– Він мов гівно, яке ніяк не змиєш, – сказав якось Страйк до Люсі, але та не засміялася. Вона ще менше за Робін була схильна до гумору як способу дати раду неприємним фактам.

Утомлений, чимдалі голодніший, Страйк хитався разом з поїздом, потерпав від болю в коліні й був сумний і злий, головно на себе. Багато років він уперто дивився лише в майбутнє. Минуле не можна змінити: він не відкидає того, що було, але не треба в цьому копирсатися, нема чого іти шукати сквоти, коли минуло вже двадцять років, пригадувати брязкіт тієї поштової скриньки, нявчання переляканої кішки, маму в труні – бліду й воскову в улюбленій сукні з широкими рукавами...

«Ти клятий телепень, – сердито сказав собі Страйк, роздивляючись мапу метро і намагаючись зрозуміти, скільки треба пересадок, щоб доїхати до Ніка й Ільзи. – То не Віттакер надіслав ногу. Ти просто шукаєш приводу йому помститися».

Той, хто надіслав ногу, був організований, розсудливий, діяв ефективно; Віттакер, яким Страйк знав його двадцять років тому, був запальний, нестриманий, діяв хаотично.

І все-таки...

«Ти своє отримаєш...»

«Вона була вапняне дівча...»

– Чорт! – вилаявся Страйк, налякавши сусідів. Він щойно виявив, що проїхав свою пересадку.

Наступні кілька днів Страйк і Робін по черзі стежили за Платиною. Страйк знаходив привід зустрітися вдень і наполягав на тому, щоб Робін їхала додому засвітла, поки в метро ще людно. В четвер увечері Страйк ішов за Платиною, поки росіянка не возз’єдналася з вічно підозрілим Втораком, а тоді повернувся на Октавію-стріт у Вандсворті, де жив, ховаючись від преси.

Це вдруге за свою детективну кар’єру Страйк був змушений просити прихистку у своїх друзів – Ніка й Ільзи. Мабуть, у когось іншого він взагалі б не витримав, але і на орбіті цієї пари, де і чоловік, і жінка робили кар’єру, Страйк почувався незатишно. Хай якою незручною була тісна квартира на горищі, там він міг приходити і йти коли заманеться, їсти о другій ночі після стеження за об’єктом, ходити туди-сюди лункими металевими сходами і нікому не заважати спати. А тепер відчував невисловлену необхідність бути на спільній вечері й почувався асоціально, коли доводилося брати їжу з холодильника серед ночі, хоч йому це дозволили.

З іншого боку, Страйк і до армії був охайний та організований. Юначі роки, проведені серед хаосу й бруду, вселили в нього геть інакші звички. Ільза вже відзначила, що Страйк не лишає по собі жодного сліду в будинку, а от її власний чоловік, гастроентеролог, повсякчас розкидає речі й лишає шухляди висунутими.

Від знайомих з Денмарк-стріт Страйк знав, що фотографи і досі чатують під дверима офісу, тож планував до кінця тижня лишатися в гостьовій кімнаті в оселі Ніка й Ільзи. В кімнаті були білі стіні й панувала меланхолійна атмосфера очікування на своє справжнє призначення. Вже багато років подружжя безуспішно намагалося народити дитину. Страйк ніколи не розпитував їх про це і бачив, що принаймні Нік удячний йому за стриманість.

Обох він знав давно – Ільзу чи не все життя. Білява жінка в окулярах походила з Сент-Моса в Корнволлі, де Страйк мав найпостійнішу домівку з усіх. Вони з Ільзою разом ходили до молодшої школи. Коли Страйк приїздив пожити у Теда і Джоан – у дитинстві це траплялося регулярно, – вони дружили, попервах головно тому, що Ільзина мама була давньою шкільною подругою Джоан.

З Ніком, чиє пісочного кольору волосся почало рідіти ще замолоду, Страйк подружився у школі в Гекні, де провів останні шкільні роки. Нік та Ільза познайомилися на святкуванні Страйкового вісімнадцятиріччя в Лондоні, рік зустрічалися, тоді розійшлися, вступивши до різних університетів. Маючи по двадцять п’ять років, зустрілися знову: Ільза була заручена з колегою-юристом, Нік зустрічався з колегою-лікаркою. За кілька тижнів обидва романи закінчилися; за рік Нік та Ільза побралися, а Страйк був за дружбу.

Страйк повернувся до їхнього помешкання о десятій тридцять. Щойно він зачинив двері, Нік та Ільза покликали його з вітальні, запрошуючи поласувати каррі з ресторану на виніс, бо їжі ще повно.

– Що це? – спитав Страйк, роззираючись. Його здивував згорток матерії в кольорах національного прапора, купа списаного паперу і щось двісті червоних, синіх і білих пластянок у великому пакеті.

– Ми беремо участь в організації гулянь з приводу королівського весілля, – пояснила Ільза.

– Ісусе Христе, – похмуро буркнув Страйк, накладаючи собі ледь теплого мадраського каррі.

– Буде весело! Приходь.

Страйк так зиркнув на Ільзу, що вона засміялася.

– Як день минув? – спитав Нік, простягаючи Страйкові бляшанку пива.

– Кепсько, – відповів Страйк, вдячно приймаючи світле. – Ще один клієнт відпав. Лишилося двоє.

Нік та Ільза висловили співчуття, а тоді запанувала дружня тиша. Страйк напихався каррі. Утомлений і знічений, він усю дорогу додому думав про те, що надіслана нога (як він і побоювався) нищівним чином впливає на бізнес, який він так важко розбудовував. Усюди в газетах й інтернеті тепер було його фото, поєднане з повідомленням про дику й страшну витівку. Сама історія для газетярів стала приводом нагадати, що й Страйк має тільки одну ногу. Він цього факту не стидався, але реклама з того сумнівна; тепер над ним витав дух чогось дивного, збоченого. Страйка було заплямовано.

– Є новини про ногу? – спитала Ільза, коли Страйк знищив чималу кількість каррі й випив половину бляшанки пива. – Поліція щось каже?

– Завтра іду на зустріч з Вордлом, але не схоже, що в них щось є. Він думає на того бандита.

Страйк не розповідав Ніку й Ільзі ще про трьох чоловіків, яких уважав достатньо небезпечними і мстивими для такого вчинку, але казав, що раніше мав справу з професійним злочинцем, який уже відрізав і надсилав поштою частини тіла. Звісно ж, друзі стали на бік Вордла і теж гадали, що то вірогідний винуватець.

Сидячи на зручному зеленому дивані у вітальні Ніка й Ільзи, Страйк уперше за багато років згадав, що вони теж знайомі з Джефом Віттакером. Вісімнадцятий день народження Страйк святкував у пабі «Дзвін» у Вайтчапелі; мама тоді була на шостому місяці. Обличчя тітки здавалося застиглою маскою осуду і силуваної веселості, а дядько Тед, завше миротворець, не міг приховати гніву й ненависті, коли до блиску обдовбаний Віттакер зупинив дискотеку і вирішив заспівати одну з власних пісень. Страйк пам’ятав свій тодішній гнів, бажання опинитися десь далеко, поїхати до Оксфорда, позбутися того всього... але Нік та Ільза, мабуть, не мають таких спогадів: вони того вечора були захоплені одне одним, засліплені й щасливі через раптову й глибоку взаємну симпатію.

– Ти боїшся за Робін, – мовила Ільза, не так питаючи, як стверджуючи.

Страйк з повним ротом індійського коржа щось пробурчав на знак згоди. За останні чотири дні він мав час усе обміркувати. В цій ситуації Робін стала слабким, уразливим місцем (без тіні провини з її боку), і Страйк гадав, що особа, яка надіслала ногу (хай хто це є), розуміла це і раніше. Якби його помічником був чоловік, Страйк би так не переймався.

Він не забував, що Робін, попри свою корисність, поки що не має кваліфікації. Вона здатна переконати обережного свідка говорити, в той час як Страйкові габарити і природна похмурість лякають і змушують закриватися. Її чарівливість і приємні манери притишують підозри, відчиняють двері; вони вже сотні разів полегшували Страйкові роботу. Він знав, що завинив Робін, і тільки хотів, щоб тут і тепер вона відступила, заховалася, поки не знайдуть людину, що надсилає відрізані ноги.

– Мені подобається Робін, – сказала Ільза.

– Робін усім подобається, – відповів Страйк нерозбірливо, бо знову жував коржа. Це була правда: сестра Люсі, друзі, що заходили до офісу, клієнти – всі неодмінно казали Страйку, що їм дуже подобається жінка, яка в нього працює. І все-таки він почув у тоні Ільзи нотку цікавості й нагадав собі, що всі розмови про Робін мають бути відстороненими; і зрозумів, що все сприйняв правильно, коли наступним питанням було: