Пробираючись понеділковим ранком крізь хаос дорожніх робіт на Тоттенгем-Корт-роуд, Робін подумки проживала вчорашню сварку. Зерно розладу було посіяно ще до того, як вони з Метью пішли на регбі. Здається, сварки трапляються після кожної зустрічі з Сарою Шедлок і її бойфрендом Томом, і Робін сказала про це, коли сварка, що назріла ще на матчі, протривала до пізньої ночі.

– To Capa все перекуйовдила, хіба ти не чув? Боже! То вона повсякчас питала й питала про нього, я навіть не збиралася...

Безупинні дорожні роботи на Тоттенгем-Корт-роуд ставали на шляху в Робін, відколи вона почала працювати в детективній агенції на Денмарк-стріт. Настрій ще погіршився, коли вона перечепилася через великий шмат бруківки; Робін мало не впала і лише за кілька кроків відновила рівновагу. Чоловіки в касках і флуоресцентних куртках у розломі посеред дороги відреагували вовчим свистом і брудними коментарями. Робін, уся червона, відкинула з обличчя довгі пасма рудувато-білявого волосся і проігнорувала їх. Думки все поверталися до Сари Шедлок і її настирливих підступних розпитувань про шефа Робін.

– Він такий дивно привабливий, правда ж? Якийсь ніби пошарпаний, але мені таке до вподоби. А не на фото він теж сексуальний? Кремезний чоловік, так?

Робін, яка намагалася відповідати холодно й байдуже, бачила, як Метью зціпив зуби.

– І ви в офісі тільки вдвох? Що, правда? І більше нікого?

«От стерво, – подумала Робін, чия доброзичливість на Сару Шедлок ніколи не поширювалася. – Чудово знала, що робить».

– А це правда, що він має медаль за Афганістан? Правда? Ого, він ще й герой війни!

Робін робила все можливе, щоб заткнути той одноосібний фонтан компліментів на адресу Корморана Страйка, але марно; під кінець матчу Метью вже тримався з нареченою дуже прохолодно. Та попри це незадоволення, він теревенив і жартував із Сарою на зворотному шляху з Вікаредж-роуд, а Том, якого Робін уважала нудним і недоумкуватим, сміявся, не помічаючи жодного підводного каміння.

Пішоходи, що й собі намагалися обійти окопи серед дороги, штовхали Робін. Нарешті вона дісталася протилежного боку вулиці й пройшла під тінню бетонного моноліту «Сентер-Пойнту». І розсердилася, пригадавши, що сказав їй Метью, коли опівночі сварка спалахнула з новою силою.

– От ніяк не можна було не говорити про нього, га? Я все чув, ви з Сарою...

– Я не починала про нього розмови, ти що – не чув? То все вона...

Але Метью почав її передражнювати – голосом, яким імітував усіх жінок, безликим і дурнуватим:

– «Ой, у нього таке гарне волосся...»

– Боже, та це вже параноя! – закричала Робін. – То Сара! І вона говорила про чортову чуприну Жака Бургера на полі, не про Корморана, а я тільки сказала...

– «Не про Корморана», – паскудно пропищав у відповідь Метью. Звертаючи на Денмарк-стріт, Робін бісилася так само сильно, як і вісім годин тому, коли вибігла зі спальні та вляглася на дивані.

Сара Шедлок, проклята Сара Шедлок, яка вчилася з Метью в університеті й зі шкури пнулася, щоб розлучити його з Робін, – вона ж бо лишилася тоді в Йоркширі... Якби Робін мала певність, що ніколи більше не побачить Сару, то зраділа б, але Сара прийде на їхнє весілля у липні й, понад сумнів, далі паскудитиме їхній шлюб, а колись ще вигадає, як через Робін просочитися до неї в офіс – якщо, звісно, її інтерес до Страйка справжній, а не просто спосіб посіяти чвари між Робін і Метью...

«Не буду я її знайомити з Кормораном», – зі злістю подумала Робін, підходячи до кур’єра, який чекав під дверима. В одній руці, обтягнутій рукавичкою, він тримав планшет, у другій – довгастий прямокутний пакунок.

– Це для Еллакотт? – спитала Робін, підійшовши ближче. Вона чекала на одноразові фотоапарати в картонних упаковках кольору слонової кістки – на весілля. Робочий графік став настільки нерегульованим, що простіше було замовляти все до офісу, ніж додому.

Кур’єр кивнув і простягнув їй планшет, не знімаючи мотоциклетного шолома. Робін зітхнула і взяла пакунок – той виявився

значно важчим, ніж вона очікувала; відчуття було таке, ніби всередині совається один великий предмет.

– Дякую, – сказала вона, але кур’єр мовчки відвернувся й сів на свій мотоцикл. Заходячи в будівлю, Робін почула, як він від’їжджає.

Вона рушила нагору лункими металевими сходами, що вилися навколо зламаного ліфта; підбори клацали по металу. Коли відчиняла двері, сяйнуло скло з темними обрисами літер: «К. Б. Страйк, приватний детектив».

Робін навмисно прийшла рано. Справ було дуже багато, і треба було попрацювати з паперами, перш ніж вирушити на стеження за юною російською стриптизеркою. За важкими кроками над головою Робін визначила, що Страйк ще нагорі, у своїй квартирі на поверх вище.

Робін поклала пакунок на стіл, зняла й повісила плащ на гачок біля дверей, поруч повісила сумку; ввімкнула світло, наповнила й увімкнула електрочайник, тоді потягнулася по ніж для листів на столі. Згадавши, як Метью тупо відмовився вірити, що йшлося про кучеряву гриву регбіста Жака Бурґера, а не про коротку, пружно-жорстку чуприну Страйка, Робін зі злістю вдарила лезом по коробці, розрізала її, розтягнула краї.

Всередині коробки лежала відрізана жіноча нога. Пальці на стопі було підігнуто – інакше б не влізла.

Від вереску Робін затрусилися вікна. Вона позадкувала від столу, не зводячи очей з предмета, що безсоромно визирав з коробки. Нога була гладенька, тонка, бліда, і Робін злегка торкнулася її пальцями, коли розкривала пакунок, відчула прохолодно-гумову текстуру шкіри.

Вона тільки зуміла притишити крик, затуливши вуста обома руками, коли скляні двері розчахнулися. Це був Страйк – насуплений, височезний, у розстебнутій сорочці, з-під якої виднілися темні й волохаті, мов у горили, груди.

– Що тут за...

Страйк простежив за нажаханим поглядом Робін і побачив ногу. Робін відчула, як її грубо хапають за плече, а тоді Страйк витягнув її на сходи.

– Як її доставили?

– Кур’єром, – відповіла Робін, дозволяючи вести себе нагору. – На мотоциклі.

– Зажди тут. Я дзвоню в поліцію.

Коли Страйк зачинив її у своїй квартирі, Робін завмерла. Серце шалено калатало, поки вона дослухалася до його кроків – Страйк повертався в офіс. До горла підступив ядучий клубок. Нога. Робін щойно подарували ногу. Вона щойно спокійно занесла до офісу ногу – жіночу ногу в коробці. Чия це нога? І де все інше?

Вона дошкутильгала до найближчого стільця – дешевого, з м’якого пластику й металу – і сіла, досі притискаючи пальці до нечутливих губ. Згадала, що пакунок було виписано на її ім’я.

Страйк у цей час стояв біля офісного вікна, яке виходило на вулицю, і виглядав на Денмарк-стріт того кур’єра, тримаючи біля вуха мобільний. Коли вийшов до приймальні, щоб оглянути розкритий пакунок на столі, то вже розмовляв з поліцією.

– Нога? – повторив детектив Ерик Вордл на тому кінці лінії. – Серйозно, нога?

– І мені навіть за розміром не підходить, – відповів Страйк, хоча у присутності Робін так не жартував би. Підіткнута холоша штанів оголювала металевий штир, що був йому за праву гомілку. Страйк якраз одягався, коли почув крик Робін.

Щойно сказавши це, Страйк зрозумів, що нога права, точно як його втрачена кінцівка, і що її відрізано якраз під коліном – саме там, де ампутували його власну ногу. Притискаючи мобільний до вуха, Страйк уважніше придивився до ноги. Його ніздрі заповнив неприємний запах – ніби щойно розмороженої курки. Шкіра – біла: гладенька, бліда, неушкоджена, тільки на не дуже добре поголеній литці зеленуватий старий синець. Лінія зрізу чиста: мабуть, рубали сокирою чи великим різницьким сікачем.

– Кажеш, жіноча?