Кілька останніх разів Метью підвозив її до Кетфорда, оскільки йому було по дорозі – зараз проводив аудит компанії у Бромлі. Тепер він казав тільки хороше про «лендровер», яким був гребував, навіть коли доводилося смикати передачі й коли машина глохла на перехрестях; казав, що це чудовий подарунок, що це так мило з Ліндиного боку, що так зручно мати машину, коли треба десь поїхати. Вчора під час ранкової поїздки Метью запропонував вилучити з переліку запрошених Сару Шедлок. Робін бачила, що він довго збирав сміливість на це питання, боячись, що сама згадка Сари може спровокувати сварку. Робін трохи подумала, намагаючись зрозуміти, що саме відчуває з цього приводу, і врешті-решт виснувала: не треба.

– Я не проти, – сказав вона. – Нехай приходить. Це нормально.

Якщо вилучити Сару з переліку, та зрозуміє, що Робін дізналася про події багаторічної давнини. Краще прикинутися, що вона давно вже в курсі, що Метью зізнався багато років тому, і їй байдуже; Робін має свою гордість. Однак коли мама (яка теж цікавилася, чи Сара прийде) спитала, кого посадовити біля Сари – адже Шон, друг Метью і Сари з універу, не зможе прийти, – Робін відповіла питанням на питання.

– А Корморан уже підтвердив, що буде?

– Ні, – відповіла мама.

– О, – озвалася на це Робін. – Ну, він казав, що буде.

– Ти його хочеш посадовити біля Сари?

– Ні, звісно, що ні! – спалахнула Робін.

Запала коротка пауза.

– Вибач, – мовила Робін. – Мамо, вибач, тут такий стрес... ні, посадови Корморана біля... навіть не знаю...

– А його подруга прийде?

– Він каже, що ні. Де хочеш, там і садови його, тільки подалі від тієї паскуди... тобто від Сари.

Отож, знову виглядати Стефані Робін почала найтеплішого з початку року ранку. Люди на Кетфорд-Бродвеї були вбрані у футболки й сандалі; проходили чорні жінки у строкатих тюрбанах. Робін, яка надягнула літню сукню і стару джинсову куртку, зручно влаштувалася в одній з улюблених шпарин у будівлі театру і прикинулася, що говорить по телефону, вбиваючи час; тоді пішла ніби роздивлятися ароматичні свічки і палички на найближчому столі.

Важко тримати уважність, коли гадаєш, що тебе відіслали ловити міраж. Страйк, може, і наполягає, що досі підозрює Віттакера в убивстві Келсі, але Робін про себе не дуже в це вірила. Вона чимдалі сильніше схилялася до думки Вордла, що Страйк плекає образу на екс-вітчима і його зазвичай ясне судження нині затьмарене старим упередженням. Час до часу поглядаючи на непорушні фіранки у вікні Віттакерової квартири, Робін пригадала, що востаннє Стефані бачили, коли її вкинули до фургона Віттакера; чи вона взагалі є там, за вікнами?

Спершу було тільки легке обурення тим, що ще один день доведеться змарнувати, але далі Робін легко перейшла до своєї головної поточної образи на Страйка – що він привласнив пошуки Ноеля Брокбенка. Робін чомусь звикла до думки, що Брокбенк – це її персональний підозрюваний. Якби вона не зіграла так успішно роль Венеції Галл, вони б не знали, що тепер Брокбенк живе у Лондоні; якби вона не здогадалася, що Ніл – це Ноель, вони б не знайшли його слідів у «Сарацині». Навіть спогад про той голос у вусі – «Маленька, а я тебе не знаю?» – хай як воно було лячно – якось дивно поєднував їх.

Суміш запахів сирої риби і пахощів (що для Робін стала символом Віттакера й Стефані) заповнювала ніздрі Робін. Вона оперлася на прохолодний камінь і вдивилася у непорушні двері Віттакерової квартири. Мов лиси до смітника, некеровані думки збігалися до Захари – маленької дівчинки, що відповіла їй з Брокбенкового мобільного. Робін думала про неї щодня, відколи почула, а коли Страйк повернувся зі стрип-клубу, розпитала у нього всі подробиці про маму дівчинки. За його словами, дівчину Брокбенка звати Аліса й вона має чорну шкіру; мабуть, Захара теж чорна. Мабуть, схожа он на ту маленьку дівчинку з парою цупких хвостиків, що якраз іде повз; тримає маму за палець і дивиться на Робін серйозними темними оченятами. Робін усміхнулася, але дівчинка не відповіла на усмішку, тільки все роздивлялася Робін, проминаючи її з мамою. Робін усе усміхалася, поки дівчинка, яка вивернулася мало не на сто вісімдесят градусів, щоб не розривати контакт поглядів, не заплуталася у власних взутих у сандалики ніжках. Мала впала і почала верещати; незворушна мати підняла її та понесла. Почуваючись винною, Робін повернулася до спостереження за квартирою. Плач малої линув вулицею.

Захара майже напевно живе у квартирі в Боу, про яку розповідав Страйк. Захарина мати, здається, скаржиться на ту квартиру, хоча, за словами Страйка, одна з дівчат...

Одна з дівчат казала...

– Ну звісно ж! – збуджено пробурмотіла Робін. – Звісно ж!

Дитсадків у Боу було сім. Неуважно поклавши мобільний у кишеню, Робін, піднесена своїми думками, знову почала блукати ринком, іноді поглядаючи на вікна Віттакерової квартири й вічно зачинені двері. Думала вона винятково про гонитву за Брокбенком. Варіантів видавалося два: опрацювати кожен з дитсадків, виглядаючи чорну жінку, яка прийде по дівчинку на ім’я Захара (але як знати, що це саме ті мама й донька?), або... або... Робін зупинилася перед столом з етнічними прикрасами, але заледве бачила, що там лежить – всі думки були про Захару.

Абсолютно випадково Робін підняла очі від пари сережок з пір’ям і намистинами і побачила, як Стефані (яку Страйк описав дуже точно) виходить з дверей біля забігайлівки. Бліда, червоноока, вона мружилася на світло, ніби кролиця-альбінос. Натиснувши всім тілом на двері забігайлівки, Стефані аж упала всередину і пішла до каси. Не встигла Робін навіть на думці зібратися, як Стефані вже пройшла повз неї з бляшанкою кока-коли і зникла за білими дверима будівлі.

«Чорт».

– Нічого, – повідомила вона Страйкові по телефону за годину. – Вона і досі там. У мене не було змоги бодай щось зробити. Стефані вийшла і за три хвилини вже повернулася.

– Продовжуй, – сказав Страйк. – Може, вона знову вийде. Принаймні нам відомо, що вона не спить.

– З Лейнгом щось виходить?

– Поки я тут був – нічого, але довелося повертатися до офісу. Маю велику новину: Вторак мені пробачив. От щойно пішов. Нам ці гроші потрібні – я не зміг відмовитись.

– О Господи Боже – де він уже встиг узяти нову подружку? – спитала Робін.

– Ще ніде. Хоче, щоб я наглянув за якоюсь новою стриптизеркою, з якою фліртує – чи нема в неї когось.

– А чого він її не спитає?

– А він спитав. За словами дівчини, в неї нікого немає, але жінки – то підступне й віроломне плем’я, наче ти, Робін, не знаєш.

– Так-так, звичайно, – зітхнула Робін. – Я й забула. Слухай, у мене тут є одна ідея щодо Бро... Чекай, тут щось діється!

– Все гаразд? – різко спитав Страйк.

– В нормі... не вішай слухавку...

Перед нею зупинився вантажний фургон. Тримаючи мобільний біля вуха, Робін обійшла його, намагаючись розгледіти, що відбувається. Наскільки вона могла бачити, водій мав коротку стрижку, але через сонце в лобовому склі не виходило роздивитися його обличчя. На тротуар вийшла Стефані. Міцно охопивши руками тулуб, вона перейшла вулицю і сіла у фургон ззаду. Робін відступила вбік, щоб дати фургону проїхати, водночас нібито говорячи по мобільному. Зустрілася поглядом з очима водія: ті були темні, з набряклими повіками.

– Стефані поїхала у старому фургоні, – повідомила Робін Страйкові. – Водій не схожий на Віттакера. Або змішаної раси, або з Середземномор’я. Важко було роздивитися.

– Ну, тепер нам відомо, що Стефані досі у грі. Мабуть, поїхала заробити для Віттакера трохи грошей.

Робін зробила над собою зусилля, щоб не обурюватися його буденним тоном. Страйк, нагадала вона собі, звільнив Стефані з рук Віттакера, вдаривши того у живіт. Вона затрималася біля газетної крамнички. Всюди ще виднілася різна мішура до королівського весілля. На стіні за касиром-азіатом виднівся британський прапор.

– Що мені тепер робити? Я можу піти постежили за Волластон-Клоузом замість тебе, якщо ти йдеш за новою дівчиною Вторака. І тоді... ох! – зойкнула Робін.