– Гадаєш, то Лейнг?

– Та звісно, то бісів Лейнг, – відповів Страйк, а Робін запустила двигун. – Він добре роздивився будинок, поки буцімто допомагав старенькій, авжеж? І зверни увагу: він був весь такий хворий зі своїм артритом, але цілком здатний стригти газони і вбивати бабусь.

Робін була голодна й виснажена; від застарілого смороду цигарок наморочилася в голові. Вона кивнула і визнала, що так, це можливо. Розмова вийшла гнітюча, думка про ще дві з половиною години за кермом на шляху додому викликала відразу.

– Ти не проти вже поїхати? – спитав Страйк, глянувши на годинник. – Я сказав Елін, що сьогодні вже повернуся.

– Без проблем, – відповіла Робін.

Але чомусь – може, через головний біль, а може, через жінку, яка у «Літньому полі» самотня сиділа серед спогадів про коханих, що її покинули, – Робін ледь стримувалася, щоб не розплакатися знову.

I Just Like To Be Bad (Мені просто подобається бути поганцем)

Іноді чоловік ледь виносив товариство людей, що мали себе за його друзів: тих, з ким доводиться мати справу, коли потрібні гроші. На прожиття вони заробляли головно крадіжками, у вихідні розважалися пиятикою; чоловік між ними був популярний. Товариш – так вони гадали – друзяка, рівня. Рівня!

В день, коли поліція її знайшла, чоловікові хотілося побути на самоті, щоб посмакувати славу. Читати статті у пресі було приємно. Він пишався: це ж уперше вдалося когось убити у приватній обстановці, не квапитися, все організувати на свій смак. Те саме чоловік планував зробити з Секретаркою; мати час насолодитися нею живою, перш ніж убити.

Трохи засмучувало те, що не писали про листи, які мали вказати поліції на Страйка, зробити так, щоб того гада допитали й помучили, щоб облили його ім’я брудом у пресі, щоб

дурна громадськість вирішила, ніби він має до того всього якийсь стосунок.

Утім, були численні колонки тексту, фотографії квартири, де чоловік прикінчив дівча, інтерв’ю з красунчиком-поліціянтом. Чоловік збирав статті: то були сувеніри, точно як шматочки дівки, що їх він зберіг для приватної колекції.

Звісно, гордість і радість належало ховати від Отієї, бо на цей момент вона потребувала уважного обходження. Ота не раділа, ой ні. Життя складалося не за її планом, тож треба було прикидатися, ніби йому не байдуже, грати роль турботливої половинки, гарного хлопця, бо з Отієї чоловіку досі був зиск: Ота забезпечувала гроші, а за потреби й алібі. Ніколи не знаєш, коли стане в пригоді алібі. Він уже колись мало не попався.

То було друге вбивство – в Мілтон-Кінсі. Не можна обсирати власний поріг: цим принципом чоловік користувався вже давно. Ні до, ні після він не бував у Мілтон-Кінсі, не мав там жодних зв’язків. Украв машину – сам-один, без хлопців; сольний вихід. Заздалегідь підготував фальшиві номери. А тоді просто поїхав собі, чекаючи на вдалу нагоду. З часу першого вбивства було кілька невдалих спроб: чоловік пробував заводити з дівчатами розмови в пабах і клубах, відводити їх убік, але виходило не так добре, як у минулому. Чоловік розумів, що вже не такий привабливий, як колись, та не хотілося заводити звичку вбивати повій. Коли щоразу обирати один і той самий типаж, поліція складе два і два. Одного разу вдалося вистежити п’яну дівку у провулку, але не встиг чоловік витягнути ножа, як нагодилася компанія підлітків, і довелося піти. Після того він відмовився від ідеї принадити дівчину, як зазвичай. Доведеться вдатися до насильства.

Чоловік пробув за кермом кілька годин і вже бентежився: у Мілтон-Кінсі жертвою навіть і не пахло. За десять хвилин до півночі він уже вирішив залягти і вистежити якусь повію, аж тут побачив її. Дівка лаялася з бойфрендом на розв’язці посеред дороги: стрижена брюнетка у джинсах. Проїхавши повз, чоловік задивився на пару в дзеркалі заднього огляду. Побачив, як дівчина тікає геть, усе одно що п’яна від гніву й сліз. Розлючений бойфренд, якого вона покинула, загорлав їй услід, показав непристойний жест, тоді поплентався в іншому напрямку.

Чоловік розвернувся і поїхав у її бік. Дівка схлипувала на ходу, витирала рукавом сльози.

Чоловік опустив скло.

– Що з вами, любонько?

– Відчепись!

І вона визначила свою долю, розлючено кинувшись у кущі край дороги, щоб опинитися подалі від його машини. Якби пройшла ще сто ярдів, вийшла б на добре освітлену ділянку дороги.

Чоловікові лишилося тільки з’їхати на узбіччя й запаркуватися. Перш ніж вийти з машини, натягнув балаклаву; в руці – ніж напоготові. Він тихо пішов на те місце, де дівка зникла в кущах. Почув, як вона продирається крізь чагарі, бажаючи вийти з живоплоту, який насадили тут, щоб якось пом’якшити обриси похмурої двосмугової траси. Ліхтарів не було. Водії, що мчали повз, не бачили, як чоловік сховався в темному листі. Дівка пробивалася назад, а він стояв і чекав, коли вона вийде, щоб пригрозити їй ножем і загнати назад.

Перш ніж облишити тіло, чоловік пробув у кущах годину. Він вирвав сережки з її вух, а далі донесхочу погрався з ножем, відрізаючи від неї шматки. Машин на дорозі не стало чути; тоді чоловік, задихаючись, помчав крізь чагарі до машини, не знімаючи балаклави.

І поїхав геть, задоволений і щасливий до мозку кісток; кишені були мокрі. І тільки тоді туман розвіявся.

Останнього разу чоловік брав машину з роботи і гарненько вичистив її на очах у товаришів. Але навряд чи хтось виведе кров з цих покритих тканиною сидінь; усюди лишиться його ДНК. Що робити? Тут він майже впритул наблизився до паніки.

Проїхавши багато миль на північ, чоловік покинув машину на безлюдному полі подалі від великої дороги й будівель. Тут, трусячись від холоду, він зняв фальшиві номери, вимочив шкарпетку

в бензобаку, закинув її на закривавлене сидіння і підпалив. Машина довго не бажала горіти; довелося кілька разів підходити і повторювати, перш ніж нарешті – о третій ночі, на його очах (чоловіка трусило від холоду) – авто вибухнуло. Тоді він побіг.

Була зима, тож принаймні балаклава здавалася доречною. Чоловік закопав фальшиві номери в лісі й помчав геть, низько опустивши голову, пальцями торкаючись своїх дорогоцінних сувенірів у кишенях. Криваві плями на штанах затер землею, балаклави на станції не знімав, у кутку вагона розігрував п’яного, щоб люди не лізли – бурмотів усяке до себе, поширював ауру безумства й загрози: добрий бар’єр, коли хочеш, щоб тебе не чіпали.

Коли дістався додому, тіло знайшли. Показали по телевізору; чоловік дивився, поїдаючи харчі з таці, яку поставив собі на коліна. Знайшли спалену машину, а от номери – ні; і ще – оце був доказ його неймовірного талану, благословенного захисту з боку всесвіту – арештували бойфренда, з яким сварилася дівка, висунули проти нього обвинувачення і (попри практичну відсутність доказів) посадили! Іноді чоловікові досі бувало смішно від думки, що те тупоголове відбуває за нього строк...

І все-таки оті довгі години за кермом у темряві, коли будь-яка зустріч з поліцією могла виявитися фатальною, коли його могли попросити вивернути кишені, чи якийсь уважний пасажир помітив би засохлу кров, – усе те стало чоловікові важливим уроком. Плануй кожнісіньку дрібницю. Ні в чому не покладайся на везіння.

Ось чому зараз украй важливо потай вийти по мазь «Вікс вапораб». Пріоритет номер один: дурні махінації Отієї не повинні перешкоджати його власним планам.

I am gripped, by what I cannot tell...

Blue Oyster Cult, “Lips in the Hills”[26]

Страйк був звичний до перепадів між лихоманною активністю і вимушеною пасивністю в ході розслідування. Однак у вихідні після мандрівки до Барроу, Маркет-Гарборо і Корбі він відчував дивну напруженість.

Поступове повернення до цивільного життя, що тривало останні кілька років, принесло з собою вимоги, від яких протягом військової служби Страйк був захищений. Рано-вранці в суботу подзвонила сестра Люсі – єдина з братів і сестер, що мала з ним спільне дитинство, – і спитала, чому Страйк не відповів на її запрошення прийти на день народження середульшого небожа. Страйк пояснив, що був у від’їзді й не мав доступу до пошти, але Люсі не слухала.