпимість пояснювалася просто: звістка про те, що Келсі з «Кафе Руж» забирав чоловік на мотоциклі, ідеально лягала в нову теорію Вордла.

– Пам’ятаєш того типа з їхнього сайту – Девоті? Фетиш на ампутантів? Замовк, коли загинула Келсі?

– Так, – відповів Страйк, згадавши, що Робін з цим персонажем наче спілкувалася.

– Ми його знайшли. І вгадай, що в нього в гаражі!

З того факту, що арешту не було, Страйк виснував, що знайшли не частини тіла, тому слухняно припустив:

– Мотоцикл?

– «Кавасакі ніндзя», – кивнув Вордл. – Я знаю, ми шукаємо «хонду», – додав він, випереджуючи питання Страйка, – але коли ми прийшли, той тип пересрав.

– Це трапляється з більшістю людей, коли до них приходить карний розшук. Кажи далі.

– Пітний коротун, звати Бакстер. Продажник, алібі на вихідні другого й третього не має, на двадцять дев’яте теж. Розлучений, дітей нема, каже, що сидів удома і дивився королівське весілля. Ти б став дивитися те весілля без жінки в хаті?

– Ні, – відповів Страйк (він бачив шматок у новинах).