Робін не повірила б, що можна відчувати відразу й піднесення водночас. Якщо Стефані була з Віттакером в ніч п’ятого червня, Віттакер не міг убити Гізер Смарт.

– А він... твій бойфренд... він теж там був? – тихо спитала Робін. – У той час, коли ти... ну, ти зрозуміла.

– Шо тут у біса коїться?

Робін звела очі. Стефані перелякано висмикнула руку.

Над ними стояв Віттакер. Робін умить впізнала його за фотографіями, які бачила в інтернеті. Він був високий, з широкими плечима, але худорлявий. Стара чорна футболка полиняла так, що була вже майже сіра. Золотий погляд очей (мов у священика-єретика) зачаровував своєю пильністю. Попри брудне волосся, попри виснажене жовте обличчя, попри той факт, що Віттакер був їй огидний, Робін відчувала навколо нього дивний маніакальний ореол, магнетичний потяг – ніби сморід падла. Подібно до всього брудного й зіпсутого, Віттакер пробуджував цікавість, тим сильнішу, що вона була ганебна.

– Ти хто така? – спитав він не так агресивно, як майже муркочучи. Дивився він просто у викот її сукні.

– Я зіштовхнулася з вашою дівчиною отам під забігайлівкою, – пояснила Робін. – От пригостила її.

– Та ти шо?

– Ми зачиняємося! – гукнула офіціантка.

Робін бачила, що поява Віттакера переповнила чашу її терпіння. Тунелі у вухах, татуювання, погляд маніяка, запах – годі уявити, в якому закладі з їжею радо вітатимуть такого персонажа.

Стефані здавалася нажаханою, хоча Віттакер майже повністю її ігнорував. Уся його увага була прикута до Робін, а та почувалася неймовірно ніяково, коли сплатила за чеком, а тоді встала й вийшла на вулицю; Віттакер тримався просто за нею.

– Ну, бувай, – слабким голосом сказала Робін до Стефані.

Вона шкодувала, що не має такої сміливості, як Страйк. Той кликав Стефані піти геть просто під носом у Віттакера, але в Робін раптом пересохло в роті. Віттакер усе роздивлявся її, ніби знайшов щось рідкісне й прекрасне у купі гною. За ними офіціантка замикала двері на засув. Сонце в смерку кидало холодні тіні на вулицю, яку Робін знала лише розпеченою й смердючою.

– Просто така ти добра, так, любонько? – м’яко спитав Віттакер, і Робін не знала, чого в його голосі більше – злостивості чи солодкості.

– Гадаю, я злякалася, – відповіла Робін, змусивши себе дивитися просто у ті широко розставлені очі, – бо травми у Стефані на вигляд серйозні.

– Ти про це? – спитав Віттакер, торкаючись сіро-фіолетового обличчя Стефані. – 3 велосипеда впала, га, Стеф? Така вже незграбна дурепа.

Робін раптом зрозуміла ту нутряну ненависть, яку Страйк відчував до цього чоловіка.

Вона б теж залюбки його вдарила.

– Сподіваюся, ще побачимося, Стефані, – сказала вона.

Дати дівчині свій номер при Віттакері вона не наважилася. Робін розвернулася і пішла геть, почуваючись боягузкою найнижчого ґатунку. Стефані зараз підніметься до квартири з тим чоловіком. Треба було б зробити більше, але що саме? Що можна було сказати, щоб змінити цю ситуацію? Може, заявити в поліцію про побиття? А це не вважатиметься втручанням у справу Карвера?

Відчуття, ніби по спині повзають невидимі мурахи, покинуло Робін лише тоді, коли вона точно вийшла з поля зору Віттакера. Вона дістала мобільний і набрала Страйка.

– Знаю, – почала вона, не даючи Страйкові собі докорити, – вже пізно, але я саме йду до метро, а коли ти почуєш, що в мене є, сам усе зрозумієш.

Робін простувала швидко, бо трохи мерзла (вечоріло, ставало холодніше), і переповідала Страйкові почуте від Стефані.

– Тобто він має алібі? – повільно спитав Страйк.

– На час смерті Гізер – так, якщо тільки Стефані не бреше, а я щиро гадаю, що не бреше. Вона була з ним – і з цілим «Культом смерті», як я вже казала.

– Вона точно сказала, що Віттакер там був, коли вона обслуговувала гурт?

– Гадаю, що так. Вона якраз відповідала на це питання, коли прийшов Віттакер... так, зажди.

Робін зупинилася і роззирнулася. Захопившись розмовою, вона десь завернула не туди на шляху до метро. Сонце заходило. Краєм ока Робін ніби помітила, як за стіну відступила якась тінь.

– Корморане?

– Я тут.

Може, та тінь їй просто привиділася. Робін вийшла на якусь незнайому тиху вулицю, але ось світло у вікнах, а он вдалині якась парочка. «Я в безпеці», – запевнила себе вона. Все гаразд. Просто треба повернутися тим самим шляхом.

– Усе добре? – різко спитав Страйк.

– В нормі, – відповіла Робін.

– Де саме ти зараз?

– Біля станції «Кетфорд-Бридж», – відповіла Робін. – Не знаю точно, як сюди зайшла.

Казати про тінь не хотілося. Вона обережно перейшла на протилежний бік вулиці (ставало дедалі темніше), щоб не підходити до стіни, за якою бачила ту постать. Переклавши мобільний у ліву руку, Робін міцніше взялася за сирену у правій кишені.

– Повертаюся тим самим шляхом, яким прийшла, – сказала вона до Страйка, щоб той знав, де вона.

– Ти щось бачила? – спитав він.

– Не знаю... мабуть, так, – зізналася Робін.

Та коли вона проходила повз щілину між будинками, де ніби помітила постать, там нікого не було.

– Я якась знервована, – мовила Робін, пришвидшуючи кроки. – Зустріч з Віттакером була не дуже приємна. В ньому справді є щось таке... бридке.

– Де саме ти зараз перебуваєш?

– Десь за двадцять футів від місця, де ти мене про це питав минулого разу. Зажди, бачу назву вулиці. Якраз повертаюся, вже бачу, де завернула не туди, насправді треба було...

Кроки Робін почула лише тоді, коли вони наблизилися до неї впритул. Дві великі руки у чорних рукавичках охопили її, притиснувши її власні руки до боків, вибивши повітря з легень. Мобільний вислизнув з руки і з тріском упав на тротуар.

Do not envy the man with the x-ray eyes.

Blue Oyster Cult, “X-Ray Eyes’[45]

Страйк, який стояв у тіні складу в Боу, спостерігаючи за Блондін-стріт, почув, як Робін раптом зойкнула, як вдарився об тротуар мобільний, як зашаруділи і затупали об асфальт ноги.

Він побіг. Зв’язок з телефоном Робін не перервався, але нічого не було чути. Паніка загострила його розум, притлумила біль; Страйк мчав темною вулицею в бік найближчої станції. Треба ще один телефон.

– Ану позич, друже! – гукнув він до двійка худих чорних підлітків, один з яких стискав мобільник. – Відбувається злочин, мені потрібен твій телефон!

Габарити Страйка й аура влади, яку він випромінював, змусили підлітка віддати телефон з переляканим і здивованим виглядом.

– Ходімо зі мною, – крикнув хлопцям Страйк і побіг у бік люднішої вулиці, де можна спіймати кеб; власний мобільний він так і притискав до вуха. – Поліція! – закричав він у телефон хлопчика; спантеличені підлітки бігли за ним, мов охоронці. – Біля станції «Кетфорд-Бридж» напали на жінку, я з нею розмовляв по телефону, коли це сталося! Це просто зараз... ні, я не знаю, на якій вулиці, але це неподалік станції! Так, просто зараз, я з нею розмовляв, коли її схопили, я це чув! Так!.. Чорт, поспішіть!

– Дякую, друже, – видихнув Страйк до хлопця і кинув телефон йому в руки. Той ще кілька ярдів пробіг за ним слідом, не зрозумівши, що вже не треба.

Страйк забіг за ріг; Боу серед районів Лондона був йому цілком незнайомий. Помчав повз паб «Дзвони Боу», не зважаючи на червоногарячі спалахи болю у коліні, незграбно махнув вільною рукою, щоб утримати баланс; другою рукою він так і притискав до вуха свій мовчазний мобільний. Тоді почув, як на тому кінці лінії спрацювала кишенькова сирена.

– ТАКСІ! – заволав Страйк, побачивши далеке жевріння таблички-шашки. – РОБІН! – загорлав він у телефон, певний, що вона не чує його за верещанням сирени. – Робін, я подзвонив у поліцію! ПОЛІЦІЯ ЇДЕ! ЧУЄШ, ТИ, ПОКИДЬКУ?

Таксі поїхало без нього. Відвідувачі «Дзвонів Боу» витріщалися на ненормального, що на повній швидкості прокульгав повз них, волаючи і лаючись у телефон. З’явилося друге таксі.