– Голлі теж будемо раді зустріти, якщо вона вдома, – озвався Страйк.

– Вона зара’ на роботі, – відповіла сусідка, глянувши на годинник. – У пекарні отамо, у Вікерстоні. Або, – додала жінка з тінню чорного гумору, – можете зазирнути увечері в «Корабельний марс». Вона часто там сидить.

– Поїдемо до пекарні – хай буде сюрприз, – сказав Страйк. – Куди саме їхати?

– Пекарня така маленька, біленька, просто на вулиці Помсти.

Робін і Страйк подякували жіночці, і та пішла собі, тішачись, що допомогла людям.

– Я правильно розчув? – пробурмотів Страйк, розгорнувши карту, щойно сіли у «лендровер». – Вулиця Помсти?

– Якось так воно звучало, – відповіла Робін.

Протягом короткої поїздки перетнули міст над гирлом, де човни колихалися на бруднуватій воді чи хилилися, витягнуті з води, на мулистому узбережжі. За промисловими спорудами на березі знову тягнулися терасовані будинки – деякі облицьовані рінню, інші – з червоної цегли.

– То на честь кораблів, – здогадався Страйк, коли поїхали вулицею Амфітрити.

Вулиця Помсти збігала вгору пагорбом. Кілька хвилин по-оглядавши околиці, побачили маленьку потиньковану пекарню.

– Оце вона, – одразу мовив Страйк, щойно Робін зупинилася неподалік скляних дверей. – Мабуть, таки його сестра, тільки глянь на неї.

На думку Робін, ця працівниця пекарні видавалася кремезнішою за багатьох чоловіків. Була довговида, з високим чолом – точно як Брокбенк; темні очі густо підведено чорним; чорне, мов смола, волосся ретельно забрано у хвіст – зачіска геть не до такого лиця. Чорна футболка, одягнена під білий фартух, відкриває м’ясисті голі руки, зататуйовані від плеча до зап’ястка. З кожного вуха звисає по кілька золотих кульчиків. Через вертикальну зморшку між бровами здавалося, що жінка перманентно не в гуморі.

В пекарні було тісно й людно. Спостерігаючи за тим, як Голлі відпускає випічку, Страйк згадав пироги з олениною з Мелроуза і ковтнув слинку.

– Я б оце знов поїв.

– Не можна з нею там розмовляти, – заперечила Робін. – Краще підійти до неї вдома чи в тому пабі.

– Ти могла б зайти і купити мені пиріжок.

– Та ми годину тому їли сандвічі!

– То й що? Я ж не на дієті.

– Так і я ні. Вже ні, – відповіла Робін.

Ці сміливі слова викликали в уяві образ весільної сукні без рукавів, що чекає на неї у Гарроґейті. Чи збирається вона в неї влізти? Квіти, бенкетний сервіс, дружки, обраний перший танець – невже це все тепер нікому не треба? Аванс буде втрачено, подарунки доведеться повернути, а який шок буде у друзів і родичів, коли вона їм скаже...

У «лендровері» було холодно й незручно, Робін утомилася після кількох годин за кермом, і на кілька секунд – якраз підступила слабкість, підступно упало серце – думка про Метью і Сару Шедлок мало не змусила її знову заплакати.

– Я покурю, добре? – спитав Страйк. Не чекаючи на відповідь, опустив скло, впустив у салон холодне повітря. Робін проковтнула своє «так»; урешті-решт, він пробачив їй той епізод з поліцією. Зимний подих вітру допоміг зібратися на думці й сказати те, що вона збиралася йому сказати.

– Ти не можеш розмовляти з Голлі.

Страйк розвернувся до неї, насупився.

– Одна справа – зненацька заскочити Брокбенка, але якщо Голлі тебе впізнає, то попередить його. Це доведеться зробити мені. Я вже вигадала як.

– Так... але ні, цього не буде, – твердо відповів Страйк. – Є шанс, що він живе з нею чи на сусідній вулиці. Він схиблений. Якщо занюхає підступ – стане небезпечний. Ти не повинна цього робити сама.

Робін щільніше запнулася у тренч і мовила прохолодним тоном:

– То вислухаєш мою ідею чи ні?

Мимохіть Страйкові довелося визнати, що план Робін добрий, а ризик, що Голлі попередить Брокбенка, важливіший за імовірну небезпеку для Робін. Тож коли Голлі о п’ятій годині вийшла з роботи разом з колегою, Страйк непомітно пішов за нею пішки. Робін тим часом від’їхала на безлюдну ділянку дороги поруч з болотистими ґрунтами, дістала з багажника дорожню сумку, стягнула з себе джинси і надягнула строгі, хоч і м’яті штани. Вона якраз перетинала міст, прямуючи у центр Барроу, коли подзвонив Страйк і сказав, що Голлі пішла не додому, а просто до пабу в кінці своєї вулиці.

– Чудово, гадаю, так вийде навіть простіше, – гукнула Робін в бік свого мобільника; виставлений на гучний режим, той лежав на сусідньому сидінні. «Лендровер» трусився і гарчав.

– Що?

– Кажу, гадаю, що... а, забудь, я вже близько.Страйк чекав на стоянці біля «Корабельного марса». Щойно він відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння, як Робін зойкнула:

– Пригнися, пригнися!

У дверях пабу з пінтою в руці з’явилася Голлі. Вона була вища за Робін і вдвічі ширша за неї, вбрана в чорну футболку і джинси. Підкуривши цигарку, вона звуженими очима оглянула краєвид, який, либонь, знала як свої п’ять пальців, і на мить спинила погляд на незнайомому «лендровері».

Страйк як міг хутко видерся на переднє сидіння, пригинаючи голову. Робін дала по газах і одразу поїхала.

– Поки я за нею йшов, вона хіба один раз на мене глянула, – відзначив Страйк, випростуючись.

– Усе одно не можна, щоб вона тебе бачила, якщо цього можім уникнути, – повчально озвалася Робін, – бо ще помітить тебе і пригадає.

– Вибач, забув, що ти в нас пройшла курс із відзнакою, – озвався Страйк.

– Ой, та пішов ти, – раптом розсердилася Робін. Страйк аж здивувався.

– Та я пожартував.

Робін звернула на стоянку далі по вулиці, якої не було видно від входу до «Корабельного марса», тоді перевірила, чи на місці невеликий пакунок, що його вона туди поклала трохи раніше.

– Чекай тут.

– Аж побіг. Я буду на стоянці, виглядатиму Брокбенка. Давай ключі.

Робін неохоче дала Страйкові ключі й пішла. Страйк дивився, як вона йде в бік пабу, і дивувався, чого це її так вкурвило. Мабуть, Метью применшував досягнення нареченої, які вважав скромними.

«Корабельний марс» стояв на злитті вулиць Стенлі й Поромної: велика будівля червоної цегли у формі барабана. Голлі досі стояла у дверях, курила, пила пиво. У Робін затрусилися жижки.

Вона сама зголосилася це зробити; тепер це її відповідальність – дізнатися, де Брокбенк. Власна дурість, що навела на них поліцію, роздратувала Робін, а тут ще Страйків жарт не до речі нагадав про Метью, який кепкував з її навчання на курсах протидії стеженню. Формально привітавши її з відмінними оцінками, Метью натякнув, що, власне, навчили її всього-на-всього здорового глузду.

В кишені плаща задзвонив мобільний. Відчуваючи на собі погляд Голлі, Робін дістала телефон і подивилася, хто дзвонить. То була мама. Оскільки дивніше буде не прийняти дзвінок, ніж прийняти, Робін підняла телефон до вуха.

– Робін? – почувся Ліндин голос, коли Робін пройшла повз Голлі, не глянувши на неї. – Ти що, в Барроу-ін-Фернесі?

– Так, – відповіла Робін. Усередині було двоє дверей; вона обрала ліві й увійшла до великого брудного бару з високою стелею. Двоє чоловіків у вже знайомих синіх одностроях грали в більярд за столом просто біля дверей. Робін не так побачила, як відчула, як кілька пар очей звернулося до незнайомки. Уникаючи зорового контакту, вона пішла до шинкваса, розмовляючи по телефону.

– Що ти там робиш? – спитала Лінда і провадила, не чекаючи не відповідь: – Нам тут поліція дзвонила, питали, чи тато давав тобі машину!

– Сталося непорозуміння, – відповіла Робін. – Мамо, я зараз не можу розмовляти.

Двері відчинилися, і Голлі пройшла повз Робін, склавши на грудях татуйовані м’язисті руки й окинувши її поглядом, у якому до оцінювання домішалася ворожість. Коли не рахувати стриженої барменки, їх тут було всього двоє жіночої статі.