Було далеко за південь. Робін потерпала від спеки й утоми і старалася не сердитися на матір, яка цілий день писала їй повідомлення з питаннями про весілля. Останнє, де Лінда просила її передзвонити флористці й дати відповідь на чергове дрібне питання, надійшло якраз тоді, коли Робін думала купити собі якийсь напій. Цікаво, як Лінда відреагує, якщо вона напише, що хай всюди будуть пластикові квіти – у зачісці, в букеті, по всій церкві? Тільки б не приймати більше рішень! З такими думками Робін рушила через дорогу до забігайлівки, де продавали охолоджені шипучі напої.

Не встигла вона торкнутися клямки дверей, як хтось у неї врізався – якась людина, яка теж хотіла зайти до забігайлівки.

– Вибачте, – автоматично сказала Робін, а тоді охнула: – Боже мій!

Обличчя Стефані було опухле й синє, одне око ледь розплющувалося.

Удар був сильний, і менша дівчина аж відлетіла від Робін. Та простягнула руку, не давши Стефані упасти.

– Господи Ісусе! Що сталося?

Вона говорила так, ніби була знайома зі Стефані. Власне, до певної міри так воно й було. Спостерігаючи за буденними звичками дівчини, вивчаючи мову її тіла, її одяг, її любов до кока-коли, Робін почала відчувати якусь односторонню спорідненість. І тепер у неї дуже легко й природно вихопилося питання, яке британець заледве поставив би незнайомій людині:

– Що з тобою таке?

Робін сама не знала, як їй це вдалося, але за дві хвилини вона вже садовила Стефані у крісло в приємному затінку кав’ярні «Залаштунки» неподалік забігайлівки під квартирою. Стефані явно мучилася від болю і соромилася свого вигляду, але водночас надто зголодніла і хотіла пити і не змогла більше лишатися у квартирі. І тепер вона просто схилилася перед сильнішою волею, переможена послужливістю старшої дівчини й пропозицією безкоштовно поїсти. Робін безупинно базікала, ведучи Стефані у бік кав’ярні, підтримувала враження, ніби це донкіхотське запрошення поласувати сандвічем породжене почуттям провини – адже вона мало не збила Стефані з ніг.

Стефані прийняла холодну фанту і сандвіч з тунцем, пробурмотівши слова подяки, але після кількох укусів схопилася за щоку і відклала сандвіч.

– Зуб? – турботливо спитала Робін.

Дівчина кивнула. З незапухлого ока скотилася сльоза.

– Хто це тебе так? – прямо спитала Робін, беручи Стефані за руку.

Вона грала роль, вживалася у персонажа, імпровізуючи на ходу. Солом’яний капелюшок і довгий сарафан підсвідомо підказували образ: хіпувата дівиця, сповнена альтруїзму, впевнена, що може врятувати Стефані. Робін відчула легкий потиск пальців у відповідь, але Стефані похитала головою, показуючи, що не викаже свого мучителя.

– Що, хтось знайомий? – пошепки спитала Робін.

По обличчю Стефані заструменіли нові сльози. Вона відібрала руку в Робін і зробила кілька ковтків фанти, кривлячись, коли холодна рідина торкалася, як зрозуміла Робін, тріснутого зуба.

– Твій батько? – пошепки наполягала Робін.

Легко було дійти такого висновку. Стефані навряд чи було більше сімнадцяти років. Вона була така худа, що майже не мала грудей. Сльози змили залишки чорного олівця, яким вона підводила очі. Брудне личко було дитинним, верхня щелепа трохи нависала над нижньою; більшу його частину вкривали фіолетові й сірі синці. Віттакер так відгамселив її, що порвалися судини в оці. Смужка білка, видима між набряклими повіками, була червона.

– Ні, – прошепотіла Стефані. – Бойфренд.

– А де він? – поцікавилася Робін, знову беручи Стефані за руку, холодну від доторку до крижаної фанти.

– Поїхав, – відповіла Стефані.

– Він живе з тобою?

Стефані кивнула і відпила ще, стараючись, щоб крижана рідина не торкалася пошкодженої половини рота.

– Я його не відпускала, – прошепотіла Стефані.

Робін нахилилася ближче. Стриманість дівчини танула під натиском доброти й цукру.

– Просила, шоб він узяв мене з собою, а він не брав. Я знаю, шо він десь дівок знімає, знаю. В нього є інша, Банджо шось таке казав. В нього є інша дівчина.

Робін не вірилося, що головним джерелом страждань для Стефані є не тріснутий зуб, не розбите й понівечене обличчя, а думка про те, що той брудний торговець креком Віттакер десь спить з іншою жінкою.

– Я тільки хотіла піти з ним, – повторювала Стефані, і сльози густо текли їй по обличчю, а щілинка ока ставала все червонішою.

Робін розуміла, що добра і трохи наївна дівчина, роль якої вона грала, щиро вмовлятиме Стефані покинути чоловіка, який так страшно її побив. Проблема полягала в тому, що це буде найлегший спосіб відштовхнути Стефані від себе.

– Він розсердився, бо ти хотіла піти з ним? – повторила вона. – А куди?

– Сказав, шо буде з «Культом», як того разу... То гурт, – промимрила Стефані, витираючи ніс зворотом руки. – Він у них типу менеджер – але то тіко прикриття, – додала вона і знову заплакала, – шоб знімати дівок і трахати. Я казала, шо поїду – того разу він сам просив... я для нього з усім гуртом...

Робін щосили вдавала, наче не розуміє, про що Стефані говорить. Але, мабуть, трохи злості й огиди просочилося в добрий вираз, який вона старалася тримати, бо Стефані раптом відсунулася. Вона не хотіла, щоб хтось її судив. її щодня судили.

– Ти була в лікаря? – тихо спитала Робін.

– Шо? Ні, – відповіла Стефані, охоплюючи себе руками.

– А коли він має повернутися? Твій бойфренд?

Стефані тільки похитала головою і знизала плечима. Тимчасова симпатія, яку запалила була між ними Робін, охолонула.

– «Культ», – мовила Робін, відчуваючи сухість у роті, – а це не «Культ смерті» часом?

– Та-ак, – трохи здивувалася Стефані.

– А котрий концерт? Я їх буквально позавчора слухала!

«Заради Бога, тільки не питай де...»

– То було в пабі «Скрипучий поріг», шось таке. В Енфілді.

– Ой ні, я була на іншому концерті, – сказала на це Робін. – А цей якого числа був?

– Треба попісяти, – вимовила Стефані й роззирнулася.

Вона почовгала в бік вбиральні. Коли двері за дівчиною зачинилися, Робін похапцем забила в мобільний слова для пошуку. Потрібне знайшлося не з першої спроби: «Культ смерті» грав у пабі «Скрипничий моріг»[44] в Енфілді в суботу, четвертого червня, напередодні вбивства Гізер Смарт.

Тіні за вікнами кав’ярні довшали, а всередині лишалися вже тільки вони зі Стефані. Вечоріло. Скоро заклад зачиниться.

– Дяка за сандвіч і все таке, – сказала Стефані, повернувшись. – Я вже...

– З’їж щось ще. Шоколаду абощо, – запропонувала Робін, хоча офіціантка, що витирала столи, здавалося, ладна була їх вигнати.

– Нащо? – спитала Стефані, вперше показуючи підозру.

– Бо я дуже хочу поговорити з тобою про того бойфренда, – відповіла Робін.

– Нащо? – повторила молодша дівчина, тепер уже нервуючись.

– Будь ласка, сядь. Нічого поганого, – запевнила Робін. – Я просто за тебе боюся.

Стефані завагалася, а тоді повільно опустилася у крісло, з якого нещодавно встала. Робін уперше побачила глибоку червону вм’ятину навколо її шиї.

– Він... він що, душив тебе? – спитала вона.

– Га?..

Стефані обмацала свою тонку шию, і її очі знову наповнилися слізьми.

– А, це... то був мій медальйон. Він мені його подарував, а тоді... я грошей не приносила, – пояснила вона і розплакалася вголос. – Він його продав.

Не вигадавши нічого кращого, Робін простягнула через стіл ще й другу руку і взяла руку Стефані в обидві долоні – міцно, ніби Стефані перебувала на якомусь плато, що повільно відсувалося геть.

– Ти казала, що він тебе змусив... з цілим гуртом? – тихо спитала Робін.

– То безкоштовно, – зі сльозами відповіла дівчина, і Робін зрозуміла, що Стефані досі думає про свою здатність заробляти гроші. – Я їм тільки відсмоктала.

– Після концерту? – спитала Робін, вивільняючи руку, щоб дати Стефані серветку.

– Ні, – відповіла Стефані, – наступного вечора. Ми лишилися з фургоном біля будинку вокаліста. Він живе в Енфілді.