Страйк поклав велику руку на плече заплаканої жінки, тоді підвівся і підійшов до молодої барменки, яка дивилася на них, роззявивши рота. Бренді для тендітної, мов горобчик, істоти здався заміцним. Страйкова тітка Джоан, трохи старша за місіс Баньян, завжди мала за ліки для нервів портвейн. Страйк узяв склянку портвейну і поніс жінці.

– Ось. Випийте.

У відповідь місіс Баньян знову заридала. Ще довго витирала сльози уже мокрим носовичком, а потім вимовила з дрожем у голосі:

– Ви такий добрий.

А тоді відпила портвейну, тихенько охнула і глянула на Страйка рожевими, мов у поросяти, очима з білими віями.

– Ви не знаєте, куди Лейнг подався після того, як приходив до Рони?

– Знаю, – прошепотіла вона. – Бен розвідав по роботі, звернувся до служби пробацїї. Поїхав ніби до Ґейтсгеда, але я не знаю, чи він досі там.

Ґейтсгед. Страйк пригадав Дональда Лейнга, якого знайшов у Інтернеті. Переїхав з Ґейтсгеда до Корбі? Чи то геть інший чоловік?

– Хай там що, – мовила місіс Баньян, – більше він Рону й Бена не займав.

– Ще б пак, – кивнув Страйк, беручись за ніж і виделку. – Коп і німецькі вівчарки, га? Він же не дурний.

Місіс Баньян його слова заспокоїли та втішили. Вона ніяково й слізно всміхнулася і почала колупати свої макарони з сиром.

– Вони побралися юними, – відзначив Страйк, який хотів почути про Лейнга все, що тільки можна; будь-що, що могло б пролити світло на його зв’язки чи звички.

Місіс Баньян кивнула, ковтнула і мовила:

– Надто юними. Вона почала з ним зустрічатися, коли мала всього п’ятнадцять років. Нам це дуже не подобалося. Ми чули всяке про Донні Лейнга. Одне дівча казало, що він присилував її на дискотеці в клубі молодих фермерів. З того так нічого й не вийшло: поліція сказала, що бракує доказів. Ми намагалися пояснити Роні, що то поганий хлопець, – зітхнула вона, – але вона тільки ще більше затялася. Наша Рона завше була така – вперта.

– Його вже звинувачували у зґвалтуванні? – спитав Страйк. Риба й картопля були пречудові. В пабі ставало людно, чому він зрадів: дівчина за шинквасом відволіклася від них.

– О так. То буйна родина, – відповіла місіс Баньян з таким собі статечним провінційним снобізмом, який Страйк добре пам’ятав з власного дитинства. – Ті брати повсякчас билися, були якісь негаразди з поліцією, але Донні був найгірший. Його навіть власні брати не любили. Правду кажучи, я гадаю, що його й мати не дуже любила. Ходила чутка, – додала вона в пориві довіри, – що Донні не від свого батька народився. Ті батьки повсякчас лаялися і якраз не жили разом, коли вона завагітніла Донні. Подейкували, що загуляла з місцевим полісменом. Не знаю, чи то правда. Полісмен поїхав собі, місіс Лейнг повернулася до чоловіка, але містер Лейнг не любив Донні, оце правда. Зовсім не любив. Люди казали, це через те, що Донні був не його син. Він був з усіх найбільш норовистий. Ще й здоровезний. Взяли в юніорські сімки...

– Сімки?

– Команди по семеро, регбі, – пояснила вона. Навіть ця маленька чемна пані здивувалася, що Страйк не второпав одразу, що йдеться про спорт, який у Мелроузі був мов релігія. – Але його вигнали. Бо недисциплінований. А як вигнали – хтось перекопав наш зелений майдан... Це поле для регбі, – пояснила вона, зглянувшись на дивовижне невігластво англійця.

Портвейн зробив жінку говіркою. Слова так і сипалися з неї.

– Натомість Донні пішов на бокс. Ой і вмів же він кулаком ударити, ой так. Коли Рона з ним почала зустрічатися – їй тоді було п’ятнадцять років, а йому сімнадцять, – люди почали казати, що не такий він уже й поганий. Ой так, – повторила вона, киваючи на недовірливий погляд Страйка. – Люди, що його не знали, до нього ставилися прихильно. Він умів причарувати, коли хтів, той Донні Лейнг. Але ви Волтера Джилкриста поспитайте про ті чари. Волтер вигнав його з ферми – бо запізнювався на роботу, так йому хтось комору підпалив. І не змогли довести, що то Донні. Хто перекопав поле – теж не знайшли, але я вже знаю, на кого думати. Та Рона не слухала. Гадала, що знає його. Ніхто його не розумів і хтозна-що ще. А ми, мовляв, упереджені, вузькочолі. Донні хотів піти до армії. Ну з Богом! Я сподівалася, що Рона його забуде, як не матиме перед очима. А він повернувся. Зробив їй дитину, але Рона її не змогла виносити. Сердилася на мене, бо я радила...

Місіс Баньян не доказала, що саме радила зробити, але Страйк міг уявити.

– ...більше зі мною не розмовляла, а як він знову отримав відпустку, взяла й одружилася з ним. Нас із татом на весілля не запросила, – додала вона. – Разом поїхали на Кіпр. Але я знала, що то він убив нашу кицьку.

– Що? – розгубився Страйк.

– Так, знала, що то він. Ми казали Роні, що вона робить страшну помилку, коли востаннє бачили її перед одруженням. Потім не знайшли Пурді. А наступного ранку вона лежала в нас на газоні мертва. Ветеринар сказав, що її задушили.

На плазмовому екрані за її плечем Димітар Бербатов у червоному однострої радів перемозі над «Фулгемом». У пабі гомоніли шотландці. Бриніли кухлі, дзвеніло столове приладдя, а жінка поруч зі Страйком говорила про смерть і каліцтво.

– Я знаю, що то він зробив, що він убив Пурді, – затято твердила вона. – Гляньте, що він заподіяв Роні й дитинці. То лиходій!

Вона покопирсалася в сумці й видобула стосик фотографій.

– Мій чоловік завжди каже: «От чого ти це тягаєш? Спали їх». Але я завжди гадала, що одного дня його фото стануть

у пригоді. Ось, – вона тицьнула стосик Страйку, а той радо узяв. – Беріть собі, хай у вас будуть. Ґейтсгед. Отуди він поїхав.

Пізніше, коли вона пішла – знову плачучи й дякуючи, Страйк сплатив за рахунком і пішов до крамниці Міллерів з Мелроуза, родинної м’ясної крамниці, яку помітив під час прогулянки містом. Тут він купив собі пирогів з олениною, підозрюючи, що це найсмачніша пожива, яку вдасться добути до поїзда в Лондон.

Повернувшись до стоянки короткою вулицею, де квітли золоті троянди, Страйк знову згадав про татуювання на дужому ручиську.

Колись – багато років тому – приналежність до цього чарівного містечка з його фермами та краєвидом на потрійний пік Ейлдон-Гіллу щось означала для Донні Лейнга. Але він був не прямолінійний землероб, не командний гравець: нічим не корисний для містечка, де пишалися дисциплінованістю й чесними звитягами. Мелроуз не стерпів чоловіка, який палив комори, душив котів і псував поля для регбі, тож Лейнг пішов шукати щастя в організації, де чимало чоловіків отримали спасіння чи неминучу розплату: у британській армії. Коли це закінчилося строком у в’язниці, а потім і в’язниця його виплюнула, Лейнг намагався повернутися додому, але тут ніхто його не хотів.

Чи знайшов Дональд Лейнг тепліший прийом у Ґейтсгеді? Чи поїхав звідси до Корбі? Чи, – думав Страйк, складаючись удвічі, щоб вміститися в «міні» Гардакра, – то були тільки проміжні зупинки на шляху до Лондона й Страйка?

The Girl That Love Made Blind (Дівчина, засліплена коханням)

Ранок вівторка. Ота спить – сказала, що мала довгу й важку ніч. Ніби йому не байдуже – але довелося вдавати, що не байдуже. Чоловік умовив Оту іти спати, а коли вона задихала глибоко й рівно, якийсь час сидів і дивився на неї, уявляючи, як потроху видушує з неї життя, як Ота розплющує очі, задихається, як лице їй стає фіолетовим...

Упевнившись, що вона спить міцно, чоловік тихо вийшов зі спальні, надягнув куртку і вислизнув у ранній ранок, вирушивши на пошуки Секретарки. То була перша за кілька днів можливість постежити за нею, але ловити її на станції метро вже запізно. Тепер можна хіба чатувати на початку Денмарк-стріт.

Чоловік помітив її здалеку: важко проґавити ті яскраві рудувато-біляві кучері. Либонь, любить марнославна сука вирізнятися, бо інакше обрізала б їх чи пофарбувала. Всі вони прагнуть уваги, це відомий факт: усі.

Секретарка підійшла ближче, і непомильне чуття на чужий настрій повідомило чоловікові: щось змінилося. Вона дивилася в землю; плечі похилені, й ніби й не помічає інших працівників, що юрмляться навколо з сумками, кавою й телефонами.