Від чотирьох з половиною пінт пива реакція в Голлі дещо сповільнилася. Після обіцянки про компенсацію вона аж засвітилася. Навіть глибока зморшка, яку проклало між її бровами життя і яка надавала їй вічно розгніваного вигляду, ніби розгладилася. Однак на згадці про Брокбенка Голлі знов ніби замкнулася.

– Ні, не надсилають, – сказала вона.

– Згідно з нашими записами, вона надходить сюди, – мовила Робін.

У кутку заграв синтетичний джингл і заблимав автомат; стукали кулі на більярді; барровська говірка мішалася з шотландською. Інтуїтивний здогад Робін перетворився на певність: це Голлі отримує за брата воєнну пенсію.

– Звісно ж, – з переконливою легкістю сказала Робін, – ми розуміємо, що містер Брокбенк, напевно, не сам її отримує. Іноді родичі мають повноваження забирати гроші, якщо адресат пенсії нездатний це зробити.

– Так, – одразу озвалася Голлі. По її блідому обличчю повзли червоні плями. Рум’янець надав їй схожості з маленькою дівчинкою – попри татуювання і пірсинг. – Я її забирала за нього, коли він вперше приїхав. Коли мав ті корчі.

«Чому, – подумала Робін, – коли він такий інвалід, він перевів пенсію спершу до Манчестера, тоді до Маркет-Гарборо, а тоді знову до Барроу?»

– Тобто ви пересилаєте пенсію йому? – спитала Робін, у якої знову закалатало серце. – Чи він сам тепер може її забирати?

– С’ухай, – вимовила Голлі.

На передпліччі у нею було татуювання – знак «Пекельних янголів»: крилатий череп пішов зморшками, коли Голлі нахилилася до Робін. Від пива, цигарок і цукру з рота у неї тхнуло. Робін навіть бровою не повела.

– С’ухай, – повторила Голлі, – от ви берете компенсацію, якщо людину травмували, чи ото... що там... ну, зрозуміло.

– Саме так, – підтвердила Робін.

– А що коли людина... що коли соціальні служби мали б... мали б щось зробити, а не зробили?

– Це залежить від обставин, – сказала Робін.

– Мама пішла, коли ми мали по дев’ять років, – сказала Голлі. – Лишила нас із вітчимом.

– О, мені так прикро, – озвалася Робін. – Це нелегко.

– Сімдесяті, тисяча дев’ятсот, – провадила Голлі. – Всім було байдуже. Знущання з дітей.

Усередині у Робін ніби обірвалося щось важке. Голлі дихала смородом їй в обличчя; її плямисте лице було зовсім поруч. Вона гадки не мала, що співчутлива юристка, яка прийшла і пропонує три мішки грошей, – це просто міраж.

– Він з нами обома оте коїв, – мовила Голлі. – Вітчим. Ноелю теж діставалося. Відколи ми були зовсім малі. Разом ховалися ото під ліжком. А потім Ноель сам почав те мені робити. Май на увазі, – додала вона з раптовою щирістю, – він і нормальним міг бути, Ноель. Ми були близькі, як були ще малі. Хай там що, – додала вона тоном, що бринів образою за подвійну зраду, – як йому шістнадцятий минуло, Ноель подався від нас до армії.

Робін не планувала більше пити, але взяла свій келих і щедро сьорбнула вина. Другий мучитель Голлі був водночас її союзником проти першого: менше з двох лих.

– Паскуда він був, – провадила Голлі, й Робін збагнула, що йдеться про вітчима, а не про близнюка, який їй мучив, а тоді зник десь у великому світі. – Але коли мені минув шістнадцятий, то вітчим мав аварію на роботі, й тоді вже я почала давати йому

раду. Промислові хімікалії. Скотина. Після того вже не вставало. Жер знеболювальне жменями і всяке таке. А тоді інсульт.

Вираз рішучої злоби на обличчі Голлі розповів Робін усе про турботу, яку отримав з її рук вітчим.

– Скотина, – тихо повторила Голлі.

– Ви консультувалися з психологом? – почула Робін власний голос.

«От тепер точно маніжна південка».

Голлі пирхнула.

– Та ти що. Ти перша, кому я це розповідаю. Мабуть, багато таких історій чула?

– О так, – кивнула Робін. Вона завинила Голлі бодай це.

– Останнім разом, як Ноель приперся, – сказала Голлі, тепер уже маючи в собі п’ять повних пінт; язик їй заплітався, – я йому кажу: пішов ти, не лізь до нас. Або йди, або скажу п’ліції, що ти нам тут раніш робив, і подивимося, що вони потім скажуть. Он усі ці маленькі дівчатка твердять, що ти з ними погрався.

Від останньої фрази теплувате вино скисло в Робін на язиці.

– Він так втратив роботу в Манчестері. Помацав тринадцятилітню. Мабуть, у Маркет-Гарборо те саме з... зробив. Він мені не казав, чого вернувся, але я знаю – щось подібне утнув. Мав гарного вчителя, – додала Голлі. – То як гадаєш, я можу подати позов?

– Гадаю, – сказала Робін, боячись дати пораду, яка ще сильніше скалічить цю скривджену жінку перед нею, – що найкраще піти з цим до поліції. А де ваш брат тепер? – спитала вона, роблячи останню спробу добути потрібну інформацію, щоб уже піти собі.

– Не знаю, – відповіла Голлі. – Як я йому сказала, що піду в п’ліцію, він тут так лютував, а тоді...

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе; Робін ледь розчула слово «пенсія».

«Він сказав Голлі, щоб узяла собі його пенсію, тільки б не йшла до поліції».

І ось: Голлі сидить і спивається, простуючи до ранньої могили, на гроші, які брат дав їй, щоб не розповідала про насильство з його боку. Голлі майже напевно знала, що він досі «грається» з маленькими дівчатками... чи знала вона про звинувачення з боку Британі? Чи має це для неї значення? Чи на власних її ранах наросли такі рубці, що до болю інших дівчаток Голлі нечутлива? Вона досі мешкає в будинку, де все те сталося, вікна виходять на колючий дріт і цегляну стіну... чому, питала себе Робін, вона не втекла? Чому не пішла світ за очі, як Ноель? Нащо лишатися в будинку, що втупився у високу глуху стіну?

– У вас немає його номеру абощо? – спитала Робін.

– Ні, – відповіла Голлі.

– Якщо дасте мені якісь його контакти, це може означати великі гроші, – сказала Робін, відкинувши тонкощі.

– Старе місце, – вичавила з себе Голлі, кілька хвилин поміркувавши і дарма подивившись на свій телефон, – у Маркет-Гарборо...

Знадобилося чимало часу, щоб знайти телефонний номер останнього місця роботи Ноеля, але нарешті вдалося. Робін записала номер, тоді видобула з власного гаманця десять фунтів і вклала Голлі в руку. Та радо взяла гроші.

– Ви дуже допомогли. Правда, дуже.

– То все урваші, га? Всі однакові.

– Так, – погодилася Робін, хоч і не розуміла, про що йдеться. – Будемо на зв’язку. Вашу адресу я маю.

Вона підвелася.

– Авжеж. Побачим’ся. Ці урваші. Всі однакові.

– То вона про чоловіків, – пояснила барменка, що прийшла забрати численні порожні келихи у Голлі й усміхнулася, побачивши щире нерозуміння на обличчі Робін. – «Урваш» – то чоловік. Вона каже, що всі чоловіки однакові.

– О так, – відповіла Робін, ледь розуміючи, що їй кажуть. – Це правда. Дуже дякую. До побачення, Голлі... бережіть себе...

Desolate landscape, Storybook bliss...

Blue Oyster Cult, “Death Valley Nights”[23]

– Психологія багато втратила, – мовив Страйк, – а приватний розшук багато надбав. Робін, ти чудово попрацювала.

Він підняв бляшанку «Макеванзу» на її честь. Сиділи у припаркованому «лендровері» неподалік «Олімпіку», ресторану їжі на виніс, і ласували рибою зі смаженою картоплею. Яскраві вікна «Олімпіку» ніби поглиблювали пітьму навколо. Повз світлові прямокутники пропливали людські силуети; заходячи всередину ресторану, вони ставали тривимірними, а як виходили – знов перетворювалися на тіні.

– Отже, жінка від нього пішла.

– Так.

– І Голлі каже, що дітей відтоді він не бачив.

– Саме так.

Страйк пив пиво і міркував. Хотілося вірити, що Брокбенк дійсно втратив контакт з Британі, та що коли цей лиходій якось її вистежив?

– Ми й досі не знаємо, де Брокбенк, – зітхнула Робін.

– Ну, нам відомо, що він не тут і тут не був десь рік, – відповів Страйк. – Знаємо, що він досі винуватить мене в тому, що з ним сталося, що досі лізе до маленьких дівчаток і що нівроку собі притомніший, ніж буцімто був у шпиталі.