Біля Страйка постала зігнута фігура: безшиїй викидайло.

– Дес на два слова кличе, – сказав він тоном, який, може, звучав би загрозливо, якби голос у чоловіка не був на диво тонкий для його габаритів.

Страйк роззирнувся. Діджей, який усе супився на нього, поманив його.

– Якась проблема? – спитав Страйк у викидайла.

– Якщо є, Дес тоді скаже, – почулася дещо зловісна відповідь.

І Страйк пішов на інший бік приміщення, щоб поговорити з діджеєм, і став біля його пульта, мов викликаний до директора школяр-велетень. Він мусив чекати – гостро усвідомлюючи абсурдність ситуації, – поки третя стриптизерка поставить кухоль з монетами біля пульта, скине пурпуровий халат і підніметься на сцену, вбрана в чорне мереживо й акрилові туфлі на підборах. Дівчина була густо татуйована. Обличчя під щільним макіяжем було рябе.

– Панове! Цицьки, сідниці, все як годиться – Джакаліна!

Залунала «Африка» гурту «Тото». Джакаліна почала крутитися на пілоні й виявилася в цьому значно вправнішою за своїх попередніх колег. Дес прикрив мікрофон рукою і нахилився до Страйка.

– Так, друзяко.

Він був і старший, і брутальніший, ніж здавався у червоному світлі сцени. Очі мав пронизливі, а по підборіддю збігав шрам – такий самий глибокий, як у Шпеника.

– Нащо ти розпитуєш про того викидайла?

– То мій приятель.

– Він не мав контракту.

– Я не кажу, що мав.

– Тож дупу мою незаконно звільнюй. Він мені слова не сказав про ті напади. Тебе та сука Аліса сюди підіслала?

– Ні, – відповів Страйк. – Мені сказали, що Ноель тут працює.

– Кобиляка кінчена та Аліса.

– Я про неї не в курсі. Я його шукаю.

Дес деякий час похмуро дивився на Страйка, чухаючи під пахвою. Неподалік Джакаліна скинула з плечей лямки ліфчика і зиркнула через плече на свою аудиторію з шістьох осіб.

– То собача брехня, ніби той виродок працював у спецназі, – агресивно заявив Дес, ніби Страйк щось подібне стверджував.

– Це він вам так сказав?

– Вона так сказала. Аліса. Вони б такого каліку кінченого не взяли. Хай там що, – додав Дес, мружачи очі, – є ще дещо, що мені не до смаку.

– О? І що саме?

– Це мій бізнес. Так їй і перекажи від мене. Справа не тільки в нападі. Скажи, хай спитає Мію, чому він мені тут не потрібен. І ще перекажи Алісі, що як утне ще якусь дурницю з моєю машиною чи підішле друзів, щоб вони тут розкопували всіляке на мене, я її до суду потягну. Так і скажи!

– Правильно, – погодився Страйк. – А ви маєте її адресу?

– Та пішов ти! Чув? – загарчав Дес. – Пішов звідсіля к бісовій матері.

І нахилився до мікрофону.

– Кла-ас, – мовив він з якоюсь професійною хтивістю. Джакаліна саме ритмічно крутила персами у червоному світлі. Дес махнув до Страйка рукою – мовляв, іди собі – і зосередився на стосі вінілових платівок.

Прийнявши невідворотне, Страйк дозволив провести себе до дверей. Ніхто не зважав на це: увага аудиторії була віддана Джакаліні й Лайонелу Мессі на екрані телевізора. Біля дверей Страйкові довелося пропустити зграйку молодиків у костюмах, яким явно краще вже було не наливати.

– Цицьки! – загорлав один з них, показуючи на стриптизерку. – Цицьки!

Викидайло не подарував такого. Почався млявий конфлікт. Крикуна заспокоїли докори друзів і аргументи викидайла, які він супроводив кількома енергійними тичками вказівником у груди нестриманому пану.

Страйк терпляче дочекався завершення сцени. Коли молодикам нарешті дозволили увійти, він зміг піти під перші звуки «Тільки вгору» Язза.

Subhuman (Недолюдок)

Лишившись наодинці зі своїми трофеями, чоловік почувся цілковито цілісним. Вони були доказом його вищості, його неймовірної здатності непоміченим ходити між мавп-поліціянтів і людського стада, брати що схоче, ніби напівбог.

Трофеї дарували йому і ще дещо.

Під час власне вбивств чоловік не мав стояку. Мав, коли думав про майбутнє вбивство; іноді доводив себе до онаністичних шаленств, уявляючи, що і як робитиме, шліфуючи й плануючи всі варіанти. А після вбивства – як-от тепер, коли він тримав у руці холодне, пружне, зморщене персо, відтяте від тіла Келсі (оскільки його постійно виймали з холодильника, воно вже ставало на дотик, мов оброблена шкіра), – після вбивства проблеми не було взагалі. Просто зараз він був твердий, мов щогла.

У лідниці чоловік ще мав пальці нової жертви. Дістав один, притиснув до губ, тоді вкусив – сильно. Уявив, що палець і досі прикріплений до дівчини і вона кричить від болю. Глибше уп’яв зуби в холодну плоть, відчуваючи, як вона піддається і зуби впираються у кістку. Вільною рукою розпустив зав’язки спортивних штанів...

Кінчивши, чоловік поклав усю здобич назад у морозилку, зачинив дверцята й усміхнено по них поплескав. Скоро там буде ще всяке. Секретарка – дівка немаленька: десь п’ять футів і сім-вісім дюймів на зріст.

Є тільки одна маленька проблема – чоловік не знає, де вона. Загубив слід. Вранці її не було в офісі. Чоловік пішов до Лондонського економічного, де бачив срібнокосу суку – але не Секретарку. Зазирав до «Суду»; навіть до «Тоттенгему» заходив. Звісно, це просто тимчасові труднощі. Скоро чоловік її винюхає. Як буде треба, підбере завтра на станції «Вест-Ілінг».

Чоловік зробив собі кави, плеснувши туди трохи віскі з пляшки, яка стояла в квартирці вже кілька місяців. Більше майже нічого не було в цьому барлозі, де він ховав свої багатства, в цьому прихистку: чайник, кілька щербатих чашок, холодильник – вівтар його професії, старий матрац для сну і ще колонка для айпода. Це було важливо. Це стало частиною його ритуалу.

Вперше почувши цей гурт, чоловік вирішив, що то лайно якесь, але його одержимість падінням Страйка росла, і так само зростав смак до їхньої музики. Чоловік залюбки слухав їхні пісні в навушниках, коли стежив за Секретаркою і коли чистив свої ножі. Ця музика стала для нього священною. Деякі рядки не покидали його – мов уривки релігійної служби. Що більше чоловік слухав, то сильніше впевнювався: ті хлопці щось знають.

Під вістрям ножа жінка зводиться до первинного. Жах очищає її. Так, вони стають чистими, коли просять, вмовляють не вбивати. «Культ» (так чоловік подумки називав гурт) розумів це. Так, вони розуміли.

Чоловік підключив айпод і ввімкнув один зі своїх улюблених треків – «Доктор Музика». Тоді пішов до раковини, біля якої

тримав напоготові потріскане дзеркало, бритву і ножиці: всі інструменти, яких потребує людина, щоб стати невпізнанною.

З єдиного динаміка лунав голос Ерика Блума:

Кричи, дівча, твій крик звучить так щиро...

I sense the darkness clearer...

Blue Oyster Cult, “Harvest Moon”[40]

Сьогодні – першого червня – Робін уперше змогла сказати: «За місяць я вийду заміж». Друге липня раптом стало таким близьким! Кравчиня у Гарроґейті запрошувала на останню примірку, але Робін не уявляла, коли буде змога поїхати додому. Принаймні туфлі вона вже має. Мама отримувала підтвердження від гостей і час до часу казала Робін, хто прийде, але сама вона відчувала дивну відстороненість від усіх цих речей. Нудні години стеження за квартирою над забігайлівкою на Кетфорд-Бродвеї були так далеко від усіх тих питань про квіти, про те, хто з ким сидітиме на бенкеті, про те (це було питання від Метью), чи вона вже попросила у Страйка двотижневу відпустку на медовий місяць (Метью уже все забронював, але це мав бути сюрприз).

Робін не розуміла, як весілля опинилося аж так близько, а вона й не помітила. За місяць – за якийсь місяць! – вона стане Робін Канліфф. Принаймні так вона собі думала. Метью однозначне

очікує, що Робін візьме його прізвище. Останнім часом він став страшенно веселим, мовчки обіймав її, коли Робін проходила повз, і навіть слова не казав про зайві години, які вона проводила на роботі; бувало, що ті години припадали на вихідні.