– Дивився весілля? – спитала вона.

– Що?

– Королівське весілля. Вона така вродлива.

Навіть ця брудна хвойда божеволіє через те весілля. Дорогою вона все щось патякала про те, сміялася не до речі, хиталася на своїх підборах, а чоловік мовчав.

– Шкода, га, шо його мама не бачила, як принц одружився, га? О, прийшли, – сказала дівчина, вказуючи на багатоквартирний будинок за квартал. – Осьо моя хата.

Чоловік здалеку побачив людей, що стояли під освітленими дверима, якогось хлопа на сходах. Він спинився.

– Ні.

– А шо таке? Та не бійся їх, любий, вони мене знають, – щиро додала дівчина.

– Ні, – повторив чоловік і, раптом розлютившись, схопив її за руку. Що це за гра така? Вона думає, він учора народився?

– Отуди, – звелів він, вказуючи на затінену щілину між двома будівлями.

– Любий, а в мене там ліжко...

– Отуди, – сердито повторив чоловік.

Дівчина глянула на нього сильно нафарбованими очима, трохи здивована, але в дурної суки розум туманився, і чоловік переконав її без слів – самою лише силою харизми.

– Ой, ну добре, любий.

Їхні кроки захрумтіли по частково засипаній гравієм землі. Чоловік боявся, що тут буде якесь освітлення чи сенсори, але за двадцять ярдів від дороги на них чекала темрява ще глибша й густіша.

Руками в рукавичках чоловік передав дівчині банкноти. Вона сама розстебнула йому змійку на штанях. В нього ще не стояло. Поки повія, ставши навколішки в пітьмі, робила свою справу і намагалася викликати ерекцію, чоловік безгучно дістав зі сховку за підкладкою куртки ножі.

Ковзає нейлонова тканина; по лезу в кожній руці, доторк пітної шкіри до пластикових руків’їв...

Чоловік так сильно копнув дівчину в живіт, що та аж відлетіла. Задушене «ах!», тоді хрумтіння гравію – он де вона приземлилася. Чоловік кинувся вперед; змійка була розстебнута, штани йому зіслизнули зі стегон. Він наступив на дівчину в темряві, так її знайшовши, і накинувся на неї.

Удар по удару підносився різницький ніж: чоловік натрапив на кістку – мабуть, ребро – і вдарив знову. З легенів жертви почувся свист, а тоді, на його превеликий шок, вона закричала.

Чоловік сидів на жертві охляп, проте дівка пручалася, і він ніяк не міг намацати її горлянку, щоб уже добити.

Ось він завдав їй потужного удару лівицею, що тримала мачете, – проте неймовірним чином у дівці лишилося досить життя, щоб закричати знову...

З рота в чоловіка полився потік грубої лайки – удар, удар, ще удар різницьким ножем! Він протяв дівці долоню, коли та намагалася затулитися руками. З цього з’явилася ідея: чоловік притиснув її руку до землі, став коліном, підняв ніж...

– Ах ти суча смокталка...

– Хто там?

«Ох же ж чорт!»

З боку вулиці знов почувся чоловічий голос:

– Хто там?

Чоловік зліз із жертви, натягнув труси й штани і тихенько позадкував геть, у лівій руці тримаючи два ножі, а у правій, здається, два пальці повії: тверді кісточки, струменить кров... Дівчина досі стогнала й скавчала, а тоді, випустивши останнє довге зітхання, затихла...

Чоловік покульгав геть, у невідомість, подалі від її нерухомого тіла. Всі його чуття загострилися, мов у кота, який чує наближення пса.

– У вас там усе добре? – повторив голос із вулиці; пішла луна.

Чоловік уперся в стіну. Рушив уздовж неї, намацав сітчастий паркан. У світлі далекого ліхтаря роздивився обриси якоїсь ніби автомайстерні за цим парканом; у мороці горбаті силуети машин мали моторошний вигляд. Звідти, звідки він щойно прийшов, почулися кроки: тип з вулиці вирішив дізнатися, хто кричав.

Не панікувати. Не тікати. Як здійме гамір – тут йому й смерть. Чоловік повагом рушив уздовж паркана, за яким горбилися старі машини, до латки мороку: там може бути вихід на сусідню вулицю, а може й глухий кут. Чоловік сховав закривавлені ножі в куртку, пальці закинув у кишеню, а сам крався вздовж сітки, стараючись навіть не дихати.

З провулка луною полинув крик.

– Чорт! Чорт! Енді... ЕНДІ!

Чоловік побіг. Тепер його не почують – кричать, крики луною відбиваються від стін. Світ знову став йому другом, простелив йому під ноги м’яку траву, відчинив двері в темряву, куди чоловік радо плигнув...

Глухий кут, стіна заввишки шість футів. З іншого боку чути гуркіт машин. І все. Чоловік задихався, дряпав камінь, жалкував,

що вже не такий молодий і спортивний, як колись; намагався підтягнутися, шукав ногам опори, м’язи йому палали...

Іноді паніка творить дива. Чоловік видерся на стіну і перебрався на той бік. Приземлився важко; коліна запротестували, він захитався, але скоро відновив рівновагу.

«Тепер іди, іди... ніби ти нормальний... нормальний... нормальний...»

Повз нього мчали машини. Чоловік трохи пробігся і став у чергу. Не має значення, куди вони всі їдуть – аби подалі звідси.

Його власний палець лишив на квитку кривавий слід. Чоловік пхнув квиток у кишеню і торкнувся відрізаних пальців.

Автобус від’їхав від зупинки. Чоловік повільно дихав, стараючись заспокоїтися.

На другому поверсі хтось знову виводив державний гімн. Автобус набирав швидкість. Серце шалено калатало. Дихання потроху вирівнювалося.

Вдивляючись у своє відображення у забрьоханому вікні, чоловік катав між пальцями досі теплий мізинець жертви. Паніка відступала, на її місце прийшла піднесена радість. Він усміхнувся темному відображенню, поділяючи свій тріумф з єдиною людиною, здатною його зрозуміти.

The door opens both ways...

Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness"[34]

– Ти тільки глянь! – у понеділок уранці сказала Елін, шоковано завмерши перед телевізором з мискою граноли в руках. – Аж не віриться!

Страйк щойно увійшов до кухні, вмитий і вбраний у чисте, після їхнього щонедільного побачення. Бездоганне приміщення, оформлене у кремових і білих тонах, повнилося сталевими поверхнями і притлумленим світлом, ніби якась операційна з космоопери. На стіні за столом висів плазмовий екран. На екрані президент Обама щось виголошував з трибуни.

– Вони вбили Усаму бен Ладена! – пояснила Елін.

– Отакої, – озвався Страйк і собі укляк, читаючи стрічку новин внизу екрана.

Чистий одяг і добре поголене обличчя заледве якось покращили його утомлений вигляд. Починали даватися взнаки години, витрачені на спроби упіймати Лейнга чи Віттакера: очі налилися кров’ю, шкіра набула сіруватої барви.

Він підійшов до кавоварки, налив собі кави і водномить випив. Вчора він мало не заснув просто на Елін і вважав одним з нечисленних досягнень минулого тижня те, що взагалі закінчив хоч цю справу. Тепер Страйк оперся на сталеву стільницю і дивився на бездоганно вбраного президента, заздрячи йому до глибини душі. Президент свого ворога принаймні дістав.

Те, що розповіли про смерть бен Ладена по телебаченню, дало Елін і Страйку тему для розмови на шляху до метро.

– Цікаво, наскільки вони були певні, що то справді він, – мовила Елін, зупиняючи авто біля станції, – коли починали операцію.

Страйка це питання теж цікавило. Звісно, бен Ладен мав прикметну зовнішність – дуже високий... і тут думки Страйка полинули до Брокбенка, Лейнга й Віттакера. Голос Елін вирвав його з задуманості.

– В середу ми з колегами йдемо до бару, можеш приєднатися, – її голос звучав ніяково. – Ми з Дунканом уже майже все погодили. Так набридло ховатися...

– Вибач, не можу, – відповів Страйк. – Я ж тобі казав – у мене купа роботи зі стеженням.

Доводилося вдавати, що за пошуки Брокбенка, Лейнга і Віттакера йому платять – Елін інакше не зрозуміла б причин його безплідної наполегливості.

– Гаразд, тоді чекатиму на твій дзвінок, – озвалася вона, і Страйк розчув (але вирішив проігнорувати) холод у її тоні.

«Чи ж воно того варте?» – питав він себе, спускаючись до підземки з наплічником за спиною. Питання стосувалося не чоловіків, яких Страйк розшукував, а Елін. Усе почалося як приємна розрада, але тепер набувало ознак клопіткого обов’язку. Передбачуваність побачень – ті самі ресторани, ті самі дати – почала набридати, проте коли Елін сама запропонувала зламати звичну схему, Страйк не відчув ентузіазму. Він легко міг вигадати з десяток кращих варіантів дозвілля, ніж випивка у товаристві радіоведучих. У першу чергу можна поспати.